Козаки по–іншомовному

Цього року виповнюється 360 літ від початку національно–визвольної війни українців під проводом Богдана Хмельницького. Що ж писали про неї і взагалі — про українських козаків тодішні літописи? У національних архівах різних країн світу зберігається чимало тогочасних історичних хронік іноземними мовами. Серед найцікавіших — «Щоденник», писаний у XVI столітті німецькою мовою Еріхом Лясотою, зберігається у Публічній бібліотеці у німецькому місті Будишине; «Дорожні нотатки» написані у Львові у XVII столітті вірменською мовою Симоном Лехаци, знаходиться книга в польській «Бібліотеці народовій»; «Записки» Мартіна Груневега XVI століття німецькою мовою, зберігається у Гданську. Одним із маловідомих для широкого кола читачів, але популярним серед істориків усього світу, є літопис «Кам’янецька хроніка», написаний у часи становлення й розквіту запорізького козацтва у XVI—XVII століттях у місті Кам’янець–Подільському. Оригінали рукопису написані кипчацькою та вірменською мовами вірменськими священиками з Кам’янця — Акопом і Аксентом. Старовинні аркуші нині зберігаються у Національному архіві Лондона, Національній бібліотеці Парижа, національних книгосховищах у Венеції та Єревані.

Загроза над Європою

«Кам’янецькі хроніки» досліджували чимало вчених, літопис був перекладений багатьма мовами світу і витримав численну кількість перевидань. Уперше «Хроніки» були надруковані українською мовою у львівському журналі «Жовтень», №4, 1985 рік. Основні історичні події, описані братами Акопом й Аксентом, відбуваються у місті Кам’янець–Подільський та його околицях. У ті стародавні часи місто–фортеця Кам’янець було найважливішою стратегічною оборонною точкою на межі Поділля, Галичини, Буковини й Молдови. Тому навколо Кам’янця відбувалися найбільш значні герці. Один із них відомий в історії як Хотинська битва, описана безпосередніми очевидцями: священиками Акопом й Аксентом. Церковна фразеологія середньовічного твору дає нам можливість уловити ставлення літописців і настрій багатонаціональної спільноти Кам’янця до тих чи інших подій. Наприклад: «У 1614 [1603] р. від Р.Х., у вересні. Турки, татари, ... валахи разом ходили на Запоріжжя, щоб знищити козаків, але Господь Бог не допоміг їм, так що повернулися з ганьбою».

У літописі є розділ, що розповідає, як на початку XVII століття на Україну і Польщу насувалася величезна — 250–тисячна — турецька армія на чолі з самим султаном Османом ІІ. Він мав амбітні плани — скорити всю Європу. Поляки не змогли швидко зібрати військо і звернулись по допомогу до запорожців. Звернувся особисто польський король Сигізмунд ІІІ Ваза, а також Єрусалимський православний патріарх. Бо над усією Європою нависла загроза поневолення. І доки польський король збирав військо, його син на чолі невеликого загону вийшов назустріч неприятелеві. От як це описує хроніст: «1621 [1070] від Р.Х., 23 [13] серпня, понеділок. Син короля Владислав прибув із своїм військом до Кам’янця, розмістивши свій табір під Допушкою. Сам він увійшов у фортецю й, переночувавши там одну ніч, наступного дня з усім своїм військом вирушив у табір під Хотином. Разом із ним було 8 тисяч німців й 4 тисячі жовнірів». Звичайно, з таким малим військом із кількома сотнями міських ополченців королевичеві навряд чи вдалося б зупинити могутню турецьку армію. Але їм на допомогу вже поспішали запорізькі козаки під проводом гетьмана Яцька Бородавки, вони йшли невпинно на перетин турецькому війську через підвладну туркам Молдавію, беручи на себе значні сили супротивника. «У середу в наш табір біля Хотина прибуло 45 тисяч козаків, які, успішно ведучи бої проти турків і татар, за півтора тижня пройшли через Молдавію, — повідомляє літописець. — У тих боях вони вбили сілістрійського пашу Хусейна пострілом із рушниці в обличчя».

Як засмутити султана?

Однак були неприємності й у козаків. «Тоді ж і козацького гетьмана Сагайдачного поранили з яничарки в плече, але обійшлося щасливо. Так нічого і не змогли зробити козакам. Проте передовий загін із 4 тисяч козаків вони застали зненацька і розбили». Звернімо увагу: хроніст називає Петра Сагайдачного козацьким гетьманом, хоча у польському війську був прийнятий титул «Старший його Королівської Милості Війська Запорізького». Також зазначається, що рана гетьмана була не смертельна, всупереч твердженням, що «Конашевич незабаром загинув від поранення». Насправді гетьман помер набагато пізніше, 22 березня 1622 року в Києві.

У літописі описуються успішні бойові дії й хоробрість козаків у нерівному бою. «У суботу ... [неприятелі] підійшли з гарматами і цілий день великими силами безперервно атакували козаків. Але ближче до ночі козаки виступили з табору й ринули проти турків, і ті, не зумівши протистояти, відступили й почали втікати. Козаки кинулися за ними, громлячи й плюндруючи все, і так переслідували їх до самого турецького табору, і побили багатьох». Як і завжди, козаки поєднали геройство з кмітливістю, наганяючи жах на ворога: «Але скоро настала ніч, і [поляки] не змогли дати козакам підкріплення. І все ж козаки відбили в турків сім гармат, але не змогли (їх) забрати, бо вони були прикуті до дубів і одна до одної ланцюгами. Тоді козаки повернулися у свій табір і, озброївшись сокирами, повернулися до гармат; порубавши на дрібні шматки колеса гармат, відволокли дві гармати у свій табір, через що турецький султан із своїми пашами були вельми засмучені». Ворог атакував козаків, вважаючи їх своїми основними супротивниками: «Оскільки ... турки знали, що козаки сильні, то всією своєю величезною масою і страшною силою вони вдаряли на козаків, розмірковуючи собі так: «Якщо ми здолаємо козаків, то з поляками нам буде набагато легше». Проте Бог не дав їм дочекатися такого дня».

Гинули по–різному

Цікаво прочитати про козацьку раду й мотиви недовіри до гетьмана Бородавки: «Того самого дня [11 вересня, неділя] козаки скинули свого старого гетьмана по імені Бородавка [Бородавка–Неродич Яцько], котрий був у таборі. А це за те, що він послав до Молдавії 5 тисяч козаків для заслону й вони там загинули. А потім вибрали з–поміж себе гетьмана на прізвище Сагайдачний, а того Бородавку віддали до рук Сагайдачного, і цей Сагайдачний тримав його при собі, а через два тижні після того вночі звелів його вбити». Суворе покарання гетьмана Бородавки, лише частково відповідального за загибель кількатисячного козацького загону, свідчить про сувору військову дисципліну в козацькому війську. Не дозволялося ніяких поблажок навіть прославленим гетьманам. Достовірність свідчення не викликає сумніву, бо хроніст особисто перебував у воєнному таборі й записував усе зі слів учасників битви: «Сказане істинно і відповідає дійсності, бо я, Аксент, який пише все, був там і бачив на власні очі, а чого гаразд не знав і не бачив, то, перш ніж писати, добре розвідав».

Після повторного обрання Сагайдачного козаки активізували свої бойові дії. Автор, постійно перебуваючи в гущі подій, за результатом останнього бою констатує: «А польська армія витримала й вистояла, і насамперед завдяки могутності Господа Бога й запорізьким козакам, які були там, у таборі, тому що кожного божого дня ці козаки виходили проти [супротивника], пропонували битися, перемагали ворога й не давали загинути [полякам]. Тому що якби не було козаків, то Бог знає, як би все повернулося для поляків уже через три–чотири дні». Ці висновки середньовічного автора цілком підтвер­джені польськими й турецькими джерелами. Вони красномовно свідчать про вирішальну роль козаків під час Хотинської битви.

Цікаві також наведені автором відомості про чисельність загиблих у битві козаків: «Крім того, гетьман козаків Сагайдачний пройшов мимо Кам’янця з 30 тисячами людей». Тобто, якщо взяти за основу повідомлення літописця про прибуття під Хотин 45–тисячного запорізького війська, то у битві загинуло 15 тисяч козаків (у т. ч. 5 тисяч у Молдавії). Таку величезну ціну заплатили запорожці за свободу народів України, Польщі та всієї Європи. Народи Європи мають бути вдячні запорізьким козакам, які ціною власного життя позбавили їх тиранічного поневолення.

День перемоги

Після битви мешканці багатонаціонального міста Кам’янця влаштували веселощі, народ радів і вшановував своїх тріумфаторів: «Сам гетьман [Сагайдачний] із [почтом], що налічував 100 осіб, увійшов до міста й був тут із ранку до вечора, тому що польний гетьман [Станіслав Любомирський] запросив його на банкет у домі вірменського війта».

У Кам’янець–Подільському дбайливо ставляться до історії свого міста і його славних захисників — запорізьких козаків. Саме тому до наших днів збереглися у незмінному вигляді кріпосні стіни, вежі фортеці і навіть будинок, у якому був влаштований урочистий банкет на честь славних героїв Хотинської битви — запорізьких козаків на чолі з непереможним українським полководцем — гетьманом Петром Конашевичем–Сагайдачним.

Гадаю, що в демократичному українському суспільстві настав час видати українською мовою «Кам’янецьку хроніку» (та інші подібні літописи) окремою книгою, щоб ознайомити широке коло українських читачів із славним минулим свого народу.

Самвел АЗІЗЯН