Не вихлюпнути б з водою дитину...

Укази Президента, соціальна реклама і збільшення розмірів фінансової допомоги прийомним сім’ям таки викликали в країні моду на усиновлену дитину. Українці стали набагато частіше брати на виховання сиріт. У Харківському регіоні невдовзі почне працювати навіть спеціально створена комісія, яка спробує вирішити подальшу долю інтернатівських закладів, адже дітей тут із кожним роком стає все менше. Директори останніх кажуть, що сиротинцям наразі справді потрібні нові штатні розклади, але радять у процесі чергового реформування не вихлюпнути з водою дитину.

Капустяний м’ячик з домашньої кухні

Директор Харківського дитячого будинку сімейного типу Тамара Май, яка виховала семеро власних і двадцять шість прийомних дітей, розповіла просто неймовірну історію. Кілька років тому вона взяла до себе з інтернатів п’ятеро хлопчаків, які через різні причини трохи відставали у розвитку від своїх однолітків. Аби швидше привчити їх до життя в родині, вона вирішила тримати їх біля себе. Тому природно, що знайомство з домашньою «кухнею» почалося біля печі. «Варю борщ, — пригадує багатодітна мати, — а вони біля мене всі п’ятеро на стільчиках сидять. Коли чистила картоплю, моркву, буряк — мовчки спостерігали за роботою. Коли ж підняла ніж над капустою, майже хором вигукнули: «Не треба, це ж м’ячик!» Сьогодні діти в інтернатах, слава Богу, і доглянуті, і нагодовані, але для них усе одно залишається недоступним досвід, який вони можуть отримати лише в повноцінній родині».

Власне, той факт, що малюкам найприродніше жити в сім’ях, ніхто не заперечує. Більше того, в Україну нарешті прийшов час, коли родини, які зважилися на всиновлення чи опікунство, держава суттєво підтримуватиме фінансово. Начальник обласної служби у справах неповнолітніх Тетяна Печерських каже, що з цього року прийомні батьки отримуватимуть такі самі гроші, що виділяються при народженні немовлят. А далі на кожну дитину щомісяця матимуть один прожитковий мінімум, якщо вони її усиновили, і два мінімуми, якщо зважилися відкрити дитячий будинок сімейного типу для виховання п’ятьох і більше сиріт. За словами Тамари Май, сьогодні держава виділяє по 1200 гривень на кожного її хлопця. З цими грошима вона вперше за двадцять років опікунської практики нарешті відчула себе комфортно щодо матеріального забезпечення. А були часи, коли мати зі своїм галасливим сімейством ледве зводила кінці з кінцями. Новий фінансовий підхід, за словами Тетяни Печерських, може започаткувати в країні практику, коли виховання дітей у дитбудинках сімейного типу стане для прийомної матері основною роботою і зараховуватиметься їй до пенсійного стажу. Тоді вона сміливо присвячуватиме себе вихованню своїх підопічних і не думатиме з тривогою про свій завтрашній день.

Статистика вже встигла відреагувати на нові вітчизняні реалії. Минулого року на Харківщині вперше українці всиновили дітей більше, ніж громадяни іноземних держав — 118 проти 107. Майже 70 відсотків сиріт, які з тієї чи іншої причини залишилися без батьківської опіки, тепер виховуються в сім’ях. Словом, тенденція досить оптимістична, що, певна річ, радує. Але на цю статистику можна подивитися і під іншим кутом зору. В інтернатах області й надалі залишається понад 30 відсотків покинутих батьками дітлахів. А це майже 2 тисячі хлопчиків та дівчаток. Більшість із них (в основному через тяжкі фізичні вади) своєї мами не дочекаються ніколи.

Пошук кирпатенької білявки у рожевому платтячку

Це пояснити важко, але факт залишається фактом: 90 відсотків потенційних батьків чомусь хочуть усиновити гарненьку кирпатеньку синьооку світленьку дівчинку віком до року. Саме тому вони найчастіше приїздять до будинків дитини, куди потрапляють осиротілі немовлята. В Україні таких закладів сьогодні — 48, і в кожному кількість вихованців постійно скорочується.

Але знову ж таки водночас існує й інша тенденція. Малюків, які приходять у цей світ з різними фізичними вадами та слабким здоров’ям, не стає менше. Скоріше навпаки. «Багато наших дітей, — каже головний лікар харківського Будинку дитини №1 Роман Марабян, — мають такі проблеми, через які їх ніхто не всиновить ні за 50, ні за 100 тисяч державних гривень. Від переважної більшості з них відмовляються навіть цілком благополучні родини, бо жінка, яка наважується присвятити себе вихованню такої доньки чи сина, наперед прирікає себе на мучеництво. Як правило, чоловік від неї тікає світ за очі вже наступного дня. Тому першочергове завдання держави створити такі умови, аби дитина–інвалід могла комфортно почувати себе в мережі інтернатських закладів».

Роман Марабян каже, що його не лякає закриття Будинку дитини, бо цього, скоріш за все, не станеться. Зараз під його опікою 75 малюків, 60 з яких страждає на різні хвороби, включаючи церебральний параліч, гідроцефалію, сліпоту. Сьогодні їхні шанси бути всиновленими дорівнюють фактично нулю. Альтернативою Дитячого будинку №1, якщо його зачинять, для них стане обласна дитяча лікарня. Але якщо ці діти займуть ліжка там, нікуди буде класти дітей із сільських районів на стаціонарне лікування. Саме тому мережу сиротинців для немовлят найвірогідніше збережуть. Проте існує небезпека, що запровадять незручні, а то й нищівні для них штатні розклади. «Наш заклад розрахований на 105 дітей, — каже Роман Марабян, — а зараз у мене 75. Я тепер боюся, що прийде КРУ і наполовину скоротить штат співробітників. Тому, перш ніж розпочинати реформування дитячих будинків, треба надати їм нові штатні розклади. Нехай у майбутньому це будуть справді невеликі компактні заклади, але щоб там і надалі працювали медики, педагоги, щоб там, як і зараз, готували дитячу їжу і прали пелюшки та одяг. Чиновники нам кажуть, що процес реформування триватиме аж до 2017 року, тому бідкатися не варто. Але річ у тім, що насправді земля у нас горить під ногами вже зараз».

Врахувавши всі ці нюанси, директори будинків дитини самі розробили варіант нового штатного розкладу і найближчим часом запропонують його чільникам міністерств у справах молоді та спорту та охорони здоров’я. На їхню думку, від радянського комплексу гігантоманії, коли все для управлінської зручності зводилося під одним великим дахом, зрештою, треба відмовитися назавжди. Навіть якщо у будинку залишиться всього лише півсотні діток, вони теж мають право на нормальне життя. До того ж, може статися так, що керівники сирітських закладів, аби зберегти власні колективи, свідомо ховатимуть малечу від потенційних батьків. Розклад розкладом, а життя життям...

Вільного місця не буває багато

Не так давно у Люботинському інтернаті для дітей–сиріт, що на Харківщині, відкрили центр творчого розвитку. Тут одразу ж запрацював драматичний гурток і запрацювала зала для танців. До юних акторів почали запрошувати харківські театри, поставили кілька власних вистав. І все це завдяки тому, що після скорочення однієї групи вивільнилося порівняно невелике приміщення.

Директор інтернату Віра Савицьких каже, що багато вільного місця у таких закладах ніколи не буває. Завжди знайдеться щось цікаве, пізнавальне, корисне. У розпорядженні її дітей є, наприклад, невелика, збудована за останніми вимогами науки, тваринницька ферма, сучасні кулінарний та в’язальний цехи, кілька гектарів поля. Завдяки цьому додатковому господарству діти не лише п’ють домашнє молоко, їдять свіжі овочі та фрукти, ходять у власноруч плетених шкарпетках і шарфиках, а й учаться майбутнім професіям. Зовсім невипадково більшість випускників обирають для навчання зооветеринарну академію, текстильний технікум, аграрний університет і кулінарний коледж. «Сьогодні набагато важливіше говорити не стільки про реформування інтернатських закладів, — переконана Віра Савицьких, — скільки про реформування нашого суспільства».

На доказ директор наводить із власної педагогічної практики просто неймовірні факти. Кілька років тому до її інтернату привезли трьох прекрасних домашніх діток, батько яких через економічний злочин потрапив на три роки до в’язниці. На запитання: «А де ж їхня мама?» пані Віра отримала досить несподівану відповідь. «Їхня мама ніколи не працювала, тому не зможе дати їм ради». Довелося чекати на тата. Він справді невдовзі вийшов на волю, за літо знайшов роботу і забрав дітей додому. Виходить, сучасна установка наших юних панянок вийти вдало заміж і про все забути таки дає іноді серйозний збій. Узагалі ж середньостатистичний портрет харків’янки, яка залишає власну дитину на відкуп долі, теж доволі своєрідний. Це в основному жінка років 28—30. У неї вже є одна або дві дитини, але немає чоловіка і пристойного житла. «Це звучить цинічно, — каже Роман Марабян, — але ми часто маємо справу з дітьми, які не повинні були народитися. Тобто їх ніхто у цьому світі не чекав».

Словом, про різке скорочення мережі інтернатів у нашому суспільстві говорити ще рано. Тим більше що започаткована реформа дає можливість для адміністративного маневру. Скажімо, на Харківщині зараз поступово скорочуються групи в інтернатах для сиріт, але катастрофічно бракує місць у закладах, які опікуються дітьми з проблемним здоров’ям. Наприклад, черга до єдиного в Україні інтернату для маленьких діабетиків розписана на кілька років наперед, бо заклад має замалу площу. Така ж ситуація — у гімназіях–інтернатах для дітей з проблемним зором та слухом. Чому б не розширити їхню базу за рахунок вивільнених місць у сирітських будинках? Не завадив би регіону, за словами Тетяни Печерських, і гуртожиток для мам, які покидають немовлят лише тому, що їм нікуди з ними повернутися після пологів. До речі, раніше в Харкові існував такий заклад. Його послугами часто користувалися мами–студентки. Тобто ідей, хороших та різних, багато. Головне тепер, вважають директори харківських сирітських будинків, аби започаткована реформа не була зведена до формального скорочення всього, що не впишеться у нові штатні розклади.