Ролі «муравйовців» виконували гості з Москви, а вояків УНР — члени українських військово-історичних клубів. (Миколи ЛАЗАРЕНКА.)
90–та річниця бою під Крутами — дата непересічна. Невелике село Крути, яке тулиться до однойменної залізничної станції у Борзнянському районі Чернігівської області, здається, закинуте на край світу. Увагу цілої країни Крути стали привертати лише останніми роками — відколи з ініціативи Президента Віктора Ющенка річницю бою 29 січня 1918 року почали відзначати на державному рівні, біля невеликого пам’ятного кургану з хрестом виріс більший, із меморіальною університетською колоною та тризубом, і сюди почав навідуватися сам глава держави. Цього року «родзинкою» заходів з нагоди річниці крутянських подій стало військово–історичне дійство — реконструкція бою на цьому полі 90 років тому.
Чернігівщина, з її рівнинами та перелісками і розкиданими де–не–де напівпокинутими селами, минулої суботи справді нагадувала арену бойових дій із кадрів кінохроніки: сонце ще зранку заховалося за хмари, температура трималася нульової позначки, нічим не стримуваний вітер пробирав до кісток. Люди, однак, почали підтягуватися до кургану ще вдосвіта. Першими прибули міліціонери — вони оточили район, усередині якого військові сапери встановлювали польові укріплення й вибухові заряди, потрібні для інсценізації бою. Власне ж вояками–реконструкторами були учасники військово–історичних клубів — як відомої київської «Червоної зірки», так і клубів Харкова, Одеси, Севастополя, Рівного, Лубен, Львова, Кам’янця–Подільського, Хмельницького, навіть білоруського Гомеля та Москви (останні, звісно, зображували більшовицьких агресорів полковника Муравйова). Подейкують, що ідея відтворити бій належала самому Президентові Ющенку, і лише завдяки співпраці секретаріату Президента, Мінкультури та Міноборони вдалося мобілізувати розкидані географічно і не надто багаті клуби для якісної реконструкції.
Ближче до обіду площа на місці колишнього бою почала все більше нагадувати ярмарок–маскарад. Окрім курсантів військових училищ Чернігівщини, батальйону почесної варти та ліцеїстів–богунівців із Боярки та «крутівців» зі Львова, сюди прибули делегації різних національно–патріотичних партій, які рясно підняли свої прапори: окрім синьо–жовтих — «Нашої України», БЮТ, НРУ, УНП, КУНу тощо. Приїхали також представники Всеукраїнського братства ветеранів УПА та дивізії «Галичина», пластуни з Києва і навіть… весільний кортеж. Бабці й дідусі з Крут повбиралися в найкращі шапки, хустки та свитки, і всі дружно прийшли «на Президента подивитися». Облспоживспілка розгорнула торговий ряд, у якому можна було купити фактично все — від книжок сучасних українських письменників до консервів і ковбаси. Зважаючи на холоднечу, особливою популярністю у приїжджих користувався намет, де продавали горілку на розлив. Поруч пилося «за героїв», «за Україну» та «за прекрасних дам».
До самого монумента пропускали через три рамки металошукача, утворивши довгу чергу через залізничний переїзд. Натомість на доставці біотуалетів зекономили — із цим тисячі людей мали чималі незручності, бігаючи в накриті маскувальними сітками закинуті будівлі. На заході за участю Президента це виглядало, м’яко кажучи, не по–європейському.
Президент та державні «достойники», які його супроводжували (лідер фракції «НУНС» Кириленко, віце–прем’єр Васюник, міністр оборони Єхануров, заступник голови СП Безсмертний, в. о. голови СБУ Наливайченко, депутати Петро Ющенко, Плющ, Григорович, Князевич, навіть керівник «Нафтогазу» Дубина), прибули на місце двома гелікоптерами. Віктор Ющенко привіз із собою донечок Софію та Христину. Був і художник Анатолій Гайдамака, автор проекту меморіалу Героям Крут, який невдовзі має постати навколо кургану.
Загиблих Героїв пом’янули хвилиною мовчання. Почесна варта під музику «Ой у лузі червона калина» поклала до підніжжя монумента сосновий вінок із кетягами калини та синьо–жовтими стрічками. «Бій під Крутами — взірець українського духу, неповторного ні для більшовиків, ні для білогвардійців, — сказав Віктор Ющенко. — Безумовно, тут буде музей, ці місця будуть ще більш шановані українською нацією».
Із наближенням річниці з’явилося багато нових версій того, що ж усе–таки відбулося під Крутами, скільки було військ з обох боків і хто переміг. Президент озвучив цифри новітніх досліджень: «Загальна кількість вояків у зведеному формуванні захисників Крут становить 1065 чоловік. Загальна кількість убитих захисників Крут, включно з тими, що їх розстріляв противник у селі Літки, становить 121 чоловік. До речі, зараз у цьому селі відкривають перший за 90 років пам’ятник Героям Крут», — повідомив Ющенко. Президент нагадав, що під час бою під Крутами більшість української армії змушена була залишатися в Києві, аби придушувати повстання на заводі «Арсенал», яке відкривало дорогу на Київ армії полковника Муравйова. Віктор Ющенко навів історичну паралель між Крутами і сучасністю: «Дуже часто ми ставили під загрозу власні національні інтереси не через силу противника, а через власну нескоординованість і непорозуміння».
Поринути в атмосферу 1918 року можна було вже тоді, коли «наші» й «червоні» зібралися разом на інструктаж, тобто не чекаючи самого дійства. Гарно відтворені костюми київських юнкерів, студентів «Допоміжного куреня Січових стрільців», загону Вільного козацтва, червоногвардійців та балтійських матросів кумедно контрастували з мобільними телефонами, по яких діловито спілкувалися «українські офіцери» та «червоні командири». Зброю видавали зі складів Міністерства оборони. З усього історичного арсеналу в реконструкції задіяли заряджені холостими набоями гвинтівки–«мосінки», кулемети «Максим», «Віккерс», «Льюїс» та дві гармати зразка 1902 та 1909 років. Усе справжнє. На колію, яка пролягає поруч, хотіли випустити навіть бронепоїзд, яких у реальній битві було три, але на це не пристала «Укрзалізниця». Адже «товарняки» і пасажирські поїзди проходять тут кожні двадцять хвилин.
Справа реконструкторів «і небезпечна, і складна»: на полі — справжня вибухівка, тому кожен має точно знати, куди бігти, коли стріляти і де падати «замертво». Помилка може обернутися тяжким каліцтвом чи й узагалі справжньою загибеллю.
Коментатор із гучномовця пояснював під тривожну музику, що відбувається на полі бою. Через обережність чи брак акторського запалу конструктори поводилися досить мляво — пішки на повен зріст ходили «під кулями», а в атаку бігли перевальцем. Помилкою організаторів було й те, що дійство відбувалося за курганом, і багато глядачів, які стояли перед ним, не змогли побачити інсценізації, а лише слухали канонаду.
Після бою «синьо–жовті» й «червоні» дружно здали зброю сучасним військовим і фотографувалися з усіма охочими.
Війська УНР зайняли кілька ліній оборони, і коли вдалині з переліску показався авангард «червоних», зустріли їх гарматними залпами. «Червоні» згорнули транспарант «Вся власть Советам!» а самі розгорнулися з колони в розстрільну. Затріскотіли гвинтівки, «заговорив» кулемет. Студенти, юнкери і козаки успішно стримували наступ «червоних», попереду яких ішли матроси. Однак незабаром підійшли основні сили ворога, і ситуація почала мінятися. Артилерія «червоних» почала обстріл, перша лінія українських військ мусила відійти. «Більшовики» відтак намагалися обійти наших із флангу. Знаючи, що відходити таки доведеться, студенти і юнкери контратакують переважаючі сили противника. Зав’язується рукопашна сутичка. Основні сили УНР тим часом відходили на станцію, аби виїхати на нову лінію оборони.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
