Наші сани їдуть самі

Післязавтра в німецькому Обергофі відбудуться перші старти 40–го чемпіонату світу. Спортсмени вже прибули на місце змагань і почали випробовувати трасу. Про майбутній світовий форум і про недавню континентальну першість, а також про перспективи й проблеми українських саночників загалом кореспондент «УМ» розпитала провідного тренера «спортивного» міністерства Сергія Степаненка.

Підготовчий сезон

— Минулої осені наші спортсмени поміняли сани на нові. Тож їхнє першочергове завдання і на етапах Кубка світу, і на чемпіонаті Європи полягало в обкатці «новинок», — бере слово фахівець. — Європейський форум, що два тижні тому відбувся на олімпійській трасі в Турині, залишив двояке враження. Лілія Лудан — досвідчена спортсменка, яка знає, де ризикнути, — показала стабільний виступ. Вона постійно тримається в десятці кращих — в Італії посіла дев’яте місце.

З Наталією Якушенко повторилася олімпійська історія. Тоді, два роки тому, вона впала на першому спуску, цього разу — під час другого заїзду. Шкода, адже після першої спроби була третьою, програючи німкені якісь п’ять сотих секунди. На мою думку, тут дався взнаки психологічний чинник — не складаються у Наталки змагання на цій трасі.

Натомість порадував двомісний екіпаж Андрій Кісь — Юрій Гайдук. На етапах Кубка світу вони частіше за все опиняються за межами чільної двадцятки, тож їхнє 14–те місце можна розцінювати як прорив.

— На чемпіонат світу ставите перед спортсменами конкретні завдання?

— Сподіваємося, що за сприятливих обставин Якушенко і Лудан зможуть фінішувати в шістці кращих, а перед двійкою ставимо ціль потрапити до десятки. Звісно, хотілося б бути серед призерів, проте цей сезон ми розглядаємо як підготовчий до олімпійського.

— Україну на міжнародних змаганнях традиційно представляють жінки–одиночниці й чоловічі екіпажі–двійки. Чи не збираєтеся найближчим часом заявитися й у третьому виді олімпійської програми — серед чоловіків–одиночників?

— Це справді наша слабка ланка. Сьогодні у нас немає сильного спортсмена, й най­ближчим часом він не з’явиться. Розформовувати двійки немає сенсу, адже там зовсім інша робота, ніж в одиночників. Хоча на початку сезону Кісь пробував виступати й серед одиночників. Його заїзди мали тренувальний характер — Андрій з 45 учасників фінішував у середині четвертого десятка. Можливо, якщо з’явиться гостра потреба в одиночнику, можна буде його цілеспрямовано готувати на цю дисципліну. Та над олімпійською медаллю одиночника нам треба дуже довго працювати. Двійкам й одиночницям до олімпу значно ближче. Нещодавно Міжнародна федерація ввела нову дисципліну — командні змагання. Час заїздів одиночників (жінки й чоловіка) підсумовується з результатом двомісного екіпажу. Тож хіба що заради цієї дисципліни ми можемо спробувати підготувати одиночника.

— А українська команда вже брала участь у цих стартах?

— Так, виручає той же Кісь. За рейтингом Міжнародної федерації, з 24 команд посідаємо дев’яте місце. А от залежно від траси визначаємо одиночницю (Лудан чи Ярошенко) і двійку (Кісь — Гайдук чи Олег Жеребецький — Роман Язвінський). Адже у кожного спортсмена є свої улюблені й не дуже траси. Наприклад, в Австрії Якушенко виступає класно, а Лудан гірше. У Обергофі, припускаю, буде навпаки.

«Вдалий старт — запорука успіху»

— Готуючись до минулої Олімпіади, наші спортсмени мали дві домашні бази — стартову естакаду у Львові й трасу для роликових саней у Кременці. Чи змінилося щось з тих пір?

— Львівську естакаду вже обладнали, накривши жолоб пластиковим дахом. Там підтримується потрібний мікроклімат, що дає можливість експлуатувати її влітку. Раніше ж доводилося в цей час працювати в Італії, а тепер економимо кошти. До того ж в Італії тренувалися всього два тижні, а вдома — два місяці. У санному спорті вдалий старт — це 70 відсотків успіху.

— Доведення естакади до ладу відчутно вплинуло на результати?

— Звісно. Раніше на старті наші спортсмени програвали соті секунди, а тепер — тисячні. Та особливо це допомагає молодому поколінню. Вони вже можуть побачити санний спорт не лише по телебаченню, а й на власні очі; більше того — самі можуть займатися ним.

— Де наші спортсмени проводять основний етап підготовки?

— На початку жовтня до норвезького Ліллехамера з’їжджаються всі найсильніші саночники світу. Навіть німцям дешевше з’їздити до Норвегії, ніж платити за електроенергію, спожиту морозильними камерами на домашній трасі. До того ж норвезька траса починає працювати першою в зимовому сезоні. Потренувавшись там півмісяця, їдемо до Німеччини. А з початку листопада стартуємо на етапах Кубка світу.

— Цілий місяць тренувань за кордоном — задоволення, мабуть, не з дешевих?

— Найбільше грошей витрачаємо не на проживання й харчування, а саме на тренування. Один спуск коштує 20 євро, а за день один спортсмен спускається чотири–п’ять разів. Більше не дозволяють, забезпечуючи таким чином усім саночникам рівні умови для підготовки. Контроль дуже жорсткий — з власниками траси не домовишся навіть за більші гроші. Хоча матеріальна забезпеченість дозволяє нашим атлетам спускатися й по вісім разів за добу.

— Тобто з фінансуванням проблем немає?

— Я б сказав, що збірна забезпечена грошима на 90 відсотків. А от на резерв коштів не виділяють. У статті фінансового забезпечення значиться лише юніорський чемпіонат світу.

— І які результати за таких умов демонструє молодь?

— Цього сезону ми підключили до національної збірної юніорів — львів’ян Марину Галайджан й екіпаж Тарас Сеньків — Роман Захарків. Це одразу принесло результати. Марина на п’яти молодіжних етапах Кубка світу (ми примудряємося знайти кошти для участі в цьому турнірі наших юніорів) посідала 8–9–те місця. А двомісний екіпаж у рейтингу розмістився на високій третій сходинці! Тарас з Романом поступаються німцям й американцям, проте випередили два сильні німецькі екіпажі.

Зараз юніорська команда змагається на етапах в Америці й Канаді. А незабаром після тижневого збору візьме участь у чемпіонаті світу.

— А в Україні проводяться міжнародні турніри?

— У Кременці вже вісім років поспіль відбуваються літні змагання під егідою Міжнародної федерації — «Кубок Бони». Сюди приїжджають представники десяти країн близького зарубіжжя. За нагороди на роликових санях борються близько ста учасників різних вікових категорій. Цього року плануємо організувати ще два турніри на стартовій естакаді. Запросимо поляків, чехів, словаків.

«Ховаємо сани від очей конкурентів»

— Що заважає нашим спортсменкам переганяти головних фавориток — німкень?

— Для них сани — це національний вид спорту, де за дер­жавної підтримки цілий науково–дослідний інститут з лабораторіями працює лише на цей вид спорту. А в нас усім цим займається лише один тренер — Валентин Папіровий. Звісно, це боротьба технологій. Проте навіть за таких умов ми вже наближаємося до супер­ниць. Для того ж, щоб вигравати, непогано б було мати свою спортивну базу.

— Тож українці катаються на вітчизняних санях. А транспорт конкурентів роздивляєтеся?

— Підходити до саней ближче, ніж на десять метрів, заборонено. Тож подивитися можна лише здалеку. Візуально всі сани однакові, а щоб розгадати секрет, їх треба розібрати. Ми купуємо «напівфабрикати», обтічний матеріал, металеві полози, роги. Потім із цих деталей збираємо сани. Це тяжка праця, але, як показують результати, вона себе виправдовує.

— Ви теж ховаєте сани від ока конкурентів?

— Авжеж, адже маємо свої таємниці збору саней. Наприклад, на старті Лудан програє всім, а приїжджає п’ятою чи шостою. Траєкторія проходження траси в усіх однакова. У чому ж справа? Відповідь начебто проста — добре їдуть сани. Німці ж на всіх відрізках показують однаковий час. Якщо їхня спортсменка стартувала третьою, то й на фініш вона приїде третьою. Якщо ж Лудан на старті покаже третій час, то на фініші має бути першою. Ніхто не може зрозуміти, чому наші сани так їдуть. Це життєвий досвід Папірового, його голова й руки.

Нині Валентина Семеновича запрошують працювати в багатьох країнах. Американці, німці, італійці, не кажучи вже про чехів і словаків, — усі хочуть бачити його у своїх лавах. Та він не спокушається на привабливі пропозиції, адже мріє виграти олімпійську медаль з українськими саночниками.

— Наскільки ймовірно, що вже у Ванкувері–2010 здійсниться його мрія?

— Зараз важко давати прогнози на Олімпіаду. Щось конкретніше можна буде сказати через рік, коли на етапі Кубка світу апробуємо олімпійську трасу, остаточно обкатаємо сани, підкрутивши всі гвинтики і гаєчки. Для високих результатів у нас є все — висококваліфікований тренер, хороші сани, майстерні спортсмени. Хіба що більше попрацювати над психологічною підготовкою, особливо Якушенко.

Ірина ГОЛІНЬКО