Спробуй у житті все, аби воно не здавалося прісним, або, не дай Бог, не залишило після себе відчуття даремно прожитих років. Узявши на озброєння це правило, наш співвітчизник, колишній харків’янин Роман Карпухін, наполегливо відкриває в собі нові грані таланту, навіть якщо для цього потрібно перейти іспанський кордон або розпочати життя з нуля. За кожною спробою — титанічна праця, величезний ризик, безцінний досвід і гучна слава, пік якої припав на кар’єру єдиного у світі слов’янського тореро. Ім’я в Книзі рекордів Гіннесса і Росії (у столиці сусідньої держави Роман жив до від’їзду в Іспанію) — гідне тому підтвердження. А попереду — знову «вершина, на якій ще не бував».
— Пане Романе, перш, ніж кинутися в бій з биком, ви встигли дослужитися до звання капітана Військово–повітряних сил, повоювали у спецназі і одержали не один чемпіонський титул у бальних танцях. Останнє, досить витончене заняття, якось не дуже в’яжеться з вашою бійцівською виправкою.
— Але чому ж? За старих часів офіцерів вважали елітою суспільства. Вони вміли і воювати, і жінок любити, і горілку пити, і співати, і танцювати. Коли я був харківським курсантом, то домігся, щоб в училищі відкрили гурток бальних танців. Тоді багато моїх однокашників одружувалися і часто просили мене навчити танцювати весільний вальс. Мовляв, скоро на рушник, а вони — наче незграбні ведмеді. Довелося за справу взятися серйозно. Після навчання навіть брав участь у міжнародних конкурсах із танців. Одна з таких поїздок вирішила мою долю. Побувавши в Іспанії, я закохався в цю країну і зрозумів, що хочу жити тільки там. Контракт викладача бальних танців, підписаний п’ятнадцять років тому, прискорив мій від’їзд. Правда, з роботою наставника виникли проблеми. Академія бальних танців, що запропонувала цю посаду, опинилася на межі банкрутства. Але, на щастя, один знайомий переконав мене, що з тренерською роботою поспішати не варто, можна ще самому потанцювати. Як не дивно, але я залишився в хорошій формі. Вже через чотири місяці успішних тренувань завоював звання чемпіона Іспанії і почав представляти країну на міжнародних конкурсах. І хай мій результат був, можливо, не настільки приголомшуючий — лише п’ятнадцяте місце, але й понині — це кращий показник за всю історію Іспанії.
— До Харкова, наскільки я знаю, ви теж приїхали з «танцювальною» пропозицією?
— Так, переговори в ХАТОБі пройшли успішно і до весни, якщо все складеться за планом, привезу групу фламенко. Це окремий напрям, окрема традиція в мистецтві, що нагадує за темпераментом, експресією кориду. Як матадор перед виходом на арену концентрується і поринає в самого себе, незважаючи на оточуючий світ, так і музикант перед виступом ніби впадає в транс, аби подальшим викидом накопиченої енергії змусити публіку плакати. Якщо спробуєш зрозуміти душу артиста фламенко (чи танцюрист, чи співак, чи музикант), можеш і без слів пройнятися стражданням або, навпаки, захопленням від любові, яке цієї миті той переживає.
Особисто у мене там буде два номери. Я виходжу як танцюрист і як тореро. Але без бика.
— Танцюристу перевтілитися у тореро, напевно, непросто. Повне фіаско після титулу чемпіона могло принести вашій кар’єрі чимало проблем. Як ви зважилися після елітної сцени вийти на жорстоку арену?
— Я почувався матадором у танці, але мені дуже хотілося більш гострих відчуттів. А їх може дати тільки ризик. У мене було бажання дізнатися, що почуває людина на рингу. Світ кориди прекрасний і водночас дуже жорстокий. Там немає золотої середини. На жаль, яким би майстром ти не був, завжди матимеш або відмінний результат, або вкрай поганий. Сьогодні тебе носять на руках і моляться на тебе, як на Бога, а завтра — закидають подушками. Це не залежить від тореро. Він завжди концентрується і готовий до блискучого виступу. Але успіх залежить від багатьох чинників. Наприклад, погодних. Найстрашніший ворог для матадора — дощ і вітер. Твій костюм і без того важить 35 кілограмів (вишитий золотими нитками плюс амуніція) — за двадцять хвилин виступу руки буквально німіють. А намокнувши, екіпіровка стає важчою в два–три рази. Вітер же, піднімаючи плащ, обеззброює матадора перед биком.
Багато що залежить і від самої тварини. Якщо у бика мало бійцівських якостей, то, як би ти не старався, як би не прохав його витягнути з себе найкраще, що закладене в ньому природою, нічого не вийде. На мій дебют якраз випала саме така ситуація. Тому я пізнав світ кориди дуже швидко. Це як зіткнення із стіною надзвукового літака.
— Тобто новачку, та ще слов’янину, поблажок ніяких не було?
— Авжеж. Як правило, у школі кориди проходять навчання від п’яти років і більше. На арену майстер виходить тільки тоді, коли внутрішньо до цього готовий. Мені ж довелося скоротити навчання до року. Крім того, мене постійно смикали через увагу преси і, врешті–решт, я не мав можливості нормально потренуватися протягом двох тижнів перед боєм. Тому, вийшовши вперше на арену, відчував себе певною мірою камікадзе — що буде, то буде.
— Це страшно?
— Звісно ж, страшно. Але цей страх природний. Вратиш його — знижується контроль над собою. І тоді на тебе автоматично сиплються травми та інші неприємності. Те, що в буденному житті здається безпечним, у світі кориди становить найбільшу загрозу. Якщо, скажімо, на арені піддатися команді свого інстинкту: «Біжи, не чіпай!», можна запросто загинути.
— А як бик знає, що йому з вами потрібно битися? Тварини теж проходять спеціальну бійцівську підготовку?
— Якраз навпаки, бик у цьому сенсі повинен бути «цнотливим». Бичок, коли росте, знає, що у нього є роги — сильне знаряддя, але він не знає, як ним користуватися. Бій з матадором — переломний момент у його психіці. З бойового бика він перетворюється на бика–Звбивцю. Тому фермери зобов’язані постачати для бою тільки тих тварин, які, умовно кажучи, ще не нюхали пороху. Порушення цього правила може коштувати тореро життя, тому такі вчинки в Іспанії переслідуються законом. Проте буває всяке. Людина дає тобі слово, тримаючи камінь за пазухою. Від світу кориди у мене залишилося легке розчарування. Причому більше в людях, аніж у тваринах.
— І ви вирішили залишити арену... Чому?
— Для мене це — не професія. Я маю вищу військову освіту і вважаю, що можу себе використовувати ширше. Хоча, за контрактом, і далі виступаю в кінці кожного тижня разом із зірками кориди. Може, в мене виходить усе не так професійно, як у них, але преса, телебачення завжди йдуть саме за мною. Інтрига зберігається — я перший слов’янський тореро.
— А як складається ваша кар’єра каскадера і взагалі життя в кінематографі? Наскільки мені відомо, вам уже пощастило знятися в ролі лиходія, пройшовши серйозну каскадерську школу? Чи цей життєвий етап теж у минулому?
— Я ніколи не говорю про себе «колишній». Якщо ти був льотчиком, то ти ним залишишся. Тобто, навіть втративши навички пілотування, знатимеш, як це робиться. З каскадерством — та ж історія. Зараз у мене буде зустріч у Москві з приводу презентації однієї картини на Першому каналі. Там мені запропонували роль каскадера–актора.
— У світ кінематографа ви намагаєтеся увійти ще і як сценарист?
— Так, мій перший сценарій уже готовий. Ним зацікавився один білоруський режисер, тому робота триває. Я розповідаю про людей, які в 36–му році — через війну і якісь політичні міркування — покинули Іспанію і виїхали в СРСР. Повернувшись згодом до рідної країни, вони стикаються з величезними проблемами, бо менталітет у них вже наш, радянський. У цю роботу я вклав усю свою душу і тому, що головний герой — танцюрист, тореро. Він пережив усе, що переживають зазвичай усі емігранти. І хоча я не вважаю себе таким (виїхав за контрактом), але все одно душа вже ніби там. Ще не іспанець, але вже і не росіянин чи українець. Таке відчуття, ніби завис між небом і землею.
— Романе, у вашому героїчному списку є ще одна перемога — над іспанським правосуддям. У газетах якось писали, що, добиваючись права бачитися зі своїм маленьким сином, ви оголосили на вулиці голодування і протрималися 68 днів, схуднувши на 15 кілограмів.
— Це був протест проти незаконних дій судді. І хоча не всі мої вимоги були враховані, я домігся головного — права бачитися з сином.
— Так, може, Чугуївському музею, де відкриється ваша експозиція, варто подарувати також плед, який зігрівав вас в іспанському парку і потрапив не в одну інформаційну хроніку? А що ви вже встигли землякам подарувати для історії?
— Поки тільки фотографії, відеоматеріали. Потрібно провести переговори з райдержадміністрацією і уточнити, які речі їх цікавлять. Із таким проханням до мене звернулися і співробітники Історичного музею на Червоній площі в Москві, і пітерського Ермітажу.
— А Ермітаж до чого тут?
— Один художник написав мій портрет. Зараз він знаходиться на виставці в Англії. Після повернення продовжимо переговори.
— Романе, ви кажете, що в житті потрібно пізнати все. А чи можливо це в принципі?
— Все пізнати неможливо. Але прагнути варто. Навіть найменший досвід може принести велику користь. Намагаючись оволодіти найширшим спектром життя, я знаходжу застосування всьому і завжди.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
