Божевільна примусово

03.11.2007
Божевільна примусово

Більше за все на світі Ольга Іванівна мріє про спокійне спілкування з власною дочкою і готова їй усе пробачити. (Фото автора.)

Конфлікт між найближчими людьми виник через житлоплощу

Особисто мені двокімнатна квартира по вулиці Клубна в Конотопі Сумської області, де мешкають Ольга Іванівна з дочкою та онукою, видалася справжнісінькою божевільнею. Тут, напевно, будь–яка розсудлива людина збожеволіла б від постійних криків, докорів і підозр. Утім назвати мешканців квартири психічно хворими ніхто не має права. Сорокарічна Світлана зі своєю вісімнадцятирічною дочкою до психіатрів не зверталися. А їхня мама і бабуся, 67–річна Ольга Іванівна, має аж дві довідки з Київської міської клінічної психоневрологічної лікарні, які підтверджують, що в неї «на даний час психічних розладів не виявлено».

Світлана — з розпущеним чорним волоссям і в чорній прозорій нічній сорочці — немов фурія, вривається в кімнату матері, де ми тихо розмовляємо, і влаштовує істерику.

— Коли ти мені даси спокій? — накидається вона на Ольгу Іванівну. — У мене сьогодні нічна зміна, а я не можу поспати! З ранку на комісію в міськвиконком тягала, тепер тут розмови влаштувала. Набридло!!! — і вилетіла.

Ольга Іванівна прикриває двері й переходить на напівшепіт.

— Колись я сама собі заздрила, яка в мене слухняна й розумна дочка росте, — зітхає жінка. — У школі відмінницею була, після восьмого класу витримала величезний конкурс на фельдшерське відділення в медучилищі. А як заміж вийшла, немов хто її підмінив. Мати їй заважати стала. У неї з чоловіком життя не склалося, так я винна. І дедалі гірше. Рідна донька вирішила вижити мене з цієї квартири, яка дісталася мені такою тяжкою працею. Думаєте, мені це приємно — вішати замки на двері у власну кімнату, ховати тут усе від власних дітей? Так не можна ж інакше! Я дуже довго терпіла знущання від Світлани, але коли вона мені стала погрожувати «дуркою», я почала скаржитися і сусідам, і її керівництву (дочка працює на станції швидкої допомоги). Так до чого дійшло? Бажаючи зробити мене ненормальною і здати в божевільню, вона порізала килим, облупила підлогу в коридорі, батареї побила, стала підкидати в їжу якийсь білий порошок, встромляти голки в диван, телевізор зіпсувала, шпунти на стільцях зрізала. То зашморг на шию намагалася мені накинути, то нігтем в око влучила, після чого я почала втрачати зір, то підбіжить і виверне на мене гарячу воду з миски, в якій я перу. Вона отримує задоволення, коли я страждаю. Колись так нирки прихопило, ледве пересувалася по квартирі, а дочка аж пританцьовувала, дивлячись на це. Минулої зими так дала мені по хворих ногах відром із картоплею, що в мене рани відкрилися. Сама вона медик, але ніколи матері допомоги не надасть. Я помирала від пневмонії і гострої невралгії, а дочка хоч би запитала, що в мене болить...

Я давно вже хотіла залишити доньці з онукою цю квартиру, стала підшуковувати собі житло готельного типу. Я ось уже скільки років торгую на базарі речами. Сама їжджу в Хмельницький на оптовий ринок, тягаю баули, більші за себе, і зібрала грошенят. Уже, було, і придивилися одну квартиру по своїх грошах, трохи не вистачало, щоб купити її. Думала, позичу в когось, потім віддам. А гроші ховала за килимом. І ось лежу я якось на ліжку, стомлена після роботи, і раптом мене охоплює таке відчуття, що в мене немає грошей. Я до того місця, де ховала заоща­дження. А там порожньо. Тоді до дочки: «Навіщо ти вкрала гроші? Як же ми тепер жити будемо?». «Нічого я в тебе не крала», — відповіла вона. А я думаю, що за ці гроші вона й домовилася з ким потрібно, щоб мене запроторили в психіатричну лікарню. Одинадцятого травня 2004 року вона привозила до мене на базар психіатра, хотіли мене відразу в Ромни в спеціальну лікарню відправити на лікування. Я, звичайно, не погодилася, та й люди відстояли мене. А потім Світлана викликала психіатрів додому, і мене таки взяли на облік, навіть не обстеживши. Але сама я не знала про це, поки дочка не заявила в міліцію, ніби я побила їй посуд. У заяві було вказано, що я перебуваю на обліку в психіатричній лікарні.

Камінь у грудях, а не серце

Історія, яку розповіла Ольга Іванівна, здається неймовірною. Я так і не з’ясувала, чому вона не віднесла невідомий білий порошок на експертизу, щоб довести його походження. А як довести, хто саме різав їй килим, хто колупав фарбовану підлогу в коридорі, відривав дверцята духової шафи на газовій плиті й намертво закручував конфорки, чи навмисно хтось розбивав нову вазу, яку жінка склеїла по шматочках? Але сусідка Ольги Іванівни по будинку Стефанія Лисак, наприклад, вважає, що людина, яка вклала в квартиру свою працю і свої гроші, псувати власне майно не стане.

— Коли ми заселялися в цей кооперативний будинок, Світлана закінчувала восьмий клас, — згадує Стефанія Петрівна. — Її мати виростила дочку одна, без чоловіка, їй було дуже важко. Але Ольга Іванівна така трудівниця, яких ще треба пошукати. Вона працювала тоді на будівельній ділянці м’ясокомбінату, майстер на всі руки. Сама вікна поміняла, підлогу настелила, квартиру обставила. І зараз, незважаючи на вік, тягнеться щосили, тому що одна сплачує комунальні послуги. Інші в її віці вже тільки біля під’їзду на лавах сидять, а вона ще самостійно город обробляє. Завжди чиста, акуратна, ніколи ні з ким не конфліктує, на ринку її поважають. А ось дочка у неї нестерпна. Будь–що в сім’ї може трапитися, але щоб власну матір виганяти на вулицю, це треба мати в грудях камінь, а не серце.

Зі Світланою дійсно дуже важко розмовляти. Вся знервована, вона раз по раз зривається на крик. Відкидє будь–які доводи. З довгого плутаного монологу молодої жінки я зрозуміла, що нею рухає образа. Не склалася її особиста доля — винна мати, вважає вона, тому що не дала їй приданого, і чоловік пішов до забезпеченішої жінки. Зараз, щоб вирішити конфлікт, вона не може піти жити в гуртожиток, тому що в неї є прописка в приватизованій квартирі, і її місце, мовляв, тільки тут. Але мати забрала собі велику кімнату, а їй із дочкою виділила меншу. І тут вона не може повноцінно відпочити, тому що мати весь час вештається туди–сюди. І взагалі, по–справжньому її любили тільки бабуся з тіткою, на яких її постійно залишала мати, тому що самій їй ніколи було займатися єдиною дитиною.

Світлана не приховує, що вона просила колег перевірити психічне здоров’я своєї матері, щоб вони зробили відповідний висновок. На запитання, навіщо, відповіла: мовляв, та постійно скаржилася на неї. Не намагається приховати дочка й того, що була б задоволена, якби мати пішла жити куди–небудь, хоч і на вокзал.

«Цей лікар легко міг зробити з хворої людини здорову і навпаки»

У довідці, яку надало Конотопському РВВС на його вимогу поліклінічне відділення Центральної районної лікарні, зазначено, що Ольга Іванівна перебуває на диспансерному обліку з 3 грудня 2005 року з приводу хронічного психічного захворювання. Цей діагноз, на думку самої «хворої», дозволяв Світлані знущатися з неї, як тільки їй заманеться. Адже хто повірить психічно ненормальній жінці, що її катують удома фізично і морально? Як і в яких інстанціях із таким «клеймом» можна захистити себе? Це розв’язувало руки Світлані. Ольга Іванівна і ті, хто знайомий з її проблемою, не виключають, що дочка, маючи зв’язки серед медиків, здійснила б із часом свій план і позбавилася матері, надовго помістивши її в психіатричну лікарню.

Тільки план не вдався. Ольга Іванівна звернулася по допомогу в міську прокуратуру, вказавши у своїй заяві про незаконну постановку її на облік із приводу психічного захворювання. Прокуратура доручила перевірити заяву комісії обласного управління охорони здоров’я. Що саме виявила комісія, залишається таємницею — медики, у яких я намагалася прояснити ситуацію, посилаються на закон, що не дозволяє розголошувати діагнози хворих. Але, за словами міського прокурора, після тієї перевірки Ольга Іванівна начебто все–таки була знята з обліку, хоча дії своїх колег комісія кваліфікувала... як правомірні. До речі, той же Закон України «Про психіатричну допомогу» передбачає відповідальність за надані неправдиві відомості щодо психічного здоров’я особи. Але це положення в даному випадку взагалі до уваги не взято.

А коли почалися погрози «відправити до дурки», Ольга Іванівна за рекомендацією адвоката пройшла обстеження в Київській міській клінічній психоневрологічній лікарні. Перший раз — ще 25 жовтня 2005 року, тобто більш ніж за місяць до винесення діагнозу конотопськими фахівцями. У висновку зазначено: «Психотичних розладів не виявляє. Лікування і нагляду не потребує». Друга довідка датована 13 серпня цього року. Вердикт столичних консультантів — такий самий.

На жаль, із психіатром, який намагався разом зі Світланою відправити Ольгу Іванівну до спеціалізованої лікувальної установи в Ромнах і який виставив їй відповідний діагноз, поговорити не вдалося. Як з’ясувалося, він звільнився з роботи і терміново виїхав із міста. Причини від’їзду не відомі. Стефанія Лисак, до речі, розповідала, що цей лікар легко міг зробити з дійсно хворої людини здорову, і навпаки. Неохоче, але все–таки погодився поговорити зі мною на цю тему районний психіатр Петро Ломака. Він не сперечається з висновками своїх колег зі столиці, просто уточнює, що у хворих буває гострий період захворювання і період ремісії, і що без виїзду на місце, де мешкає хворий, неможливо точно встановити діагноз.

З позиції сили

Як би там не було, сімейний конфлікт давно перестав бути сімейним, і в його вирішення, як з’ясувалося, втягнуто багато державних структур. У перший день мого відрядження до Конотопа відбулося засідання Комісії у справах сім’ї і молоді міськвиконкому. Воно завершилося тим, що Світлана отримала попередження і пообіцяла не бити матір, а Ользі Іванівні було рекомендовано надалі фіксувати побої у судмедексперта.

— Але, по суті, конфлікт нікуди не зник, люди залишаються жити під одним дахом, і ні мати, ні дочка не в змозі вирішити сьогодні квартирне питання, — каже завідувачка службою у справах неповнолітніх Конотопського міськвиконкому Валентина Волік. — Згідно із законом, якщо людина не в змозі сама себе захистити, вона може звернутися по допомогу до суду. Ми запропонували матері й дочці вирішити проблему таким шляхом, але це викликало у Світлани тільки сміх. Вона вважає, що ніхто не має права її вчити, і йде на неконструктивний протест, відверто конфліктуючи й отримуючи від цього задоволення. Це називається вербальною агресією. І дочка перемагає, тому що вона молодша і сильніша. А їй треба шукати оптимальний варіант спілкування з матір’ю. На жаль, із віком у людини відбуваються зміни в характері, поведінці, у мисленні. З цим потрібно змиритися. Проблему я бачу в тому, що мати виростила дочку–споживача. Ольга Іванівна все життя важко працювала, розраховуючи тільки на себе. Вона прагнула якогось благополуччя, забувши, що дитині потрібна проста материнська увага. А коли ця дитина стала самостійною, виявилося, що вона непристосована до життя, і все, що може, — так це дорікати матері за свої невдачі й висувати їй претензії.

Часто в сучасних сім’ях у гонитві за заробітками батьки не звертають увагу на виховання дітей. Їхні стосунки в майбутньому цілком можуть перейти у площину суцільних непорозумінь. І навіть спокійне людське спілкування з дітьми здаватиметься батькам межею щастя, як от для Ольги Іванівни.

— Я до сорока років тричі будувалася, — ставить вона сама себе в приклад власній доньці.

— Ну і що з того! — гмикає Світлана. — Що ти з цього маєш? І чому в нас із дочкою досі немає власного житла? Я ж тебе не переживу...

І все починається знову... Просто дурдом якийсь!

P. S. З етичних причин автор не вказала прізвищ людей, що ворогують між собою.

Марія ЗІНЧЕНКО
  • Азаров «у степах Руденка не бував»...

    Пригадався епізод із всесвітньо відомої комедії класика української літератури, бо він яскраво ілюструє ставлення «хазяїнів» усіх часів ( на те й класика!) до культури українського народу. При чому тут Азаров, стинатиме плечима доскіпливий читач? А при тому, що в сучасному життєвому спектаклі йому випала роль якого–не–якого хазяїна. І сучасна таки інтелігенція від імені Наукового товариства імені Сергія Подолинського офіційно спрямувала «хазяїну» листа від 13 вересня 2010 року щодо відзначення 90–річчя Героя України, шевченківського лауреата, дійсного члена Української вільної академії Ннук, знаного у світі письменника, мислителя, правозахисника, першого голови Української Гельсінкської групи Миколи Руденка. Точніше, представники громадськості акцентували увагу очільника Кабінету Міністрів на необхідності виконати розпорядження того таки Кабінету Міністрів № 1469–р від 2 грудня 2009 року (вхід. номер 55436/0/1–10). Тим розпорядженням передбачалося проведення офіційних заходів до 90–річчя Миколи Руденка, видання повного зібрання творів. Нічого цього нема. І славнозвісний імідж–проект «Україна для людей» про це мовчить. >>

  • Вiтер мандрiв i... тиша пiзнання

    Забрати дітей iз вулиці й покликати їх у мандри, показати нашу країну в усій її красі, культурі і традиціях, без зайвого пафосу і агітації дати їм відчути, що стоїть за звичним поняттям «батьківська земля — батьківщина». Цю благодатну місію виконує мережа дитячо–юнацького туризму і краєзнавства учнівської молоді України. На думку педагогів, походи, екскурсії і туристські спортивні змагання стали найбільш популярним заняттям дітей та підлітків у позашкільний час. >>

  • По тверезість — у «Назарет»

    Починати життя спочатку цим людям потрібно щоранку. Бо від алкоголізму й наркоманії не виліковуються раз і назавжди. Щоб протриматися тверезими, чоловікам і жінкам із «вірусом залежності» слід день у день докладати зусиль. Здавалося б, це непосильно для людини, тим паче такої, чия нервова система виснажена до краю зловживанням «речовиною». Справді, необхідна допомога ззовні — від близьких і друзів, лікарів. Однак найголовнішим є рішення людини виборсатися з тенет залежності, обрати життя, а не смерть. Інколи таке рішення приходить уже в процесі тверезіння, поштовх якому дає збіг обставин, подібний до чуда. >>

  • «Міністерство праці наполягатиме на підвищенні соціальних виплат»

    Нинішній рік в Україні багатий на соціальні нововведення, інфляційні розчарування і реформаторські плани. Пенсіонерам обіцяють перераховані пенсії, сільським лікарям і вчителям — грошову допомогу, а пільговикам — збережені привілеї. Українців запевняють, що приборкають інфляцію і збільшать соціальні стандарти. І до всіх цих болючих «гаманцевих» проблем безпосередню причетність має Мінпраці України. Про те, як коаліційний уряд БЮТ і «НУНС» збирається полегшити життя українцям і зробити їх більш заможними, «УМ» розповів перший заступник міністра праці та соціальної політики, 37–річний «нашоукраїнець» Павло Розенко. >>

  • Благо «без блату»

    Благодійність в Україні ніколи особливо не цінувалася. Можливо, на це є свої причини: справжніх добродіїв, готових допомогти безкорисливо, не прикриваючись гарними намірами, не так уже й багато. А тим благодійникам, чию роботу можна реально побачити й оцінити, працювати ще важче — не надто переймається держава їхніми проблемами. Одна з найбільших благодійних організацій в Україні зовсім незабаром може опинитися на вулиці, і, цілком можливо, що 11 років роботи Міжнародної добродійної асоціації «Тріумф серця» зведуться нанівець. Так само без засобів до існування залишаться більш ніж 800 організацій, які отримують допомогу від гуманітарної асоціації, заморозяться унікальні проекти, осядуть у державних шухлядах листи «маленьких» українців із воланням про поміч, зупиниться багато соціальних програм реабілітації «дітей вулиці» та допомоги 25 обласним дитячим лікарням... «Тріумф серця» намагаються виселити з приміщень, якими благодійники користуються вже 11 років на території ВАТ «Поліграфкнига» у Києві. Щоправда, «Поліграфкнига» має також свої аргументи: вони, мовляв, безплатно надавати свою площу не зобов'язані. А державні мужі тим часом мовчать... >>