Чим більше спостерігаю за дискусією довкола книги Віталія Огієнка «Голодомор. Історія неусвідомленої травми» тим більше занепокоєння вона в мене викликає.
По-перше, тому, що в чергове в епіцентрі надмірно емоційної дискусії опинилася така чутлива тема як Голодомор. Надто часто вона стає полем для дуже токсичного зʼясування стосунків між їх учасниками, в яких лунають звинувачення не лише в непрофесійності, але навіть національній зраді.
По-друге, прикро, що звинувачення в плагіаті звучать на адресу Віталія Огієнка, якого знаю як сумлінного дослідника, що близько двадцяти років займається темою Голодомору і має чимало важливих цікавих наукових публікацій з цієї проблематики.
Цього разу якраз його спроба вийти за межі властивого йому академічного формату спровокувала зливу звинувачень.
Із цим повʼязане моє третє і найбільше занепокоєння дискусією. Я не буду тут розбирати конкретні речення, підтверджуючи таким чином чи заперечуючи плагіат. Хай цим займаються ті, хто звинувачує, і Віталій, який спростовує звинувачення.
Вважаю, що в нас вкрай бракує саме науково- популярної літератури про Голодомор. Ця тема вже давно не є забороненою, врешті, перестала бути маловивченою. Вийшли тисячі книг та статей українських і закордонних дослідників.
Тому спроба узагальнити все, що ми знаємо зараз про страшні події 1932-1933 в науково-популярній формі («все що ви хотіли знати про Голодомор, але не читати тисячі книг і статей») мені видалася дуже актуальною.
Огієнко обрав для цього формат словника, який передбачає таку структуру: опис поняття в опертті на дотеперішні дослідження і список рекомендованої літератури для тих, хто готовий більше заглибитися в тему. Тому, звісно, в книзі багато «переспівів» з інших авторів, які згадані в кінці кожної статті.
Але книга не лише популярна компіляція - тут є окремі авторські тези, які він сам розвиває у своїй творчості. Наприклад, про те, що Голодомор не стільки продукт комуністичного режиму, як продовження російського імперіалізму.
Напевно, найважливішими в книзі є його заключні міркування як розуміти геноцид 1932-1933 в контексті нинішньої війни з Росією, яка є черговою спробою знищити українську націю.
Авторові не вповні вдалося втриматися у форматі науково- популярного тексту, часом він всеодно нагадує академічне дослідження. Але звинувачують його не в надто «важкому» стилі написання, а в плагіаті.
В цих звинуваченнях часом трактування самого поняття плагіату таке широке, що не лише створює проблеми з аналізом дискусії, але, на мою думку, є запереченням самої можливості науково-популярної літератури.
«Поганенький переказ моїх ідей», «ознаки структурного плагіату (запозичення ідей, джерел тощо)», не вказав автора, який першим віднайшов якесь фото в архіві, не послався на автора тези, яка стала вже загальноприйнятною.
Такого роду закиди можна адресувати кожному, хто намагається писати у популярному стилі. Автори науково-популярної літератури - не обовʼязково дослідники (хоч у випадку з Огієнком таки так), вони справді «переспівувачі» того, що дослідили інші. І так, тих інших треба згадувати, бо без них неможлива робота популяризаторів.
Але так само не варто знецінювати роботи тих, хто робить наукові дослідження ближчими для масової аудиторії. Особливо, коли йдеться про історію, незнання якої українцями ефективно використовує Росія у війні проти України.
Я певен, що відкривати правду про наше минуле українцям і світові є місією для українських істориків. Маємо це робити і досліджуючи, і популяризуючи знання.
Ми не можемо собі дозволити друкуватися лише в академічних журналах, більшість з яких не читатимуть звичайні читачі.
А ще ми не можемо собі дозволити такого взаємного інтелектуального знищення, в яке іноді замість критики переростають історичні дискусії. Наразі нас і так є кому знищувати і не лише інтелектуально.
Пс. Багато, на жаль, дізнались про книгу «Голодомор. Історія неусвідомленої травми» лише на фоні скандалу з закидами в можливому плагіаті. Автор є досвідченим і зможе самостійно дати раду їм. Звісно за умови, що всі учасники дискусії матимуть можливість ознайомитися із книгою.
