Катування струмом: геноцид в реаліях ХХІ століття

Це я називаю катуванням струмом.  Залишити кількадесят мільйонів людей без світла та води – це в реаліях ХХІ ст. і є геноцидом. Хіба ні?!

Для більшості з нас оце пуйлове «обєсточіваніє» – лише випробування на міцність, підступний квест на спритність упхати всі справи у 3-4 години, у вікно енергоможливостей (попрацювати за компом, зняти гроші в банку, бо в банкоматах їх розгребли, скупитися за безготівку, приготувати борщ «на потім», прийняти душ, адже без електрики гаряча вода з крану втрачає свої гарячі властивості, відкрити шкільне відео).

Водночас немає і не може бути статистики, для скількох людей в Україні (сотень? тисячі? півтори?) «обєсточіваніє» стало не тестом на виживання, а каталізатором загибелі – у ліфті, в неможливості вчасно спуститися до швидкої з 16-го поверху, неможливості викликати лікаря чи дістатися пологового, адже зв’язок «висне» при відмиканні електрики, особливо в селах, у неможливості зберегти життєво необхідні ліки в умовах розмерзлого холодильника!

Хіба це не геноцид?

А освітня прірва у мізках наших дітей, які то тремтіли в підвалах, то ниділи в евакуації, то сиділи в онлайні, а тепер ось – за відсутності світла – більшість уроків, я так розумію, освоюватимуть завдяки чудовому (бо ж 80% нічого не робитимуть) методу «самоопрацювання»! Інтелектуальне майбутнє держави, м’яко кажучи, дещо втратило. Хіба це не геноцид?!

Промовчу про втрати бізнесу, про темні громаддя «мертвих» кінотеатрів, спортцентрів та супермаркетів, про нечутний стогін знеструмлених маленьких крамниць, про жах фабрик, які досі працювали у три зміни, про матюччя тих, хто працює дистанційно і не може перенести свою zoom-конференцію, свій ефір, свій допис на «освітлений» електроенергією час, тим більше, що не завжди відомо, коли той час випаде.

Так, я знов увела у щодення вислів нєзабвєнного азірова «досить скигліти» і часто повторюю його дітям. Так, я знаю, що таке каганець, бо про такий спосіб  існування в пітьмі розповідала моя мама, 1936 р.н., яка в дитинстві читала книжки при каганці. Але те, що в ХХІ ст. цілу країну якесь падло намагається занурити в історичні обставини «тарасової хати», коли треба ходити до дяка і вчити букваря при каганці, - це хіба не геноцид?!

Ми навчилися «не скігліті», приноровилися багато чого робити в пітьмі, навіть танцювати, ми не вмикаємо пилососів, ми втішаємося тим, що відключення електрики краще за ракетні обстріли, ми радіємо, що в батареях є тепло, принаймні сьогодні, а в магазинах є алкоголь, принаймні до сьомої вечора, ми затягнули паски, ми затялися. Ми женемо подалі стада мурашок, що біжать по спині при думці про прийдешні морози і ймовірний комунальний армагедон. Ми бадьоримося думкою, що цього не станеться.

Але хіба це не геноцид? У ХХІ ст., коли «космічні кораблі бороздят простори мірового окєана», українці ловлять часину, аби увімкнути чайник.

Очевидно, всі ці нюанси не охоплені міжнародно-правовими документами, які дають визначення поняттю «геноцид». Бо документи ті і всі правові механізми розроблялися в умовах, коли масові бомбардування задля знищення енергетичної структури однієї окремо взятої країни ніхто не міг навіть уявити, це на голову не налазило.

Геноцид – це не тільки Бучі, Ізюми, Маріуполі; це не тільки розстріляні, розбомблені і замордовані люди, а й отаке повільне виснаження мільйонів українців, катування струмом, я б назвала це. Тобто катування відсутністю струму.

Здається, у світі цього ще не зрозуміли.