Стрімка забудова: довкола Києва шкіл не вистачає для 10 тисяч дітей

На одному з курсів в Kyiv School of Economics ми зі студентами обговорюємо етичні дилеми, які неуникненно з’являються у процесі управління суспільними процесами.

 

Прикладів з життя - більш ніж достатньо. Коли необхідно розподілити обмежені ресурси на необмежену кількість суспільних проблем - то такі дилеми не можуть не виникати.

 

Другий день от думаю про зустріч в коворкінгу в Ірпені. На відміну від більшості офіційних відкриттів коворкінгів, на цій події ми одразу прийшли до дискусії про одну з найбільш нагальних проблем міста - катастрофічної нестачі шкіл та дитсадків.

 

Ірпінь, як і багато інших міст докола Києва, стрімко та масово забудовується. Через дуже високі ціни на житло в Києві - для багатьох молодих родин купівля житла за містом з можливістю доїзду на роботу часто є єдиним можливим варіантом. Ліс та природа - є приємним бонусом для сімей з маленькими дітьми.

 

При будівництві забудовники зобов’язані платити пайові внески задля того, щоб у місцевої влади були ресурси для розвитку інфраструктури. На цьому етапи вже виникають проблеми: розмір внесків (а подекуди - і обов’язковість їх сплати) - залежить від здатності забудовника домовитись з місцевою владою. У результаті домовленостей, щоправда, виграють тільки місцеві чиновники, а школи та дитсадки - не будуються.

 

За приблизними оцінками місцевих мешканців, озвучених на зустрічах, сьогодні не вистачає шкіл у містах та селах довкола Києва десь для 10 тисяч дітей. Точні цифри сказати складно, бо немає нормальної статистики. 

 

Для будівництва шкіл, котрі потрібні для забезпечення такої кількості дітей, - треба величезна сума грошей, більше 1 мільярда гривень. Попри зростання місцевих бюджетів у результаті децентралізації, місцевих бюджетів вистачає на оплату комунальних послуг в існуючих школах, проте мало які бюджети можуть собі дозволити побудову нових шкіл.

 

Тому інших варіантів, окрім як частково фінансувати будівництво нових шкіл з державного бюджету, - особливо і немає. 

 

Тут і виникає дилема. Державний бюджет - не бездонний; для того, щоб з нього взяти гроші на будівництво школи в Ірпені, треба ці гроші забрати з якоїсь іншої статті видатків. Тобто через корупцію місцевих чиновників, треба забрати гроші з інших важливих державних програм. На ці гроші можна закупити більше ліків для онкохворих або ж побудувати дороги.

 

Звісно, лишати громаду без шкіл - теж не вихід. Тому те, що треба щось робити - поза сумнівами. Але на зустрічі мене не полишало одне питання до громади: а чому люди на виборах продовжують голосувати за тих самих людей, які причетні до створення цих проблем? Чи не є це свідченням того, що їх це влаштовує?

 

Жодне з цих заперечень не є достатнім для того, щоб НЕ втрутитись у ситуацію з нестачею шкіл. За будь-яких обставин - діти в цьому не винні і мають мати доступ до школи. 

 

Але і дорослі мають відчувати свою відповідальність. У першу чергу - місцеві політичні та управлінські лідери, які призвели до такої ситуації, мають понести правову відповідальність за змову з забудовниками та корупцію. Проте зважаючи на те, як працює судова система сьогодні, - ймовірність цього є дуже низькою.

 

Проте у місцевої громади є інший важіль тиску - місцеві вибори. Я сподіваюсь, що хоча б цей механізм притягнення до відповідальності спрацює, і людей, які призвели до настільки критичної ситуації, - не буде переобрано.

 

Тому що децентралізація - це не тільки про збільшення місцевих бюджетів, але й про збільшення відповідальності за прийняті рішення - і з боку місцевих органів влади, і з боку громадян, котрі теж не повинні лишатись осторонь від процесів управління громадами.

 

У першу чергу, наперед цікавитись планами щодо розвитку інфраструктури перед купівлею житла. І пам’ятати, що коли не працює юридична відповідальність, то у громадян залишається можливість притягувати корупціонерів-чиновників до політичної відповідальності - на виборах.

 

Інна Совсун, 7 липня 2019 року, Facebook