Росія не віддасть Крим. А Зеленський?

Якщо Зеленського оберуть президентом, чи зможе він швидко усвідомити, що російська держава є ворогом України й загрозою для її суверенітету, територіальної цілісності й національної безпеки? Інакше кажучи, чи погодиться він із думкою більшості українців?

У це мало віриться, зважаючи на брак будь-якого досвіду Зеленського в міжнародних відносинах і його наївне ставлення до Росії.

Російські лідери, зокрема президент Володимир Путін, неодноразово наголошували, що питання Криму «закрите» та не може бути предметом переговорів. Саме тому Росія відмовилася включати питання Криму до Мінських переговорів і угод.

Росіяни й українці мають діаметрально протилежні погляди на статус Криму. Згідно з опитуванням «Левада-центру», проведеного цього місяця, 85% росіян схвалюють анексію Криму Росією. Натомість опитування Фонду «Демократичні ініціативи», здійснене в грудні минулого року, виявило, що 69% українців негативно ставляться до російської окупації Криму. Так само лише 10% росіян не погоджуються з анексією Криму своєю державою, і тільки 17% українців згодні визнати російський контроль над Кримом.

Якщо Зеленський здобуде президентське крісло, він не зможе вирішити питання Криму й повернути його Україні. Український президент не має конституційних повноважень віддавати чи обмінювати українські території, адже є гарантом територіальної цілісності України. Якщо Зеленський спробує обміняти відмову від Криму на, приміром, мирну угоду щодо Донбасу, він продемонструє, що наївно вірить словам Путіна – більшого брехуна, ніж міністр пропаганди нацистської Німеччини Йозеф Геббельс.

Під час імовірного президентства Зеленського можна очікувати такі тенденції.

По-перше, окупація Криму Росією продовжиться на невизначений строк. Анексію Криму підтримують не лише представники наближених до Путіна кланів, а й переважна більшість громадян і навіть лідерів опозиції. Це означає, що навіть після того, як Путін припинить бути президентом Росії, позитивне ставлення росіян до анексії Криму (яку вони називають «возз’єднанням») не зміниться. Однак усі, хто розуміє суть путінського режиму, знають, що Путін буде президентом довічно, і тому Крим не повернуть Україні щонайменше протягом наступних двох десятиліть.

По-друге, відносини України з Росією лишатимуться вкрай холодними, і ніякого примирення не відбудеться. У звіті Фонду «Демократичні ініціативи» йдеться: «Спираючись на тенденції громадської думки, можна стверджувати, що українське суспільство не готове сприймати будь-які ініціативи щодо «нормалізації» стосунків із Росією, якщо питання Криму буде відділене від усього комплексу українсько-російських відносин. Варто зауважити, що таке ставлення лишилося незмінним протягом 2014–2018 рр., попри намагання керівництва РФ нав’язати «нову реальність», у тому числі, відкрито погрожуючи війною».

Пригадаймо, що Леонід Кучма також мав наївні погляди на Росію після того, як уперше виборов посаду президенту в 1994 році, сподіваючись, що його російський колега Борис Єльцин відвідає Україну й підпише угоду про українсько-російський державний кордон. Однак Єльцин чекав чотири роки, перш ніж приїхати до України, після чого обом палатам російського парламенту знадобилося ще два роки, аби ратифікувати міждержавну угоду.

По-третє, Росія й надалі застосовуватиме політичні репресії проти кримських татар і українців, дискримінуючи їх за етнічною ознакою.

По-четверте, минулорічний конфлікт в Азовському й Чорному морях стане для Росії лише розминкою в її агресивних планах щодо України. Стратегічна мета Росії полягає в тому, аби повністю відрізати Україну від виходів до Чорного й Азовського морів. Наступні кроки Росії матимуть двоякий характер. По-перше, вона прагнутиме здобути контроль над водопроводами, що йдуть із Херсона до Криму. По-друге, вона намагатиметься використати свою військову присутність у Придністров’ї для розпалювання сепаратистських настроїв на півдні Одеської області та проросійських сентиментів в Одесі. Навесні 2014 року тисячі російських спецназівців («зелених чоловічків») чекали на «запрошення» від «Одеської Народної Республіки», аби «захистити російськомовних одеситів» від «фашистської хунти». Тоді на заваді планам Росії стали брак підтримки в Одеській міській раді й поразка проросійських активістів на вулицях Одеси.

По-п’яте, західні санкції проти Росії за її незаконну окупацію Криму також продовжать діяти ще протягом невизначеного строку. Багато в чому це гратиме на користь України, бо послаблюватиме економіку Росії й означатиме сильнішу дипломатичну, фінансову, економічну й військову підтримку України з боку Заходу.

Незважаючи на певну схожість у наївному ставленні Кучми й Зеленського до Росії, між виборами 1994 і 2019 років є суттєві відмінності.

Перша відмінність полягає в тому, що до участі у виборах Кучма був директором заводу «Південмаш» – найбільшого виробника ядерної зброї у світі – та належав до радянської еліти, завдяки чому мав непогане уявлення про велику політику й міжнародні відносини. У нього також був чудовий радник із питань національної безпеки – Володимир Горбулін.

Друга відмінність стосується того, що в 1990-х роках Україна не воювала з Росією, а російським президентом був більш поміркований Єльцин. Коли Путін, прийшовши до влади в Росії, спробував анексувати український острів Тузла, Кучма мобілізував українські сили безпеки й зупинив вторгнення. Із 2014 року Україна перебуває у стані війни з Росією, у чому переконані 72% українців.

У цю неділю українці обирають не лише президента, а й головнокомандувача. Якщо Зеленський зіткнеться із такою самою ситуацією, з якою Кучма мав справу у 2003 році на Тузлі, скажімо, в Херсоні, чи зможе він проявити себе адекватним головнокомандувачем?