Чому найпатріотичніші українці ненавидять проукраїнських президентів?

З чотирьох українських президентів сформувалися дві умовні пари.

Прокомуністична і продержавна українська. В загальних рисах.

Кравчук-Кучма. Ющенко-Порошенко.

Леонід Макарович і Леонід Данилович були дітьми явно радянської закваски.

Поважний, приємний, розважливий, завжди елегантний, з красивою українською мовою, але все ж високий представник, хоч і в минулому, апарату Компартії України. Леонід Макарович Кравчук.

Простуватий, відповідальний, без панських замашок, близький народу, міцний господарник і високий керівник надважливого підприємства. Леонід Данилович Кучма.

Віктор Ющенко і Петро Порошенко також родом з радянського минулого. Проте вони під тиском історичних обставин і не без власних особистих рис змогли вирватися із засмоктуючого совкового болота.

Віктор Ющенко зрушив з мертвої точки ганебні затримки з пенсіями, безпосередньо дотичний до створення національних грошей, завдяки йому з'явився Мистецький Арсенал. І головне.
Лише за широке відкриття для нашої нації і для усього світу страшної трагедії Голодомору він увійшов у історію назавжди.

Про особливу його увагу до козацьких та інших історичних визначних місць, яка багатьох навіть дратувала, відомо всім.

Петро Порошенко створенням потужного власного бізнесу ясно засвідчив, що він фактично - жорсткий капіталіст, а не гламурний комуніст.

І пішов суттєво далі звичних бізнесменів-колег постсовкового періоду.

Дипломатичний досвід, політична гойдалка і врешті найвища посада у найтяжчі часи новітньої України. Значною мірою причетний до захисту та безпеки нації, до створення реальної української армії.

Кожен з цих чотирьох має в своєму президентському арсеналі, напевно, багато гріхів, помилок, проколів, явних дурниць, ганебних, навіть злочинних, таємниць.

І, звичайно, здобутків, усвідомлень, зрозуміння і, можливо, навіть щирого каяття наодинці за провини, вільні чи невільні.

За втрачені шанси особливо.

Проте все ж обидва Леоніди таки залишилися в совковому минулому, а Ющенко та Порошенко зробили пару впевнених кроків вперед.

До кожного з них є в суспільства справедливі претензії та звинувачення.

Але я помітила таку цікаву особливість.

Серед українських громадян, які особливо пишаються патріотизмом та всіляко його декларують, агресивно захищають на сторінках Фейсбуку українську мову, пишуть, постять та перепощують патріотичні малюнки, фотографії, звинувачують усіх в бездіяльності та байдужості до рідної країни, словом, саме найпишніші патріоти найбільше сиплять прокльонів Ющенку та Порошенку.

Тобто, президентам, які попри свої помилки та гріхи, все ж найбільш продержавницькі та проукраїнські.

А Кравчука та Кучму вони практично не зачіпають, претезії до них мало хто озвучує. Хіба що в роковини Георгія Гонгадзе ім‘я Кучми частішає.

Причому зауваження до Віктора Андрійовича та Петра Олексійовича часто звучать з такою особистою і не дуже зрозумілою злобою, не помічаючи явно прогресивних речей, що це справді змахує на щось особисте.

Про ще одного президента я не згадувала свідомо. І не тому, що його нема до якої групи віднести.

А тому, що його часто виставляють таким комічним персонажем.

Проте цей 'комічний персонаж', якого життя дивом та приспаними мізками співгромадян винесло з посади директора автобази аж на президентську, причетний до горя, пролитої крові вже не сотень, а багатьох тисяч наших людей.

І небезпеки втрати держави.

А це зовсім не комічно.

Звичайно, нестерпно важко дивитися в очі фотографіям з військових некрологів, звичайно, хочеться перемоги, справедливості, гідності собі й країні, ранків без огляду воєнної хроніки, простих приємних речей і стабільності.

Але ці всі речі не з'являться від нашої нерозбірливої злоби.

Думати, аналізувати, багато читати, слухати розумних людей і своє серце, допомагати і любити.

А там, дивись, і справжній патріотизм з'явиться і спрацює на світлу мету, на нашу міцну державу. 

Наталка Діденко, 13 листопада 2018 року, Facebook