Чому у справі «Небесної сотні» судять «Небесну сотню»?

Днями вперше побувала на суді у справі «Небесної сотні». Донедавна я навіть не знала, що суд іще йде. Мені здавалося, що це справи давно минулих днів, все очевидно і однозначно.

Зрозуміло, що волинка буде затягуватися, як і все у нас, проходити дев'ять кіл бюрократії. Але, в цілому, думала я, ситуація зрозуміла. Є Герої, яких на руках носила вся країна, а є люди, які їх вбивали. Перших ми любимо, других – караємо. Чи не так?

А ось і ні!

На суді у справі «Небесної сотні» судять, власне, «Небесну сотню».

Не тих, хто стріляв у беззбройних протестувальників, не тих, хто віддавав такий наказ. Ні, там на повному серйозі вирішують, чи мали право майданівці підніматися до Жовтневого палацу, навіщо вони це робили, якщо добрі дяді-беркутівці їх навіть не штурмували, і які ці протестувальники жорстокі й агресивні хлопці, у бідних хлопчиків камінням кидалися і взагалі.

Так-так, я не перебільшую. Сама в житті б не повірила, якби своїми вухами не чула.

Вони судять НАС.

На останньому засіданні допитували свідка – майданівця Лапка Вадима Івановича. Міцний врівноважений чоловік, середніх років, колишній офіцер, із тих совісних чоловіків, які в ті дні кидали всі справи, і стрибали до потягів на Київ, щоб відстоювати Майдан. Таке було. Я добре пам'ятаю цих хлопців.

І ось він починає розповідати про події того страшного ранку: будівельні каски, дерев'яні кийки, шикування, страх, «хто готовий – той вперед», один залізний щит на двадцять чоловік... І все це так до болю близько, так зрозуміло, до найменших дрібниць.
 

І в якийсь момент розповіді я розумію, що переді мною справжній ГЕРОЙ. Людина, яка справді там була – у самісінькому пеклі. Який сам дивом не потрапив до числа «Небесної сотні» – коли в нього вистрілили, Вадим Іванович якраз нахилився, щоб підняти з землі убитого побратима. Так куля потрапила тільки в плече...

Для мене досі це – недоступна розумінню ступінь відваги. Це неймовірно. Сіль землі.

І тут над ним починають знущатися. Ні, не допитувати. Саме знущатися, жартувати, заплутувати, звинувачувати у всіх «злочинах» Майдану, відверто принижувати.

–        Ви малі при собі вогнепальну чи іншу зброю?

–        Ні, ми всі були беззбройні.

–        Скільки вас було осіб?

–        Близько двадцяти.

–        І ви пішли в атаку на правоохоронців, які вже стріляли?

–        Так.

–        І що ви вдвадцятьох без зброї думали їм зробити?

Дружний сміх адвокатів, суддів, «беркутівців» і їхніх дружин.

При чому, спочатку накинулися беркутівські адвокати – три типчики, один гідкіший іншого. Потім до допиту підключилися і підсудні, прямо з клітки оповідаючи про звірства, які над ними бідолагами чинилися. А після їм почав піддакувати сам суддя, вкрадливим голосом доносячи основну ідею заходу: всі були неправі, насильство це погано, давайте жити дружно.

Апофеозом блюзнірства стала пред'ява одного з адвокатів, мовляв, 20 лютого була офіційна заборона на проведення мітингів. Та й закони від 16 грудня – усім світом визнані антилюдськими – були, виявляється, прийняті нашими легітимними обранцями. А ми вже самі винні, що їх обрали. А закон порушили, так.

І ось стоїть чоловік, якому вони повинні в ноги кланятися, якому ці нелюди в підметки годяться ... і він абсолютно розгубився. І я разом з ним розводжу руками, я теж не знаю, що відповісти на ці питання. Тому що подібні питання не повинні звучати в принципі. За самі такі питання потрібно садити.

Але у нас немає судів переможної Революції Гідності. У нас не було ніякої революції, а була купка хуліганів, яка з доброго дива побилася з добрими міліціонерами. Бо це судилище – часів Януковича, і процеси йдуть за законами Януковича. І вони все ще є легітимними.

Джерело