Право дітей на рідну пісню і медійний «договорняк»

19:22, 22.10.2016

– Тату, а включи якусь пісню, тільки нашу, українську! – просить мене останнім часом уточнюючи доня, коли їдемо в авто.

 

Їй ще нема 4-х рочків. Вона ще не вибаглива до стилів у музиці і до пісенної якості. Їй просто подобається, коли пісня зрозумілою рідною мовою.

 

Вона легко і природньо засвоїла простий татів урок – людей різних багато, і музики різної теж, і класної і не дуже, і слухати можна все, це цікаво. Але кожній людині найбільш любе, особливе, щемне і цінне – в першу чергу рідне. Бо воно для тебе і про тебе. Ми – українці, тож і рідне нам – українське.

 

Логіка залізобетонна і зрозуміла навіть маленькій трирічній дитині.

 

Так виховують поляки своїх діток, корейці – своїх. Так виховують своїх діток усі вільні народи світу. І лише зколонізованим вживлюють необхідність любити і звеличувати передусім імперську культуру а не свою.

 

Це вже потім, коли людина не отримала вчасно малям такий татів урок, і не прийняла змалочку в серце рідне за основу, за замовчуванням, не ідентифікувалась на планеті Земля – вона намагається заповнити пустоту сама. І, чи то поскладнювати, чи то спрощувати, та видумувати якісь нові велосипеди, щоразу намагаючись переписати божий задум, згідно якого своя сорочка ближче до тіла.

 

– Добре доню, зараз знайду щось і поставлю,– відповідаю я.

 

Але, як Ви самі розумієте це не просто в столичному радіоефірі. З останніх кількох десятків невтомних наполегливих спроб мені вдалося це лише пару разів – знайти хоч одну-однісіньку українську пісню з трьох десятків київських радіостанцій.

 

Столичний радіоефір, абсолютно конкретно і недвозначно – не український. Відчуття самотнього вовка, загнаного в кут одинака, щойно вмикнувши столичний фм діапазон – настирливо не полишає мене. Українцеві й досі немає місця у серці української землі. Хіба що вночі, коли гаспада сплять.

 

Але знаєте, ця розповідь – про надію! З нею – увесь світ сприймається інакше. З нею навіть найдепресивніші події не вбивають безнадією. Адже 8 листопада 2016-го року вступає в дію закон про квоту на українську музику в ефірі.

 

Тож, чекали 400 років – почекаємо ще з пару тижнів?

 

І ніякі меморандуми цьому не завадять. Закон є закон і його треба виконувати! Ніхто ж у закон правки не вносив? Ні! А те, що вони там собі вирішили… хай ідуть до дідька. Якщо маніяк з маніяком вирішили вбивати людей і підписали меморандум про це – це ж не означає, що так і має бути?

 

Тож вельмиНЕшановні меморандумщики та кишенькова Нацрада! До вас звертається багато українців! Закомплексована, зазомбована, знеславлена, сколонізована в тому числі і вашими зусиллями, але ще ЖИВА країна спромоглася прийняти закон про квоти на УКРАЇНСЬКУ музику в ефірі.

 

Не буду більше принижувати цим уточненням – «україномовну». Українська – означає українська! Як італійська, чи польська чи будь яка інша. У творчості немаєпаспорта. Творчий доробок будь-якого митця належить до тої культури, мовою якої виконаний твір. А не який прапор упаспорті  виконавця.

 

Не принижуйте країнуі себе разом з нею! Цей несміливий, скромний, нещасний закончик, який випрошує у вас, медійників, для нас – не 100%, не 50%і навіть не 35% в найближчі 3 роки, а лише якихось 25% для української пісні зараз в ефірі (тобто кожну четверту лише пісню) – Ви цей закон домовились порушувати під прикриттям Нацради?

 

Вдумайтесь: Ви хочете зробити, щоб українці на рідній землі, в українському ефірі не змогли чути хоча би кожну четверту пісню рідною мовою, навіть вже згідно чинного законодавства? …

 

Ми довго терпіли. Але не будіть звіра! Не принижуйте нас більше! Не оголошуйте нам війну! Бо ми оголосимо її вам!

 

Нам із цієї землі йти нікуди, бо це наша земля, а ви завжди можете змотати вудки звідси, як це зробило чимало вже ваших коллег. Якщо українське законодавство вам не підходить– маєте правовдосталь насолоджуватись «правильной форматной музыкой»на своїй історичній батьківшині.

 

Не відбирайте в моїх дітей, в українських дітей можливість чути рідну пісню, як це можуть робити усі діти усіх вільних народів світу!

  • Дерашизація або демосквизація: не можна дерусифікувати те, що Руссю не було

    Термін «русифікація» і антонім до нього «дерусифікація» суперечать тотожності історичних назв «Україна» і «Русь». Після викрадення Московією у XVIII столітті однієї з цих тотожних назв видатний український історик Михайло Грушевський намагався повернути вкрадене, об’єднавши ці дві назви в єдину « >>

  • Про солдата-боягуза

    І ось днями, шукаючи в указі президента про нагородження знайомі прізвища, я побачила цього бійця. Він отримав високу державну нагороду - орден "За мужність". Наскільки я знаю, відзначився під час виходу підрозділу з оточення. Нині продовжує воювати. Отак. Він маріупольський, так що самі розумієте.. >>

  • Агенти Козир та Соколовський

    На жаль, це не вигаданий сюжет шпигунського трилера. 2019 року в оточення президента України введений агент впливу ФСБ РФ з оперативним псевдо Козир. >>

  • Воїни з «Азовсталі» – новітні герої

    Сьогодні мав нагоду духовно підтримати дружин і матерів захисників з «Азовсталі», надійний тил наших воїнів, які вірять і моляться за якнайшвидше повернення своїх рідних з російського полону, що пережили справжнє пекло на землі. >>

  • Голосування по назвах метро – недійсне

    Друзі, отже, перейменування 5 станцій київського метро через голосування – не відбулось. Маємо це визнати та зупинити подальший фарс. Виявилось, чиновники порушували закон і не знають історії. >>