Спокуса насильства

Що таке насильство у країні, яка воює? Наскільки легко ми щодня ламаємось і ламаємо, не помічаючи цього. Не усвідомлюючи наслідків сказаного слова чи зробленого жесту? Чи здатні ми вийти за межі уявлень чи модусів поведінки, трансльованих суспільством упродовж десятиліть?

Маємо кілька ситуацій, які на перший погляд нічим не подібні й не пов’язані.

Ситуація перша стала відомою багатьом завдяки соцмережам. У санаторії «Орлятко» персонал намагався заспокоїти дівчинку, прив’язавши її до стільця й обливши водою. Після розголосу та коментарів Уповноваженого президента із прав дитини батьки зняли побої й писатимуть заяву в міліцію.

Другу спостерігала на власні очі, їдучи в метро. Стильна й упевнена в собі  мама почала вичитувати за щось дівчинку-підлітка. Дитина якось миттєво зіщулилася, нервово засмикала сукню й затремтіла.

Про третю розповів племінник. Виявляється, у школі вчителі забороняють учням виходити до туалету під час уроків, бо ж нібито все треба встигати зробити на перерві. Ця заборона постійно супроводжується криком і наріканням на поведінку школярів. Відтак, його однокласниця напудила під час заняття, позаяк дитячий організм не зміг дочекатися регламентованої й узаконеної паузи між уроками.

І перший, і другий, і третій випадки – зразки класичного насильства дорослих над дітьми. Дорослих, які в силу родинних або професійних стосунків мають владу над особами  молодшими, залежними, підлеглими, такими, хто не можуть чинити опір.

До речі, психологічне насильство вкрай важко довести. Та, зрештою, й не виникає у тому потреби, бо потім скандали, образи, погрози, демонстрація нелюбові з боку батьків забуваються або витісняються десь у підсвідомість. Хоча його наслідки не менш травматичні й руйнівні для дитячої душі, ніж побиття. Адже саме від цього з’являються комплекси, що можуть супроводжувати упродовж усього життя, визначаючи ставлення людини до себе й до інших.

Чи розуміють дорослі українці фатальні наслідки своєї необмеженї влади над дітьми? Останні оприлюднені статистичні дані свідчать, що ні. 60% дітей в Україні у віці до 14 років зазнають фізичного або психологічного насильства. Приблизно 10% чоловіків вважають, що вони мають право бити дружин або дітей задля «правильного виховання». Зважаючи  на те, що цифри підбивало ЮНІСЕФ ще до війни, то цілком можемо передбачати зростання цих страшних відсотків. А ще залишається на маргінесі тема насильства дітей над дітьми, яка взагалі мало досліджена психологами чи соціологами.

У книзі «Банальність зла»  Ханна Арендт зауважила: «Зло у Третьому рейху втратило ту ознаку, за якою більшість людей його розпізнають – воно перестало бути спокусою. Багато німців і багато нацистів, можливо, мали спокусу не вбивати, не грабувати, не дозволяти своїм сусідам йти на вірну загибель… Але – Господь знає – вони навчились противитися спокусі».

Складається враження, що й насильство над дітьми перестає бути спокусою. Дорослі знаходять безліч аргументів для самовиправдання – «мої батьки так мене виховували і я виріс нормальним», «діти самі винні, бо доводять до сказу», «я не маю часу виховувати по-іншому», «ремінь краще вчить».

Натомість маємо навчити себе ставитись до дітей  не як до нашого продовження на кшталт руки чи ноги, а як до окремої особистості зі своїми почуттями, страхами, життєвою долею. А потім вже навчити  їх захищати свою гідність, здоров’я чи життя. І тоді ні вихователька у дитячому таборі, ні лікар, ні вчитель у школі не зможуть безкарно застосовувати свою владу над дітьми.

Ідеал? Ідилія? А хто сказав, що до ідеалу не варто прагнути?