Дідів хрест і пам'ять роду

Мій дідо був ще той гуляка. Народився в багатій сім'ї війтів. Багатство це було відносним, але дідів дядько привіз собі з Станіслава телескоп і вимірював в Лужках відстані до зірок.

Не бідували вони і при радянській владі. Правда в уряді вже представлені не були.))) Дід працював бригадиром в лісі. В його підпорядкуванні було до 80-ти лісорубів. Цим я ніколи не цікавилась у дитинстві. Статус родичів мене ніколи не хвилював допоки я не почала свою будову в Лужках. А виявляється, це пояснює порядок речей в цьому світі.

- Хто б будував, як не війтові, - неодноразово чула я в спину.

Тож, молодість його, незважаючи на повоєнні роки, була веселою і навіть порівняно заможною. Колись, випивши, дід примчав додому і вимагав поваги. Як аргумент наводив неабияку популярність своєї ненаглядної персони на найближчих теренах.

- Мене п’ять дівчат зупиняло по дорозі, а я до тебе їхав! Для того, щоб чути сварку? - гупав кулаком об стіл наш молодий господар, звертаючись до дружини, що нахабно реготала біля кухні.

Вже більше 50-ти років перша половина цієї дідової фрази в нашій родині звучить як останній і рішучий аргумент в суперечках та конфліктах.

Років під 60 дідо мав професійну хворобу лісорубів - бронхіальну астму. Десь у цьому віці він вирішив, що прийшов час зробити те, на що не вистачало часу замолоду. З астмою дід почав носити і встановлювати залізні хрести на могилах своїх найближчих родичів.

Цвинтар був на узвишші. Відпочивати доводилось кожні 10-ть кроків. Бажаючих допомогти або підвезти тягар було чимало. Але дідо міцно тримався за свою ношу.
- Не мав часу цього зробити замолоду, коли був здоровий, то тепер буду нести хоч вмру, - казав дідо і знову закладав хрест на плече.

Час від часу я фарбую ці міцно встановлені в землю залізні хрести своїх прадідів. І роздумую над тривалістю пам'яті у народів з камінною архітектурою проти дерев'яної...