Осквернена земля Карпат: до 5-ої роковини смерті Михайла Нечая

…П’ять років тому трембіти сумовито сповістили горам, що свою земну співанку скінчив Михайло Нечай. Один з останніх мольфарів Карпат, один з останніх Хранителів гуцульської Традиції. Один з останніх Вартових Гуцулії…

Горить свічка в пам'ять про нього, і продовжує горіти десь високо в горах Ватра Традиції, яка колись давно була запалена, щоб неперевідний був рід і дух гуцулів. І гірко на душі не тільки від спогаду про втрату. Не полишає відчуття оскверненої землі, тієї землі, яку колись на світанні Віку Творець сотворив для себе....

У старі часи «на воду» спускали старі образИ, які вже втратили лик. Іноді мольфар, який не хотів нікому передавати Дар, замовляв спеціальною примівкою дошку або інший предмет і пускав його на воду, щоб «знесла». Зараз у Черемош, не кажучи вже про інші, менші річки, кидають пластикове сміття. «Вода все знесе», —промовляють зневажливо нинішні гуцули старовинну формулу, не замислюючись наскільки кощунно вона звучить.

Ліс годував і захищав, давав матеріал для домівок, був сам і домом, і прихистком. Кожний гуцул змалку знав, що ліс не дасть померти від холоду, а нерідко й від голоду… Сьогодні ж лісник, який має захищати ліс, ставить третю хату, нелегально рубаючи заповідні ліси на вивіз. «То чом і мені не можна зрубати кілька смеречин?» — запитує сам себе його сусід. І сам собі відповідає, згадуючи прадіда: «Чи ж я не гуцул, що мені не годно смереку в лісі втяти?» Не раз саме такий аргумент чула я вже від сучасних верховинців, які пам’ятають старі приповідки, але забувають обставини старовіцького життя і масштаби нинішньої вирубки лісу… (Нещодавно у Румунії прийняли закон, який прирівнює вирубку реліктових карпатських лісів до тероризму, а на тлі ешелонів, які щодня з Франківська і Чернівців ідуть в Європу, це дуже показовий момент, особливо враховуючи, що вирубка в Карпатах за останні роки набула масштабу практично екологічної катастрофи…) При тому, коли ненароком поцікавишся, — кожний співрозмовник в Косові або де-інде покаже, в якій хаті живе лісник, розкаже, на якій машині їздить його жінка і який телефон у неповнолітнього сина… але коли так само ненароком спитаєш у свого співрозмовника — «а якби вам зараз дали кавалок гори з лісом, що б ви зробили?» — у відповідь побачиш здивовано розплющені очі, так ніби ти спитав несусвітну дурнцю: «Як що? Таж на деревину би пустив…»

…Відходять Вартові, які утримують еґрегор краю, і якщо відходять вони не передавши нікому спадкоємність цього утримування — етнос починає самознищуватися, бо рвуться ті найтонші духовні поєднання, без яких людина — лише біологічний механізм з режимом виживання. Інакше важко пояснити той тлум, який відбувається у Карпатах в останні роки… Михайло Нечай, Роман Кумлик, Дмитро Ватаманюк… ще раніше Ґой — відходять Хранителі, не залишивши по собі духовних спадкоємців, яким би передали свій Дар, в тому числі й спадкоємність утримування зв’язку з Небом. Нікому тримати сьоме Небо над Карпатами, те небо, де зароджується Дух і звідки живиться Душа людська. Раніше мольфарів-примівників, вдатних майстрів називали в Карпатах «земними богами», і це було не просто ймення, яке визначало острах і повагу до таких людей. Це був титул, почесний і безумовний, який визначав роль і значення таких людей для самого Духу етносу, для існування гуцульської традиції і гуцульського народу…

Раніше казали старі люди в Карпатах — «кожний сам має себе сокотити», тобто кожна людина має знати, як захистити себе і свою сім’ю від зла, негараздів, нестатків і від нечистої сили, — і певно що малося на увазі не тільки абстрактне зло, яке приходить в образі арідника, нявки чи іншої лісової нечисті… Перш за все малося на увазі те буденне сіре зло, яке непомітно входить в душу, руйнує і роз’їдає її заздрістю, жадобою, корисливістю, піддатливістю і прагненням до наживи ціною нищення самої сфери свого існування… («Нема нічого гіршого, як старість та й зависть, бо старість відбирає життєву силу в людини, а зависть вбиває душу», — казав покійний Нечай).

Те сіре зло все більше опановує душами гуцулів, і на те нема ради, і не врятує від того ні різдвяна Коляда, яка ще лунає над зимовими горами, ні великодні писанки, ні показово-туристичні фести, ні ремесла, які щораз стають все більш кітчевими… І тим більше не врятують гуцульську душу від смерті сміттєзвалища — в тому числі й майже «легальні» — на берегах річок («вода все знесе»), і лисіючі з геометричною прогресією гори, і міліючі з тією ж силою річки, бо каміння теж вивозять на продаж, а вода під час літніх повеней тече коричнево-мулька, і екологи знають чого то так, про що й говорять вони і окремі місцеві активісти — і наголошують, що років за 20 на Карпати чекає екологічна катастрофа…

…І йдуть Вартові, не лишаючи по собі спадкоємців… і зникає, тоншає, рветься життєтворна нитка, яка єднає Карпати з Вічністю…..

Щоправда, ще живий земний бог музики Тафійчук, є Микола Ілюк з Жаб'єго і отець Іван Рибарук з Криворівні.... Є громадські активісти, які намагаються своїми великими серцями і маленькими щоденними справами захистити свою домівку і душу етносу від самознищення. І десь там, у самому серці гірських лісів, серед недорубаних смерек, ще горить Ватра, запалена зправіку Хранителями. Але чи захоче Ватра тліти серед оскверненої землі? Яка зіпсована корисливістю і жадобою? Зруйнована вивезеним на продаж річковим камінням і лісом? Випадково запаленим сміттям на березі Черемошу? Хтивими і підступними вчинками самих гуцулів? Горить Ватра, чекаючи, доки прийде новий Хранитель. Але чи зможе його народити осквернена земля?..