Pink Floyd: сакральна жертва, найуспішніший альбом в історії звукозапису та підтримка українців

Нік Мейсон народився у Бірмінгемі в 1944 році. Здобувши середню освіту в графстві Суррей, на початку 1960-х вступив до Лондонського політехнічного інституту на архітектурний факультет (нині — Вестмінстерський університет), де доля його звела з Роджером Вотерсом і Річардом Райтом.

 

Саме ці троє, до яких із часом приєднався Сід Баретт — на тоді студент Кембриджського коледжу мистецтв і технологій, і склали ядро легендарного Pink Floyd — рок-гурту, що посідає особливе місце в історії рок-музики.

 

Книга «Навиворіт» складається з тринадцяти розділів, у яких автор дуже детально описує етапи становлення Pink Floyd, що перемежовувалися знахідками і втратами, злетами і падіннями, захватами і розчаруваннями, але в цілому жодним чином не похитнули віру у власний творчий потенціал учасників цього унікального мистецького проєкту.

 

Перше вагоме випробування, яке справді загрожувало самому існуванню групи, на думку Мейсона, пов’язане з драматичними обставинами, що поступово склалися навколо Сіда Барретта — гітариста, а заодно основного творця ранніх композицій Pink Floyd. Автор у цьому зв’язку описує саме середовище, яке формувало музичні смаки британської публіки на той час. 

 

У середині 1960-х Барретт став частиною лондонської андеграундної сцени, де експерименти з психотропними речовинами, зокрема з важким наркотиком типу ЛСД, були масовими. На відміну від багатьох колег, які вживали наркотики епізодично, Сід почав робити це надмірно. Існують версії, про які згадує у книжці Мейсон, що нібито друзі-фанатики регулярно підсипали йому речовини в їжу та напої, що лише погіршувало ситуацію. 

 

В результаті цей надзвичайно талановитий, без перебільшення, композитор-виконавець почав «випадати» з групи Pink Floyd, музиканти якої — Вотерс, Мейсон, Райт — прагнули зробити не лише успішну кар’єру в музичній індустрії, а, за великим рахунком, здобути славу і визнання серед мільйонів шанувальників рок-музики по всьому світу.

 

Доля Сіда Баррета, який, по суті, став гальмом для досягнення амбітних цілей, була врешті-решт вирішена не на його користь, коли остаточно урвався терпець в інших членів групи від неадекватної за всіма ознаками, біполярної поведінки лід-гітариста на сцені, під час записів на телебаченні, впродовж тривалих концертних турів. 

 

Як тільки знайшли заміну Барретту в особі іншого, не менш талановитого, гітариста Девіда Гілмора, контракт із залежним від наркотиків музикантом було розірвано за мовчазною згодою інших членів гурту. Від цього рішення їх навіть не втримав дебютний альбом Pink Floyd — The Piper at the Gates of Dawn 1967 року, який мав фундаментальне значення не лише для самої групи, а й для розвитку всієї світової рок-музики. 

 

Це єдина повноформатна платівка, створена безпосередньо під повним творчим керівництвом Сіда Барретта, який виступив у ролі не лише автора пісень, а й вокалістом та ідеологом колективу. Нік Мейсон схиляється у своїх спогадах до думки, що альбом став найвищим досягненням лондонського андеграунду 1960-х. 

 

Крім того, контент платівки повністю розкрив унікальний стиль Барретта — поєднання наївних, майже дитячих текстів про гномів, ляльок та велосипеди з тривожною, хаотичною музикою. На думку тогочасних музичних критиків, це створило особливий контраст між «світлою» казкою та «темною» стороною психіки, що згодом стало фірмовою рисою Pink Floyd, зокрема у наступних альбомах, але вже записаних без участі невиліковного на наркоманію Сіда.

Хто читатиме «особисту історію» Ніка Мейсона, який на нинішній час є єдиним постійним учасником Pink Floyd і його ім’я присутнє на п’ятнадцяти платівках альбомів, випущених рок-гуртом за період з 1967-го по 2014 рік, обов’язково зверне увагу на ті характеристики, до яких він вдається в оцінці Роджера Вотерса і Девіда Гілмора як гітаристів, Річарда Райта як піаніста й опосередковано себе — як барабанника.

 

Саме Вотерс, який виконував партії на бас-гітарі, взяв на себе роль неформального лідера колективу після відходу Барретта зі складу ансамблю. При всіх нюансах, пов’язаних у першу чергу з його світоглядом, а в другу — ставленням до членів рок-гурту, це було дуже вдале рішення, оскільки саме під його безпосереднім керівництвом Pink Floyd за кілька років упевнено зійшов на світовий музичний олімп.

 

Він став не просто бас-гітаристом Pink Floyd, його сміливо можна назвати ідеологічним архітектором, який перетворив групу з психоделічного експерименту на світовий феномен із глибоким соціальним та філософським змістом.

 

На відміну від Роджера Вотерса інший учасник ансамблю, соло-гітарист Девід Гілмор, образно висловлюючись, став музичним серцем і «голосом» Pink Floyd. Його прихід після звільнення Барретта в 1968 році докорінно змінив звучання ансамблю, додавши йому тієї самої фірмової та емоційної глибини, характерної для альбомів, записаних за його участі.

 

Мейсон у книжці наголошує на тому, що він особисто переконав Девіда Гілмора влитися до складу Pink Floyd, а до того ж розвіяв будь-які сумніви у двох інших членів колективу стосовно перспективності обдарованого музиканта.

Третім за значенням в ансамблі був клавішник Річард Райт, до якого Нік Мейсон, судячи з його спогадів, ставився особливо прихильно. Він відігравав роль «творця звукових ландшафтів».

 

Хоча Райт не так часто, як, скажімо, інші його колеги-музиканти, виступав на передньому плані, однак його гра на органі була тим фундаментом, на якому трималася вся атмосфера рок-гурту.

 

Райтом і Роджером Вотерсом у процесі запису альбому The Wall, останній категорично наполягав на звільненні клавішника і заміну його іншим виконавцем. І лише тверда позиція Гілмора і Мейсона, котрі горою стали на захист органіста, мотивуючи тим, що з його відходом остаточно зникне оригінальна музична стилістика Pink Floyd, вберегла клавішника від безробіття. 

 

На відміну від багатьох органістів того часу, Райт мав тяжіння до джазової гармонії. Він часто використовував розширені акорди, що додавало музиці Pink Floyd витонченості та меланхолійності. Його вміння тримати паузу та створювати тривалі затяжні звуки у музичних композиціях дозволяло тому ж Гілмору будувати свої легендарні гітарні соло на міцному гармонійному фоні.

 

Вже з перших сторінок книги «Навиворіт...» Нік Мейсон розповідає, як він осягав науку гри на барабанних установках, які за час його тривалої музичної кар’єри постійно змінювалися залежно від зростання віртуозної гри музиканта на цьому доволі складному музичному інструменті.

 

Його підхід у виконанні барабанних партій музичні критики часто називали структурованим і збалансованим, що не дивно, бо Мейсон, як уже вище зазначалося, вивчав архітектуру в Лондонському політехнічному інституті. 

 

У середині 1970-х Нік почав активно інтегрувати барабани без корпусу — рототоми, висоту звучання яких можна було змінювати, обертаючи їх. Завдяки цьому ефекту створювався «космічний», чистий та перкусійний звук, який ідеально пасував до синтезаторних полотен Річарда Райта. 

 

У книзі вміщено чимало світлин, на яких зображено улюблену ударну установку Ludwig Ніка Мейсона з ексклюзивним дизайном — малюнками японської хвилі Хокусая або з логотипами Pink Floyd, створених відомою на той час дизайн-студією Hipgnosis. 

 

Музикознавці вважають, що характерною рисою гри Мейсона на барабанах була його стриманість, а не агресивність. Його установки були потужними, але він використовував їх, скоріше, для створення атмосфери, аніж для демонстрації технічної віртуозності. Саме цей «лаконічний масштаб» став невід’ємною частиною звучання Pink Floyd, де кожен удар барабана мав свою вагу та значення.

Два альбоми — Ummagumma (1969 р.) і Atom Heart Mother (1970 р.) — були найсміливішими експериментами Pink Floyd у пошуках власного обличчя, знаменували перехід від психоделічних пісень до «космічного» та симфонічного арт-року.

 

Ummagumma можна сприймати як маніфест кожного учасника рок-групи, бо потребувало від них виконання сольних композицій. Цей альбом утверджував «просторове звучання» особливо під час виступів наживо перед публікою, що зробило музикантів Pink Floyd королями андеграунду. 

 

Atom Heart Mother мав дещо інше значення. Цей альбом став першою спробою гурту створити щось монументальне та структуроване. І ця мета успішно була досягнута, бо платівка із зображенням звичайної корови — символу материнства, природи та життя в його найбільш пасторальному прояві — посіла перше місце у британському хіт-параді, вивівши гурт Pink Floyd із нішевого андеграунду до масової популярності. 

 

Наступний альбом — The Dark Side of the Moon — підніс Pink Floyd до таких висот, що після цього за гуртом назавжди закріпився зірковий статус. Виняткова роль у його створенні належала Роджеру Вотерсу, котрий особисто написав усі тексти до пісень, що увійшли до альбому.

 

Крім того, він виступив співавтором музики до п’яти композицій — On The Run, Time, Money, Brain Damage, Eclipse, — де розкривались теми божевілля, жадібності, старості і смерті, ці вічні патерни, що є постійними супутниками людини впродовж її життя. 

 

Автор спогадів у деталях згадує, як тривала робота над альбомом з червня 1972-го по січень 1973 року у студії компанії EMI Abbey Road Studios. У ній записувалися всесвітньо відомі музиканти з групи The Beatles — Джон Леннон, Пол Маккартні, Джорж Харрісон і Рінго Старр. Перетинаючись із ними у студії, їхні колеги з Pink Floyd просто ніяковіли, бо бачили перед собою справжніх мегазірок британської рок-сцени. 

 

Великою удачею для групи можна вважати те, що звукорежисер Алан Парсонс, який раніше співпрацював з The Beatles, погодився долучитися до музичного проєкту з доволі містичною назвою — «Темний бік місяця». Згодом це багатьма трактуватиметься не інакше, як метафора, за якою приховувалися не лише астрономічний термін, а також мінлива людська психіка та складні життєві переживання. 

Мейсон у спогадах висловлює щирий захват від роботи Парсонса як талановитого звукоінженера, стараннями якого в альбом були привнесені складні звукові ефекти, які стали справжньою візитною карткою альбому, зокрема, стук серця в композиції Speak to Me, запис цокання годинника в Time, дзвін касових апаратів і звук монет у Money.

 

Після випуску The Dark Side of the Moon у березні 1973 року буквально через місяць за кількістю проданих платівок альбом отримав золотий статус спочатку у Великій Британії, а згодом і в Сполучених Штатах. На сьогодні він є найуспішнішим альбомом в історії звукозапису, бо загальне число проданих примірників перевищує 50 мільйонів! 

 

Такий феноменальний успіх The Dark Side of the Moon став повною несподіванкою як для членів групи Pink Floyd, так і задіяних у записі сесійних виконавців, які не сподівалися на такий вражаючий результат. У цьому зв’язку викликає інтерес пояснення самого Мейсона стосовно платівки з хитромудрим художнім оформленням — скляною призмою на суцільному чорному тлі, в яку входить білий промінь світла з одного боку, а з іншого — виходить у вигляді кольорового спектра: «Основна причина — і це стосується будь-якого видатного альбому — це потужність самих пісень. (...) У текстах пісень була глибина, а також актуальність, яка відгукувалася людям. А музичні характеристики — на чолі з гітарою та голосом Девіда й клавішами Ріка — сформували основоположне звучання Pink Floyd».

 

Композиція Time є одним із центральних філософських стовпів альбому The Dark Side of the Moon, і не просто піснею про плинність часу, вона відображає глибинну рефлексію на тему смерті та змарнованого життя. 

 

З особливою гордістю Нік Мейсон констатує, що практично кожна четверта сім’я у Великій Британії має у своїх домашніх музикотеках альбом The Dark Side of the Moon. Загалом, спираючись на статистику, цей альбом посідає 4-те місце серед найбільш комерційних альбомів усіх часів, поступаючись лише Майклу Джексону, гурту AC/DC і Вітні Г’юстон.

 

Всі наступні альбоми музичного колективу виглядали єдиним монолітним твором із наскрізною темою. Так, альбом Wish You Were Here (1975 р.) продовжив традиції глибокої концептуальності, фокусуючись на темах відсутності, психічному стані Сіда Барретта та критики музичної індустрії. Два інші — Animals (1977 р.) та The Wall (1979 р.) — відзначались жорсткістю й лінеарністю, кожна пісня в них ставала невід’ємною частиною загальної розповіді. 

 

Останній альбом, The Final Cut (1983 р.) Роджера Вотерса, в записі якого він брав участь, досліджує зраду британських солдатів урядом Його Величності Георгом VI у роки ІІ Світової війни, засуджує збройний конфлікт між Великою Британією й Аргентиною навколо Фолклендських островів, розкриває особисту драму басиста Pink Floyd, пов’язану зі смертю батька в 1944 році на плацдармі Анціо в Італії.

Андрій Хливнюк, 2022 р.

 

Після фантастичного успіху восьмого за рахунком альбому в дискографії Pink Floyd Нік Мейсон згадує у спогадах про те, як це суттєво позначилося на атмосфері в колективі. Насамперед усі відчули вантаж відповідальності, що впав на плечі музикантів, і з’явилося відчуття, ніби вони зобов’язані творити щось фундаментальне і величне, а не записувати прохідні рок-композиції.

 

І тут, уже вкотре, доля знову усміхнулась Вотерсу, Гілмору, Райту і Мейсону, коли зародилися перші ідеї навколо концепції наступного альбому. Його назва в дослівному перекладі з англійської — «Шкода, що тебе тут немає» — ніби вказувала на певну прикрість, що виникла, а ще таїла в собі комплекс провини перед... Сідом Барреттом.

 

Альбом Wish You Were Here, записний у середині 1970-х, займає особливе, майже сакральне місце в дискографії рок-гурту. Це не просто комерційно успішний реліз, а емоційний стрижень усієї історії гурту. Весь альбом просякнутий сумом за засновником Pink Floyd Сідом Барреттом, який залишив колектив під фактичним примусом інших членів ансамблю через психічні розлади. 

 

Центральна композиція Shine On You Crazy Diamond («Сяй, ти, божевільний діаманте») — це дев’ятичастинна ода музиканту-композитору, котрий розтринькав через наркотичну залежність власний талант. Крім особистої туги, альбом містить гостру сатиру на шоу-бізнес. Пісні Welcome to the Machine та Have a Cigar зображують індустрію як бездушний механізм визиску, що перемелює таланти заради прибутку. 

 

Як і в попередні рази, до зовнішнього оформлення конверту для платівки підключились художники Сторм Торгесон і Обрі Пауелл з дизайн-студії Hipgnosis, запропонувавши таке оригінальне його вирішення, що ні в кого з членів гурту, як зазначає Мейсон, не викликало жодних заперечень.

 

Дизайн розкривав концепцію «відсутності» через чотири стихії та соціальні метафори: «палаюча людина» (нещира приязнь), «чоловік, що пірнає» (нездатність впливати на реальність), «порожній костюм» (соціальна роль без особистості) і «червона завіса» (театральність та неприродність тогочасного життя).

 

Напевне, слабкою втіхою для Сіда Барретта після того, що з ним сталося, може слугувати один промовистий факт у його творчій біографії: до самої смерті він отримував гонорари за роботи з Pink Floyd, а також за тиражування нових компіляцій колись рідного для нього рок-гурту або платівок із записом живого звуку чи синглу, які були записані за його участі.

 

Виплата роялті за авторство, посилаючись на інформацію в англомовній Вікіпедії, контролював особисто Девід Гілмор, який саме у такий спосіб, мабуть, спокутував вину перед Сідом Бареттом за те, що фактично витіснив того зі складу Pink Floyd у 1968 році.

Музиканти з Pink Floyd завжди брали до уваги поточну кон’юнктуру музичного ринку, намагались вловити запити фанів рок-музики на ту чи іншу тематику, рахувалися з творчою конкуренцією у музичному середовищі, бо чудово розуміли, що від цих чинників залежить їхній успіх або невдача з новими проєктами. 

 

Нік Мейсон детально описує те, що передувало виходу на музичний ринок Британії десятого за рахунком альбому в дискографії Pink Floyd під назвою Animals. 

 

У розпалі був панк-рок, який просто заполонив молодіжну аудиторію країни, звідки все частіше лунало презирливе ставлення до Led Zeppelin, Emerson, Lake&Palmer, не кажучи про Pink Floyd. Як пригадує у спогадах Мейсон, ці гурти почали зневажливо називати динозаврами року.

 

Другою проблемою, яка актуалізувалась у цьому зв’язку, стало небажання рекордингових компаній вкладати великі кошти в альбоми, що потребувало складного технічного вирішення, зокрема зі звукозаписом. 

Девід Ґілмор у Королівському Альберт-Холі, 2024 р.

 

Ті ж панк-гурти задешево пропонували студіям звукозапису музичні композиції, які більше вражали публіку маргінальним змістом і ексцентричною манерою виконання, аніж високотехнологічним втіленням. Згадаймо скандально відомих Sex Pistols і їхній відразливий панегірик God Save the Queen. 

 

Роджер Вотерс, проігнорувавши всі несприятливі моменти, обрав напрочуд унікальний концепт для нового альбому: відштовхуючись від антиутопічної повісті Джорджа Орвелла «Колгосп тварин», він вивів у композиціях характерні тваринні образи, зокрема свиней, які уособлювали жорстоких і цинічних представників правлячого класу, собак — тупих, жадібних до грошей найманців, овець — мовчазних парнокопитних створінь, лояльних до існуючого ладу, до того ж жорстоко експлуатованих свинями й собаками. 

 

За його задумом, вівці у фіналі альбому перемагають своїх експлуататорів, тим самим звучить завуальована критика капіталізму як суспільного ладу з його найгіршими проявами, а на додаток ніби проголошуються ідеї демократичного соціалізму, прихильником яких був Роджер Вотерс. 

У надрах домашньої музичної студії Роджера Вотерса зародилися перші начерки композицій з майбутнього фундаментального альбому The Wall. Робота над ним тривала довгі чотири роки — з 1978-го по 1982 рік.

 

В основу були покладені глибоко особисті та водночас універсальні соціальні ідеї. Так звана концепція психологічної ізоляції, за задумом басиста-композитора-поета, мала бути втілена у побудові метафоричної стіни між індивідуумом та рештою світу. 

 

Кожна травматична подія в житті головного героя Пінка, оспіваного в композиціях, — це ще одна цеглина в стіні (another brick in the wall). Вотерс використав у процесі створення альбому власні переживання, щоб описати відчуженість між артистом та аудиторією.

 

Мейсон цей стан Роджера наочно ілюструє, згадуючи в книзі прикрий інцидент, що стався під час одного з турів, коли той, роздратований поведінкою фаната, взяв і плюнув у нього прямо зі сцени. У цьому вчинку простежується, як робить висновок автор спогадів, невидима стіна відчуженості, що утворилася між музикантом і тими, для кого він грає. 

 

Крім того, для Вотерса тема війни була особистою трагедією. Його батько Ерік Флетчер Вотерс загинув у роки війни поблизу містечка Анціо на півдні Італії. В альбомі The Wall досліджується, як війна руйнує не лише фізично життя, а й психіку наступного покоління. 

 

Інший аспект цього мистецького доробку — це намагання викрити вади британської системи освіти того часу, яка, на думку автора практично усіх композицій альбому, прагнула знівелювати індивідуальність дитини. Знаменитий приспів в одній із пісень We don’t need no education — «Нам не потрібна (жодна) освіта» — став протестом проти пригнічення творчого мислення. 

 

На завершення простежується ще одна втілена ідея у цьому грандіозному музичному полотні: проводиться паралель між рок-концертом і фашистським мітингом, на яких аудиторія може дуже легко піддатися маніпуляціям, тим самим втратити здатність до критичного сприйняття реальності. Аби вийти з цієї пастки, потрібно визнати власну вразливість та зруйнувати невидимі бар’єри.

 

Альбом завершується оптимістичною піснею Outside the Wall — «Поза стіною», яка нагадує, що за межами нашої самотності завжди є люди, котрі нас люблять і чекають.

Альбом The Final Cut (1983 р.), що дослівно перекладається як «Остаточний монтаж» чи «Остання рана», з підзаголовком «Реквієм по післявоєнній мрії Роджера Вотерса, який було виконано Pink Floyd», став останнім, дваднадцятим, студійним альбомом за участі основного складу музикантів гурту.

 

Нік Мейсон чимало думок висловлює з приводу того, що призвело до розпаду рок-гурту, коли Роджер Вотерс остаточно вирішив розпрощатися з Pink Floyd і зайнятися винятково сольною кар’єрою. 

 

Неодноразово автор спогадів вказує на нестерпний характер Вотерса, що відзначався в окремих моментах непоступливістю, затятістю і негнучкістю — рис, неприйнятних для споріднених творчо людей. Найбільшим протиріччям у світогляді музиканта-басиста, композитора й поета були його ідейні переконання, закладені ще в дитячі і юнацькі роки під впливом його матері — членкині компартії Великої Британії ще з 1930-40-х років минулого століття. 

Роджер Вотерс, 2015 р.

 

Боб Езрін, коли дізнався про спосіб життя, який веде Роджер Вотерс як справжній буржуа у своєму багатомільйонному маєтку у Бріджгемптоні на Лонг-Айленді у США, а до цього у Західному Сассексі в Англії, постійно отримує багатомільйонні гонорари за альбоми Pink Floyd, суміжні мистецькі проєкти, а тепер і за сольну діяльність, був шокований цим, бо, паплюжачи капіталістичну систему, каменя на камені від неї не лишаючи у поетичній і музичній творчості, в реальному житті на повну користувався її благами.

 

Ця невідповідність і досі багатьох ставить у ступор, що вже казати про Гілмора, Мейсона і Райта, які чудово розуміли давню соціальну мімікрію їхнього колеги по музичному цеху.