Він мав у серці те, що не вмирає. До 165-річчя з дня поховання Тараса Шевченка, фото

  Я дозволила собі  перефразувати слова героїні драми Лесі Українки «Лісова пісня» Мавки. Бо саме так хочеться сказати про Тараса Шевченка – знаного українця, але разом з тим велета духу, відомого в цілому світі.  На його коротке життя випало стільки випробувань, скільки багатьом людям навіть важко уявити. Кріпацьке сирітство, клеймо неблагонадійності, перебування далеко від України, побутова невлаштованість, самотність, бо поет не мав власної родини, і нарешті – десятиліття солдатської муштри, що особливо підірвало здоров`я Шевченка.

   Так, як свідчив редактор «Нижегородских губернских ведомостей» Георгій Дем`янов, після повернення із заслання на обличчі Шевченка «лежала печаль глибокого страждання». Історик, друг Шевченка Микола Костомаров зазначав: «Під червону шапку взяли веселого, бадьорого душею, з густим русявим волоссям, а з-під цієї червоної шапки повернувся він з сивою бородою, зовсім лисою головою, з навіки втраченим здоров`ям». Лікар Ф.Й. Козачковський зафіксував, що Тарас Шевченко повернувся після десяти років солдатчини з передчасно знесиленим, назавжди скаліченим організмом. Йому на той час було всього 43 роки.

   По дорозі із заслання, Тарас Шевченко зупинявся в різних містах, зокрема в Астрахані, Нижньому Новгороді і Москві, де він зоставався надовго через хворобу. Тут він зустрівся з Микитою Савичевим – «українським козачиною», як називав його поет. Він пізніше згадував: «Тараса Григоровича не можна було впізнати, і, лише придивившись, я впізнав його, жовто-зелений, у зморшках, худий…Вбитий фізично і морально».

    Влітку 1859 року Шевченко поїхав на Україну, в рідне село Кирилівку, де його рідна сестра  не відразу впізнала в змученій, старій людині, яка важко дихала, свого брата. А 30 вересня 1859 року Л. Тарнавська писала своєму синові В.В. Тарнавському, колекціонеру, засновнику музею в Чернігові: «Бідолаха Шевченко хворий, і я боюсь, чи не водянка в нього в грудях, він не лежить, але руки його важкі і лице набрякле». Саме водяна хвороба  (vitium heparis et cordis), як зазначається в свідоцтві про смерть, підписаному лікарем Едуардом Барні – ординатором при лікарні Св. Марії Магдалини, стала причиною відходу в інший світ Тараса Шевченка.

    Як уже зазначалося, рання смерть поета була насамперед спричинена перебуванням на засланні, де він хворів ревматизмом (ця інфекція викликає гострий і хронічний міокардит, тобто хворобу серця). А ще  1847 року, відразу після перенесеного ревматизму, Шевченко захворів типовою для ув`язнених хворобою – цингою або скорбутом. У листі до княгині В.М. Ріпниної від 25 лютого 1848 року він писав із Орська: «Лякає мене теперішня хвороба – скорбут».

    Проте через важкі умови життя Тарас Шевченко хворів і в молодшому віці. До наших днів збереглися відомості про те, що в 1838 році в Петербурзі він переніс черевний тиф, 1840 року також у Петербурзі захворів сипним тифом. А восени 1845 року в Переяславі Шевченко довго хворів, як зазначає його біограф Кониський, «якоюсь тифозною хворобою».

    Проте і після повернення із Орської фортеці до Петербургу Тарас Шевченко не мав добре налаштованого побуту. Він поселився в маленькій квартирі в будинку Художньої академії, де жив ще до того, як його забрали в солдати. У цьому помешканні було дві кімнати. З них одна, на першому поверсі, слугувала майстернею, де Шевченко займався гравіруванням та живописом, а також приймав відвідувачів. Інша –  спальнею, їдальнею і  кабінетом для літературної праці.  Це була дуже маленька, низька і вузька кімната з квадратним вікном, що починалося від самої підлоги. Повітря в ній завжди не вистачало і в ньому відчувався запах кислот, які використовують при гравіюванні. Вологе туманне повітря Петербургу , одиноке холостяцьке життя дуже шкодили важко хворому на серце поету. (У цій квартирі все залишилося як було за життя Шевченка і понині).

     Крім того, поет переживав ще й глибокий душевний неспокій. Адже попри те, що він відбув 10 років заслання, Шевченка так і не реабілітували, продовжували вважати політичним злочинцем, постійно вели за поетом спостереження.

   Двадцять третього листопада 1860 року Тарас Шевченко звернувся за медичною допомогою до лікаря Едуарда Барні. (Знайомі поета давно помічали в нього ознаки серцевої хвороби). Барні, вислухавши серце і легені Шевченка, порадив йому берегтися, вести спокійний спосіб життя не виходити з дому. У кінці 1860 року поет писав про це своєму троюрідному братові Варфоломію Шевченку: «Погано зустрів оцей новий поганий рік. Другий тиждень не виходжу з хати, чхаю та кашляю, аж обісіло».

    І все ж, хоч початок 1861 року Шевченко зустрів тяжко хворим (розлад печінки, серця, водянка), він весь січень працював. Листувався з М. Чалим у Києві  і з Х. Ткаченком у Полтаві у справі розповсюдження свого «Букваря». Просив «Буквар» продавати, а гроші віддавати до кас «наших убогих воскресних шкіл», що свідчить про те, що навіть перед лицем неминучої смерті Тарас Шевченко  думав не про своє безталання, а про возвеличення отих «рабів німих», на сторожі яких хотів поставити Слово. Запитував у друзів, які відвідували хворого, чи підписаний маніфест про звільнення селян від кріпацтва.

   А ще в останні дні життя Шевченко написав 36 рядків поезії – розмовляв з музою, своєю справді вірною, незрадливою дружиною. Знав, що помирає, але хотів жити і це своє бажання вилив у рядках:

   Ой не йдімо, не ходімо,

    Рано, дуже рано:

    Походимо, посидимо –

    На сей світ   поглянем!

    Поглянемо, моя доле…

    Бач, який широкий.

     І широкий та веселий,

     Ясний та глибокий…

Попри свій важкий стан здоров`я, Тарас Шевченко до кінця сподівався на одужання і на те, що дочекається весни і приїде на Україну і там обов`язково видужає. Про це він писав у своїх листах до троюрідного брата Варфоломія. Підбадьорювався, коли його відвідували люди – Лєсков, Лазаревський, Куліш, Білозерський, Костомаров. Перед смертю, здавалося, настало полегшення: рано вранці 10 березня 1861 року Тарас Шевченко підвівся з ліжка, попросив допомогти одягтися і спуститися до майстерні. Але почав сходити сходами і впав. Слуга, прикріплений до академіка Імператорської академії мистецтв, почув його останню волю: «До Канева» - і серце поета зупинилося.  Бути похованим в Україні Шевченко  просив у «Заповіті», а про канівську Чернечу гору, на якій мріяв поставити собі хату, не раз розповідав Честахівському.

  Та останню волю поета було виконано не відразу. Адже для поховання неблагонадійного Шевченка в Україні потрібен був дозвіл влади. Тому спочатку поховали поета на Смоленському кладовищі, поблизу собору. На відспівування прийшли письменники Лєсков, Салтиков-Щедрін, Тургенєв, Некрасов, представники української, польської та грецької громад Петербургу. Але не приїхали родичі Шевченка – у братів Йосипа, Микити та сестри Ярини не було коштів на дорогу.

    Академік Шевченко, відповідно до його звання, лежав у дорогій дерев`яній труні, яку перед похованням помістили в дерев`яний ящик, щоб не пошкодити ні тіла, ні дерева, адже з часом прах Шевченка мали перевозити в Україну. Проникливий некролог щодо смерті поета надрукував у «Колоколі» Герцен. У Росії цю сумну подію сприйняли як велику втрату для літератури та визвольного руху.

    Після отримання офіційного дозволу влади поховати Тараса Шевченка в Україні почали готувати його в останню дорогу – на Батьківщину. Тіло  поета вже було не в двох, а в трьох трунах –  металеву вклали   в дерев`яну, щоб процесія мала гідний вигляд. У Москві, куди похоронна процесія прибула залізницею, поета відспівували в церкві Св. Тихона (згодом на її місці збудували станцію метро «Арбатська»). Звідси вирушили в Україну, до Києва. На київському Ланцюговому мосту 18 травня 1861 року процесія зупинилася. Розпрягли коней. Далі дроги  з труною Шевченка до самої Церкви Різдва Христового, що на Подолі, де відспівували поета, везли студенти Київського університету. В церкві Йосип, Микита та Ярина Шевченки вперше побачили тіло брата.

    Відспівавши Тараса Шевченка, труну донесли до пристані і встановили на пароплав «Кременчук». Двадцятого травня процесія вирушила до Канева. Коли прибули Дніпром до цього міста, пароплав ніяк не міг пришвартуватися через паводок. Тому студенти по пояс у воді несли труну з прахом Шевченка до берега. Серед цих молодих людей був і батько Лесі Українки Петро Косач. У Каневі похоронна процесія прибула до Успенського собору. Саме біля його стін брати хотіли поховати Шевченка. Проте Честахівський наполіг на виконанні останньої волі поета. Через паводок найкоротшим шляхом – по річці, везти труну не наважилися. Тому 11 верств її несли на руках. У 1861 році жителі Канева та навколишніх сіл не були освіченими і не знали кого ховають, але все ж відчули урочистість похорону. Щоб взяти участь у похоронній процесії, до Канева прибули викладачі і студенти Київського університету, полтавська й київська інтелігенція, духовенство, представники українського Петербургу. Шевченка перепоховали  22 травня 1861 року як парубка. Перед труною йшли дівчата у вишитих сорочках, яскравих вінках і стрічках. Вони голосно голосили, ніби прощаючись зі своїм судженим. А вже через кілька днів Чернечу гору стали називати Тарасовою. На місці поховання поета насипали високу могилу, на якій встановили хрест.

    Ще за життя Шевченко став міфічною постаттю. Тому   народ не змирився з його смертю. По Києву довго ходили неймовірні чутки нібито Тарас Шевченко не помер, а просто зник, рятуючись від нового арешту. Мовляв, друзі поета поховали порожню труну, а сам він по світу ходить і пісні складає, тільки не об`являється.

    Як відомо, на місці поховання Тараса Шевченка насипали високу могилу, на якій встановили хрест. У 1939-му році в Каневі на Тарасовій могилі відкривали музей і новий пам`ятник. Щоб гранітний постамент і бронзова фігура Шевченка не розчавили склеп із труною, потрібно було точно встановити місце поховання. Адже після  похорону могилу за козацьким звичаєм обклали камінням і дерном, надавши їй округлої форми. З часом штучний насип розмивали дощі і курган вирівнювали довільно. Тому ухвалили рішення знайти склеп. Коли члени спеціальної комісії спускалися в розриту могилу, хтось подав ідею відкрити труну, хоча права на це не мали. Відкривши першу соснову труну, побачили металевий ящик, а в ньому – гарну труну з віконцем, на якому лежав висохлий вінок. Згодом спогади про свою роботу в комісії оприлюднила стара більшовичка, орденоносець Цвинтарна. Вона згадувала, що Шевченко лежав «як живий», і дуже злякалися, адже очікували побачити лише останки. Та, коли на обличчя похованого потрапило повітря, воно миттєво почало осідати. Налякані люди поспіхом залишили склеп.

    Згодом було ухвалено рішення замурувати вхід до склепу залізобетонною стіною, щоб туди ніхто не проник. Створений на могилі Шевченка в Каневі музей згодом отримав назву Шевченківський національний заповідник. Нині це одне з найшанованіших місць для українського народу.

    Та музеї Тараса Шевченка стали поставати в різних містах України та за кордоном. У канадському місті Торонто також є єдиний на американській землі Музей Тараса Шевченка. Тут шанобливо зберігають, вивчають та популяризують літературно-мистецьку спадщину та незламну постать великого сина України – генія, поета, художника, гуманіста, засновника сучасної української мови і літератури, борця за права та національну гідність свого народу. Історія створення Музею сягає початку п`ятдесятих років минулого століття. Саме 1951 року Товариство об`єднаних українців Канади встановило перший на теренах цієї країни бронзовий пам`ятник Тарасу Шевченку в містечку Північний Оквіл поблизу Торонто. Він був полий в середині, висотою понад три метри. Гранітні плити доставили пароплавом. Відкривали пам`ятник в День Канади. На місці події зібралося понад 40 тисяч людей. Відбулося величезне святкування. Згодом вирішили створити в Оквілі і Музей Тараса Шевченка. Відкрили його через рік. Багато експонатів надходило до Музею з України – картини, книжки, деякі копії робіт Шевченка. Канадські українці подарували Музею вишиті сорочки, текстиль, бібліотеки надали цінні книги, багато «Кобзарів». Найціннішим експонатом музею була бронзова копія посмертної маски Тараса Шевченка (оригінал виконав скульптор Петро Клодт). Тільки вона і збереглася після трагедії, що спіткала Музей -  1986 року його зруйнувала пожежа. Палаючу будівлю побачив Ларіон Прокопчак, який жив неподалік. Він вихопив з полум`я вже обпалену вогнем посмертну маску поета. Нині вона саме в такому вигляді, із залишками попелу, зберігається разом з іншими експонатами у Музеї Тараса Шевченка в Торонто.

   А шлях до його відновлення був не коротким і не легким. Новина про пожежу облетіла Канаду. Потрібні були кошти на створення  Музею з нуля. Тому було подано заявку на гранд в канадський уряд. Проте отримано відмову, адже не було експонатів.  Тоді канадські українці, усвідомивши потребу гідного вшанування свого великого земляка, почали збирати різні музейні атрибути, які зберігалися у них у підвалах. Також переслали картини з України. Але постала інша проблема – нема приміщення. Його придбали лише у 1995 році. У нинішнє ж приміщення Музей переїхав у 2019 році. Саме тут   можна побачити обпалену вогнем бронзову посмертну маску великого сина України. А ще – погруддя Шевченка. На жаль, це все, що залишилося від пам`ятника поету в Оквілі. (У 2006 році метал  з пам`ятника порізали і вкрали, щоб здати в металобрухтову компанію, адже кольорові метали подорожчали).

    Нині в Музеї Тараса Шевченка зібрано багато унікальних експонатів – згадувана вже посмертна маска Шевченка, бронзова скульптура поета роботи славетного Івана Гончара, фундаментальна колекція «Шевченко у філателії», рекламна афіша святкування дня народження поета у Київському драматичному театрі ім. Івана Франка 1937 року, портрет Шевченка вигравіруваний на граніті і багато іншого.

   Також у шевченківській дослідницькій бібліотеці зібрано багато книжок поезії і прози, понад 120 видань безсмертного «Заповіту». Музей Тараса Шевченка, картинну галерею та бібліотеку відвідують люди з Канади, США, України, Великобританії, Австрії, Німеччини, Польщі, Куби, Китаю, Філліпін та інших країн. Кріпак із Кирилівки став не лише духовним учителем української нації, а й здобув світову славу. Адже його, як світового культурного діяча, двічі відмічала організація ЮНЕСКО.

Алла ТОПЧІЙ. 

Канада