Предтеча Джорджа Орвела. До 155-річного ювілею Лесі Українки (1871–1913)

Наша геніальна поетеса і драматургиня була також літературознавицею європейського масштабу. Важливо відзначити, що її філологічні студії вирізнялися як академічністю, так і публіцистичною гостротою. Зокрема, міжнародного звучання набув твір Лесі Українки «Два напрями в новітній італійській літературі»...

Віталій ДОВГИЧ

Текст і контекст

Первісно це була історико-літературна доповідь Лесі Українки в Київському літературно-артистичному товаристві (1895-1905). Про нього – контекстуальна дещиця. КЛАТ явилося urbi et orbi з ініціативи Михайла Країнського – редактора-видавця газети «Жизнь и искусство» (1893-1900). То був унікальний для всієї Європи культурологічний денник: друкувався справді щодня – без жодного вихідного! – обсягом 6 шпальт великого формату (А2). Уряд закрив цього спадкоємця «Киевского телеграфа» Михайла Драгоманова (1874-1876), «Труда» Олександра Русова (1881-1882), «Зари» Лева Куперника (1880-1886) «за вредное направление». Українофільське…Як і названі вище російськомовні (!) попередники.

У лютому 1895 року Країнський зібрав у ресторані хрещатицького  «Гранд-отелю» 37 письменників, музикантів, акторів, інших митців для утворення Літературно-артистичного товариства. В числі співзасновників була, зокрема, Олена Пчілка – мати Лесі. Восени відбулися перші легальні збори, які обрали головою академіка архітектури Володимира Ніколаєва. До правління ввійшли Олена Пчілка, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Микола Тутковський, Іван Стешенко, Володимир Антонович, Володимир Науменко.

Проукраїнська культурологічна організація швидко набула як авторитету в елітних колах Києва, так і всенародної популярності. Наприкінці століття у складі КЛАТу було майже 1.000 дійсних членів. Серед найвизначніших – і Леся Українка. У грудні 1896 року вона повідомила Людмилі Драгомановій – вдові свого рідного дядька Михайла Драгоманова: «В Києві єсть Літературно-артистичне товариство, мама там членом з минулої зими, а я вибрана оце недавно, тижні три тому…».

Крім Шевченківських вечорів, ювілейних заходів на честь видатних діячів української культури, спектаклів, концертів, образотворчих виставок, КЛАТ системно проводило наукові сесії. Як дослідниця Леся Українка виступила в 1899 році з доповіддю на цілком незвичну для національної літературної критики тему – про головні течії в письменництві далекої Італії. Річ у тім, що вона прагнула європеїзації абсолютно всіх царин української культури в найширшому смислі цього терміну.

Згодом Леся згадувала, що дуже хвилювалася. Переживала. Побоювалася провалу. Проте вчений гурт КЛАТу дуже прихильно сприйняв трактат молодої авторки (вона поки що була відомою лиш як чудова поетеса) саме з наукових позицій. Завдяки цьому Леся вирішила вийти зі своїми мотивами, аргументами та висновками на масштабну авдиторію. І в межах Російської імперії, і за її кордонами. Яким чином?

Всеєвропейський розголос

Сталося так, що на той час у Лесі Українки зав’язалися тісні ділові контакти з редакцією петербурзького літературно-політичного журналу «Жизнь» (1897-1901). Це була підцензурна трибуна опозиційних кіл імперії, що, зрештою, й зумовило закриття її урядом зі стандартним вердиктом – «за вредное направление».

Часопис мав 15.000 елітарних передплатників, у тому числі на Заході. Багато художніх, науково-популярних та публіцистичних творів «Жизни» набувало гучного розголосу і в інтелектуальній, і в масовій, великотиражній пресі всієї Європи.

Фундаментальна стаття Лесі Українки «Два напрями в новітній італійській літературі», написана на основі прочитаного в КЛАТі реферату, вийшла на сторінках цього місячника в 1900 році. Ліберальна російська преса відзначила її пріоритет у дослідженні визначальних тенденцій красного письменства Апенін. Воно, як не дивно, було мало відоме навіть у столичних літературних колах. Достатньо сказати, що перша в імперії Романових перекладна збірка культового поета, прозаїка і драматурга Габрієле д’Анунціо (1863-1938), котрий зазнав гострої критики Лесі, побачила світ аж у 1904 році. Причому в Києві…

Публікацію української дослідниці високо оцінили петербурзькі кореспонденти провідних періодичних видань Італії. Слідом за ними аналогічно сприйняли розвідку літературні оглядачі засобів масової інформації інших країн Заходу.

Прогностика фашизму

Леся Українка, критикуючи погляди д’Аннунціо, не вживає цього терміна, котрий на той час ще не утвердився в західній політології. Але де-факто вона веде мову саме про зародження основ фашизму в італійській суспільній думці, літературі, мистецтві.

Авторка цілком позитивно характеризує поетичну і прозову творчість Ади Негрі (1870-1945), яка виражала демократичні настрої доби після Рісорджименто – об’єднання країни. Вийшовши з нижніх верств промислової Італії, письменниця стала однією з яскравих постатей веризму (від лексеми «vero», тобто «правда»). Ця давня літературно-мистецька течія, відроджена в другій половині ХІХ століття, мала на меті відображення реальних контрастів народного життя і психології «простих» людей.

Літературним «плебеям» кшталту Ади Негрі протистояли краснописьменні «аристократи» на чолі з Габрієле д’Анунціо. Леся Українка оглянула його творчість загалом й окремо зупинилася на нещодавньому романі «Діви скель».

Що занепокоїло її передусім? Возвеличення «надлюдини» в дусі Фрідріха Ніцше. Зокрема, Леся цитує alter ego романіста: «В основі всього лежить такий філософський принцип: «Світ є втіленням почуття і думки невеликого числа вищих людей. Світ, яким він є тепер, – дивний дар натовпові од обранців, рабам від вільних людей, трудягам від творців дум і почуттів». До обранців (вони, до речі, дуже нагадують Übermenschen Ніцше) можуть належати тільки родовиті, бо для цього необхідне особливе «змагання крові» (concorso del sange)».

Леся Українка безжально критикує проповідь культу сили. Адже найпопулярніший письменник Італії проповідує дике світобачення: «Сила – перший закон природи. Світ заснований на силі». Дещо подібне чуємо та читаємо й нині... Чи не так?

Вроджену шляхтянку обурює заклик спадкоємного дворянина д’Анунціо до «вищої» касти: «Чекайте й готуйте подію. Вам не важко буде скорити стадо. Плебеї завжди залишатимуться рабами, бо в них генетична  потреба простягати руки до кайданів. Пам’ятайте, що душа натовпу піддається паніці».

Як у воду дивилася

На зламі століть Габрієле д’Анунціо поєднав літературну діяльність із політичною. Письменник став одним із лідерів праворадикальної течії столичного і згодом усього національного соціуму.

Надаючи величезного значення системі знаків, д’Анунціо реанімував давньоримську символіку. По-перше, це жест, яким гладіатори вітали імператора: «Ave, сaesar! Morituri te salutant!» («Вітання, цезаре! Смертники тобі салютують!»). До речі, ним зганьбився Ілон Маск під час інавгурації Дональда Трампа (2025). По-друге, йдеться про назву осередка нової шовіністичної течії – «фашио». Латинською мовою це  буквально означає «в’язка» чи «пучок». У постреспубліканському Давньому Римі таким був символ імператорської, диктаторської, тиранічної влади. Звідси й пішов термін «фашизм», який став загальновідомим у 10-х роках ХХ століття.

О цій порі на суспільно-політичній арені засвітився автор книжки про альпійські терени Беніто Муссоліні. Він закликав оголосити війну Австро-Угорщині й вибороти в неї «історичну італійську землю» – провінцію Трентино.

Коли почалася І Світова війна, Муссоліні заснував неоімперську  структуру «Фашио д’аціоне революціонаріа» (дослівно: «Пучок революційної дії»). У 1919 році на її основі була утворена «Італійська спілка боротьби» – ідеологізована в шовіністичному дусі парамілітарна організація. А в 1921-му вона легалізувалась як Національна фашистська партія. Наступної осені цей «дуче», себто вождь, очолив переможний марш багатотисячного «стада» на Рим і став наймолодшим в історії об’єднаної держави головою Ради  міністрів.

Діючи і жорстко, і жорстоко, Муссоліні практично розгромив сицилійську мафію й на хвилі цієї вікторії набув диктаторських повноважень. На прем’єрському посту він вкрай обрізав конституційні права та свободи народу. А його Муссоліні вважав худобою, скотом, бидлом.

І хто ж увесь цей час був ідеологом новітнього руху – провідним теоретиком фашизму? Той самий псевдогерой Лесі Українки – Габрієле д’Анунціо!.. Йому «пощастило»: помер за 8 років до того, як партизани стратили дуче, – інакше, смію вважати, висів би він догори дригом поруч із Муссоліні…

Українська Касандра і британський Самовидець

По закінченні ІІ Світової війни фашизм – як італійський та німецький, так і російський (!) – знайшов блискуче відображення в антиутопії «1984» Джорджа Орвела (1903-1950). Англійський комбатант, журналіст, письменник тривалий час вивчав процес поширення цього явища в усій Європі. Орвел ще в 1934 році, рецензуючи «Майн кампф», чи не першим у світі поставив знак рівності між Гітлером і Сталіним.

Сюжети, образи, метафори, афоризми Орвела не втратили актуальності досі. Зокрема, напередодні 60-річчя антиутопії (2009) газета «Таймс» оголосила її найважливішою книгою доби «холодної війни» (до речі, це словосполучення придумав Орвел). А в умовах агресії атомної Росії проти без’ядерної України, обдуреної Будапештським меморандумом, шедевр «1984» став ще злободеннішим.

Усе це так. Але ми повинні врахувати надзвичайно важливу хронологічну обставину. Орвел жив у часи, коли фашизм (муссолінський, гітлерівський, франкістський, сталінський, маоїстський) утверджувався у ЄврАзії на його очах. Усе свідоме життя Джордж боровся проти нього і зі зброєю в руках, і словесно – зокрема, на хвилях багатомовного радіо Бі-бі-сі. А Леся виступила проти ніцшеанського виду тоталітаризму ще в ту добу, коли він тільки-тільки зароджувався й Габрієле д’Аннунціо колисав його в своїй письменницькій люльці.

На жаль, зарозуміле європейське суспільство проігнорувало  завчасне застереження української Касандри. А через століття воно крізь пальці дивилось, як путлерівське «нове  дворянство» перетворювало народонаселення так званої федерації у свинособаче м’ясо кацапських штурмбанфюрерів…