Війна з пам’яттю: хто і навіщо в Україні переслідує дослідників Голодомору-геноциду?

EU Today - брюссельська інформаційна служба з аналітичними матеріалами, відома достовірними  інсайдами з Європарламенту.

Опублікований службою матеріал «Війна з пам’яттю: хто і навіщо в Україні переслідує дослідників Голодомору-геноциду?» має високий статус - як редакційний.

«УМ» публікує переклад цієї статті без купюр.

*****

У той час як Європейський Союз визнає сталінський Голодомор геноцидом українців, в Україні закривають Інститут дослідження Голодомору. Провідних вчених переслідують через “неугодну”, на думку кількох чиновників, цифру жертв цієї трагедії.

Геноцид, про який хотіли забути

15 грудня 2022 року Європейський парламент ухвалив резолюцію, якою визнав масовий штучний голод 1932 – 1933 років в Україні – Голодомор – геноцидом українського народу. Законодавчий орган ЄС засудив навмисні дії радянського тоталітарного режиму, які призвели до загибелі мільйонів українців і “підірвали основи українського суспільства”. Російську Федерацію та інші країни, що постали після розпаду СРСР, закликали не приховувати факти, пов’язані з Голодомором, та розсекретити відповідні архіви. Країни-члени ЄС та треті держави – просувати обізнаність про ці події та інші злочини комуністичного тоталітарного режиму.

Цей історичний документ ухвалили лише через 90 років після того, як був скоєний один із найжахливіших злочинів в історії людства. Масовий штучний голод був організований Йосипом Сталіним та його соратниками, щоб упокорити Україну: у 1929 – 1931 роках країною, що була окупована росіянами у 1920 році, прокотилась хвиля повстань. Причиною виступів був як спротив примусовій колективізації, так і прагнення до державної незалежності. Кількість повстань і їхній масштаб дозволяють говорити про ці події як про повноцінну російсько-українську війну.

Якщо сьогодні Росія проводить так звану “денацифікацію та демілітаризацію” українців за допомогою ракетного та бомбового терору, то 90 років тому інструментом “спецоперації” був голод. Села, містечка та цілі райони заносили на “чорні дошки”, після чого оточували, вилучали всі харчі та блокували від зовнішнього світу. Крім території Української Соціалістичної Радянської Республіки, до якої входила більша частина українських етнічних земель, від Голодомору також постраждали регіони інших радянських республік, де компактно проживали українці – Північний Кавказ, Поволжя та Північний Казахстан. Голодом були вбиті мільйони людей: максимальна цифра, яку називали вчені та публіцисти – до 15-ти мільйонів.

Це – хоч і найстрашніший, але лише епізод в історії спроб Москви знищити українців як націю. До цього був масовий штучний голод 1921 – 1923 років, невдовзі після – голод 1946 – 1947 років, жорстоке придушення національного руху на заході Україні. Загалом же ця історія налічує сотні років: повномасштабна військова агресія Росії, що розпочалась у 2022 році – закономірне продовження політики Кремля щодо України.

Попри небачений масштаб трагедії, правда про Голодомор тривалий час була невідома для світу. Тоді, у 1932 – 1933 роках більшість західних урядів робили вигляд, що не знають про долю українців, адже хотіли й далі купувати в СРСР дешеве зерно. Приховувати правду допомагали і окремі журналісти лівих поглядів, такі як американець Волтер Дюранті. Інші – такі як британський репортер Ґарет Джонс, писали про масовий голод, але їхні голоси були надто слабкі. До середини 1980-х років про Голодомор гучно говорили лише представники української діаспори на Заході. У самій Україні, що перебувала під російською окупацією, ця тема була під забороною.

                                                              Науковець Гарет Джонс.

30 жовтня 1984 р. Рональд Рейган підписав Прокламацію «Вшанування Великого голоду в Україні Президентом Сполучених Штатів Америки», в якій вказав про загибель понад семи мільйонів українців. Вже у 1985 році у Конгресі США була створена Комісія з питань Українського Голоду (Commission on the Ukraine Famine), яку очолив науковець Джеймс Мейс. Комісія досліджувала події 1932 – 1933 років в Україні та 22 квітня 1988 року представила Конгресу висновки, назвавши масовий штучний голод актом геноциду з втратами у 7 мільйонів.

Москва змушена була реагувати та вперше визнати сам факт голоду. Зробили це вустами професора Станіслава Кульчицького – якого обрали з тогочасних радянських істориків. У 1989 році була опублікована його брошура “1933: трагедія голоду”. Представнику офіційної радянської науки доручили те, за що інших у СРСР репресували – відкрито заявив про масовий голод в Україні та навіть «підрахував» кількість жертв – близько 3,5 млн. Кульчицький заперечив те, що Голодомор був штучно організований, а визнання геноцидом назвав спробою Заходу  демонізації СРСР. Голод, як стверджував вчений, був наслідком “прорахунків” у політиці Сталіна. Таку позицію щодо подій 1932 – 1933 років Москва займає й досі.

                                                             Професор Станіслав Кульчицький. 

Україна ж після здобуття незалежності у 1991 році впродовж ще 15 років “доношувала” радянське бачення злочину, вчиненого комуністами.

До 70-х роковин Голодомору, у 2003 році виходить Спільна заява ООН, яку підписали 64 країни світу, в тому числі Росія, яка визнала, що: «Великий голод 1932-1933 років в Україні – забрав життя від 7 до 10 мільйонів ні в чому не винних людей та став національною трагедією Українського народу». Лише  у 2006-му, після перемоги Помаранчевої революції, український парламент визнав Голодомор геноцидом українців. У січні 2010 року Апеляційний суд Києва визнав Сталіна, Молотова, Кагановича та інших керівників СРСР винними у вчиненні злочину геноциду проти Українського народу. Цьому передувало розслідування, проведене Службою безпеки України.

У рішенні суду також йдеться про цифру жертв трагедії  – 3 мільйони 941 тисяча українців. Її встановив  співробітник  Інституту демографії та соціальних досліджень ім. Птухи, шляхом медичного терміну «надсмертність» та радянських переписів населення, не врахувавши матеріали про злочин геноциду.   До того ж, загальновідомо, що переписи 1937 і 1939 років були сфальшовані, а демографи, які їх проводили, були репресовані сталінськими каральними органами.

Ця цифра вже тоді викликала суперечки, адже  співпадала з позицією Росії про «загальносоюзний голод», а свідки Голодомору оцінювали чисельність жертв у, щонайменше, 7 – 10 мільйонів. Генеральна прокуратура України теж не погодилася із висновком та надала вказівку слідчим СБУ провести комплексну судову експертизу із залученням різних фахівців –  криміналістів, правників, лікарів, істориків, економістів та інших.  

Аналогічні оцінки були поширені в українській діаспорі. Також, цифра у 10 мільйонів втрат озвучувалась президентами України Леонідом Кравчуком  (2003 р.), Леонідом Кучмою (2016 р.),  Віктором Ющенком (2003-2019 рр.).  А  президент Володимир Зеленський, 29 листопада 2020 р.  в день пам’яті заявив, що «втрати українців зіставні з тими, яких зазнала Україна у Другій світовій війні». За офіційними даними  та підрахунками вчених у цій війні загинуло 9-10 мільйонів.

“Неугодна цифра”: кілька чиновників проти науковців

У жовтні 2019 року директорка Національного музею Голодомору-геноциду Олеся Стасюк, ініціювала нове розслідування – цього разу проти виконавців злочину. У межах цього розслідування було призначено низку комплексних судових експертиза із залученням різних державних установ та 25 різних фахівців, як того вимагала Генпрокуратура України у 2009 р.  Встановлено, що жертвами геноциду 1932 – 1933 років стали 10,5 млн українців, з яких 9,1 млн – на території УСРР, ще 1,4 млн – на Північному Кавказі, де українці складали більшість населення.

Нові дані були презентовані 7 вересня 2021 року на Міжнародному форумі “Масові штучні голоди: пам’ятаємо, вшановуємо”. Уже за місяць після цього з незгодою досліджень  виступив очільник Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович. 17 грудня 2021 р. було опубліковане його інтерв’ю, в якому він публічно погрожував, що “не залишить каменя на камені” від репутації вчених, причетних до дослідження. Дробович «оголосив» оприлюднені дані сфальшованими.

                                                                              Антон Дробович.

Варто зазначити, що Інститут національної пам’яті – не науково-дослідна установа, його головне призначення – популяризація історії.

З критикою дослідження  виступили і кілька науковців в Інституті історії України Національної академії наук України. Підпис в. о. головного наукового співробітника Інституту Станіслава Кульчицького – перший під так званим “Відкритим листом щодо фальсифікації кількості жертв Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років” від 1 грудня 2021 року. Так, це той самий професор Кульчицький, який у 1989 році був делегований радянським керівництвом визнати факт масового голоду в Україні. Донедавна він був заступником директора Інституту історії України з наукової роботи, а отже – був не просто істориком, а людиною, що весь період незалежності продовжувала визначати тенденції розвитку української історичної науки. Свої погляди щодо Голодомору професор залишив на тих же позиціях, що і понад 30 років тому.

Дивовижно, але за лічені місяці до початку повномасштабного російського вторгнення, коли Путін вже стягував війська до кордону з Україною, всередині самої держави почали переслідувати провідних науковців, які досліджують тему Голодомору – найбільшого злочину проти українців, який вчинила Москва. У грудні того ж 2021-го баталії розгорнулися через захист докторської дисертації з теми геноциду генеральною директоркою Музею Голодомору Олесею Стасюк.

                                                                                      Олеся Стасюк.

Стасюк – відома дослідниця сталінського геноциду, що вивчає цю тему понад 20 років. Серед іншого – є авторкою виставки “Страчені голодом: невідомий геноцид українців”, яку експонували у 50-ти країнах світу. Вченій не дозволили захистити дисертацію у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, тож захист відбувся в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі 24 грудня.

Стасюк здобула науковий ступінь доктора історичних наук, проте кампанія проти  неї  розгорнулася ще за місяць до самого захисту. У листопаді торік стало відомо, що Національне агентство України із забезпечення якості вищої освіти взяло до розгляду скаргу на дисертацію вченої. Головний підписант скарги – заступник директора Інституту історії України Геннадій Боряк. Він відомий, з-поміж іншого, зв’язками з проросійським політиком Дмитром Табачником, що був міністром освіти України за часів президентства Віктора Януковича та втік з країни після перемоги Євромайдану. Наразі Табачник є чиновником російської окупаційної адміністрації в окупованій частині Запорізької області.

У 2004 році Геннадій Боряк очолював Державний комітет архівів України та був фігурантом скандалу із крадіжкою документів із Львівського архіву. Тоді Табачник, що був віце-прем’єр-міністром з гуманітарних питань, подарував Віктору Януковичу – тодішньому голові уряду – листи українського історичного діяча Михайла Грушевського, які, як з’ясувалося, були викрадені з державного архіву. У покриванні крадіжок Боряка тоді прямо звинувачувало керівництво області. У 2010 році Геннадій Боряк і Станіслав Кульчицький з ініціативи міністра освіти Табачника працювали над створенням спільного “українсько-російського підручника з історії” разом з російськими істориками.

                                                                                            Геннадій Боряк.

24 червня 2022 року міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко звільнив Олесю Стасюк з посади керівниці Музею Голодомору. У квітні цього року суд першої інстанції визнав це рішення незаконним та негайно поновив на посаді. Рішення міністр не виконав до нині, наразі цим займається виконавча служба по притягненню до виконання судових рішень. Зараз справу розглядає апеляційний суд. Під час засідань суду представники Міністерства культури прямо заявляли, що причиною звільнення Стасюк стала встановлена її колегами цифра у “понад 10 млн жертв”. З такою ж причиною звільнення позовну заяву підписав особисто О. Ткаченко до апеляційного суду.

Переслідування зазнали й інші історики – провідні фахівці з теми Голодомору. Так, від 1 січня 2023 року виконувачка обов’язків директорки Музею Голодомору-геноциду, призначена міністром Ткаченком, Леся Гасиджак ліквідувала Інститут дослідження Голодомору – філіал Музею, у якому працювало 23 фахівці, зокрема – 7 докторів і 11 кандидатів наук. Це назвали “реорганізацією”, проте в результаті були звільнені відомі українські вчені – історики Володимир Сергійчук і Василь Марочко, юрист Володимир Василенко, лікар-психіатр, правозахисник і політв’язень Семен Глузман.

Володимир Сергійчук – професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, голова Міжнародної асоціації дослідників Голодомору-геноциду. Саме його підрахунки лягли в основу експертизи, що встановила цифру у 10,5 млн жертв Голодомору. Замість даних радянських переписів населення, що є сумнівними з низки причин, історик використовував первинні архівні джерела. Зокрема – шкільні журнали за 1930-ті роки, які показують різке скорочення кількості дітей у школах. Таким чином було встановлено, що лише дитячі втрати внаслідок масового штучного голоду перевищували 4 мільйони. Наразі кафедру історії світового українства в університеті Шевченка, якою завідує професор Сергійчук, намагаються закрити. Ініціатором цього є декан історичного факультету вищого навчального закладу Іван Патриляк. Він з усією родиною підписав «відкритий лист» проти Олесі Стасюк та звернення до Українського інституту національної пам’яті, в якому висловив незгоду з цифрою у 10,5 млн, хоч сам ніколи тему Голодомору не досліджував. На відміну від його заступника Тараса Пшеничного, який заявив про понад 10 млн вбитих українців на допиті в межах кримінальної справи.

                                                                           Іван Патриляк.

Парадоксально, що неприховане переслідування вчених з боку керівництва окремих державних і наукових установ відбувається у той час, коли президент і парламент України регулярно звертаються до іноземних партнерів із закликами про законодавче визнання української трагедії. Так,  24 квітня голова ВРУ Руслан Стефанчук на конференції спікерів  парламентів країн – членів Європейського союзу заявив:  « У результаті штучно організованого у 1932-1933 роках сталінським режимом голоду, Україна втратила до 10 мільйонів своїх синів і доньок». А 17 травня Володимир Зеленський подякував французькому Сенату, який підтримав резолюцію про визнання Голодомору геноцидом.

Загалом після 24 лютого 2022 року вже 11 держав ухвалили аналогічні рішення. Цьогоріч до визнання трагедії доєдналися Болгарія, Бельгія, Ісландія та Франція. Цьому сприяє те, що зараз Росія наочно показує своє ставлення до України та українців, прямо заявляючи про намір стерти українську ідентичність. Проте чи робить уся українська влада достатньо, щоб спонукати решту країн нарешті визнати геноцид 1932 – 1933 років? Переслідування провідних вчених – це явно не те, що для цього потрібно.

Російська пропаганда, завірена українським Національним музеєм

Виникає ще одне питання: чому саме цифра жертв Голодомору стала причиною справжньої війни, яку вченим оголосили функціонери низки відомств? Здавалося б, що це питання мало б бути предметом наукової дискусії, а не політичних з’ясувань. Тим більше, що обидві сторони конфлікту наголошують: сама по собі цифра не впливає на головне – встановлення факту геноциду українців, здійсненого комуністичним тоталітарним режимом.

Справді, 3,9 мільйонів жертв, на яких наполягає Український інститут національної пам’яті, – це величезна цифра і її достатньо, щоб вважати Голодомор 1932 – 1933 років однією з найбільших трагедій, які переживало людство у ХХ столітті. Проте тут є ще один цікавий аспект: з кількістю загиблих українців у 3 – 3,5 мільйонів погоджується і офіційна російська історична наука. Офіційну позицію Російської держави щодо Голодомору висловив у листопаді торік посол Росії у Німеччині Сергій Нечаєв, який опублікував статтю у німецькій газеті Junge Welt, присвячену цій темі. Публікація вийшла напередодні голосування у Бундестазі, де більшість депутатів підтримала резолюцію про визнання Голодомору геноцидом. Цікаво, що у резолюції, на відміну від більшості аналогічних документів, надана оцінка кількості жертв, – 3 – 3,5 мільйони лише за три зимових місяці 1932 – 1933 років. Тоді як злочин тривав два роки.

 Меморіал Голодомору в Маріуполі демонтували російські окупанти у жовтні 2022 року. 

Головний меседж статті Нечаєва – те, що масовий голод у 1932 – 1933 роках нібито був не лише в Україні, але і в інших регіонах Радянського Союзу. Жертвами нібито стало близько 7 мільйонів “радянських людей”. Українців серед них, за російською версією, менше половини – понад три мільйони. Решта – мешканці радянських Росії та Казахстану. Таким чином, трагедія проголошується “всесоюзною”, її причинами називають “засуху та неврожай”, “прорахунки радянського уряду” та “перегини на місцях”.

Впадає у вічі, що Український інститут національної пам’яті та російське МЗС називають майже однакову кількість загиблих українців внаслідок сталінського геноциду. Цифру у 3,9 мільйонів жертв Голодомору також часто наводять російські пропагандистські ресурси, посилаючись при цьому на український Інститут демографії. Дивовижно, що у цьому питанні є якийсь консенсус з країною, яка взагалі не визнає українців за окрему націю та перекручує всю історію України.

Ця химерна “любов” між російськими пропагандистами та поборниками “виважених цифр” проявилась і під час судового процесу у справі про звільнення Олесі Стасюк, коли тимчасова керівниця Національного музею Голодомору-геноциду Леся Гасиджак подала до суду як доказ публікації російських видань “Вести.ру” та “Взгляд.ру”:

“Історики СБУ намалювали мільйони фальшивих жертв голодомору” та “Розкрите шахрайство при створенні головного українського міфу”. Обидва пропагандистських матеріали завірені печаткою Національною музею та підписом виконувачки обов’язків генеральної директорки від 26 серпня 2022 року. У той день російські окупанти обстрілювали територію п’яти областей України, вбили цивільних у Бахмуті, Слов’янську та на Харківщині.

Чому результати судової експертизи щодо подій 90-річної давнини виявилися настільки незручними для окремих українських посадовців, що вони готові використовувати російську пропаганду у боротьбі зі своїми опонентами? На це питання важко знайти однозначну відповідь. Свою роль можуть відігравати особисті амбіції, образи, заздрощі, або, у що хотілося б вірити найменше, – заангажованість Росією.

У будь-якому разі, така ситуація є неприпустимою в умовах, коли українська нація воює за своє фізичне існування проти ворога, який вже не вперше в історії намагається це існування закінчити.

Пам’ятати про своє минуле українцям зараз як ніколи важливо. Ця пам’ять важлива і для всього світу, про що свідчить те, що дедалі більше країн приєднуються до визнання та вшанування злочину Голодомору-геноциду, вчиненого комуністичним режимом у 1932-1933 роках.