Коліївщина: Україна горіла у вогні одного з найгрізніших повстань

В 1768 року Україна була вже давно поділена між Польщею і Московією згідно з умовами «Вічного миру», укладеного в 1686 році. Лівобережжя належало Росії, Правобережжя – Польщі. На півдні хазяйнували кримські татари та турки. 

Щодо походження назви повстання, то сталої думки серед науковців тут немає: одні схиляються до того, що назва походить від слова «кіл» (був зброєю частини повстанців), або «колоти», «колій» (коліями називали в Україні тих, хто колов свиней).

Причинами Коліївщини були безпросвітна панщина й натиск католицького та уніатського духовенства на православну церкву, впарі зі зловживаннями розквартированих по Україні військ. Головним осередком повстання, місцем, звідки все починалося, став Мотронинський монастир, що розташовувався у Холодному Яру на Черкащині, а одним із його ідейних натхненників був ігумен монастиря, владика Мелхіседек (між іншим, його роль у повстанні остаточно не прояснена; існують думки, що він діяв як таємний агент Москви).

До того ж, на той час у самій Речі Посполитій був політичний розбрат: частина польської шляхти, незадоволена нездарним королем Станіславом Понятовським, а також втручанням у внутрішні справи москалів, пішла в опозицію і утворила конфедерацію з центром у м. Бар на Поділлі. Король нічого ліпшого не вигадав, як покликати на допомогу східного сусіда – москалі з радістю відгукнулися – в межі Польщі увійшов московський корпус під проводом генерала Кречетнікова й обложив конфедератів у Бердичеві.

Політичні чвари у Посполитій та повстання українців були на руку Росії, адже вони сприяли значному послабленню, як Польщі, так і України. А тим часом серед українського населення, з подачі тих же московських таємних агентів і нишпорок, ширилася чутка, буцімто цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» з закликом знищувати польську шляхту. Все це й стало безпосереднім приводом до розгортання гайдамацького повстання на Правобережжі. Очолив рух запорізький козак Максим Залізняк, якого обрали козацьким полковником.

Повстанці, чиї сили з кожним днем зростали, здобули Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. У середині червня була захоплена Умань, що належала магнатові Станіславу Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк найвірніших козаків на чолі з уманським сотником Іваном Гонтою. Проте Гонта разом із козаками перейшов на бік повсталих. Після захоплення Умані повстанці влаштували криваву розправу над польськими та єврейськими мешканцями міста (на вулицях лежало понад 2 000 трупів).

У червні-липні 1768 року на Правобережжі діяло понад 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запоріжжя. В цих умовах російський і польський уряди вирішили діяти спільно і розпочали каральні операції проти гайдамаків. 26 червня 1768 року російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницьки захопили керівників повстанців – Залізняка, Гонту, Семена Неживого, а їхні загони роззброїли.

Гонту москалі віддали полякам, так само як і тих козаків, які мешкали на Правобережжі. Після лютих тортур їх було страчено. Залізняка росіяни «помилували» – били кнутом, вирвали ніздрі, випекли на чолі тавро і заслали на каторгу до Нерчинська, де він й закінчив життя.

Гайдамаків тисячами вішали, відтинали голови і садили на палі. Остаточно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 року і ще довго снилася в страшних снах польським магнатам та шляхті.

Варто зазначити, що польські, єврейські та українські історики по-різному оцінюють події Коліївщини. У Польщі постаті Гонти та Залізняка довго трактували як розбійників і зрадників. Серед євреїв їх теж сприймали як погромників та убивць. В Україні ж їм переважно приписували славу героїв визвольної боротьби.

Наприклад, доктор історичних наук Тарас Чухліб вважає, що Коліївщина мала з одного боку національно-визвольне, а з іншого – соціальне, релігійне та етнічне спрямування. "Його ватажки закликали українське населення до визволення з-під іноземної влади Корони Польської, звільнення від економічного гніту місцевих панів, орендарів та лихварів, а також відновлення повноцінного існування Православної Церкви на Київщині та Черкащині", – розповів він "Бульвару Гордона". Історик вважає, що кожен народ світу має право на вшанування своїх національних героїв та мучеників, якими, на його думку, і є Залізняк та Гонта.

Водночас історик Олексій Сокирко вважає, що гайдамаки в період Коліївщини не мали очільників, які б мислили політичними категоріями.

"Очільники гайдамаків не були державниками. Просто українська історіографія у діаспорі зробила з них такий символ. Якщо у радянській історіографії вони стали символом класової боротьби, то у діаспорній – символом боротьби за власну державність, хоча цю державність там важко побачити навіть під мікроскопом", – розповів він "Радіо Свобода".

Тоді як історик Наталя Яковенко писала про ті події так: "...Як і опришківство, гайдамацький соціальний бандитизм завжди був полем протистояння польських та єврейських істориків з одного боку та російських і українських – з другого. Над першими при всіх модифікаціях думки тяжіє алергія до "інстинктів напівдикого суспільства", над другими – бажання сховатися від жорстокого перебігу подій за піднесенням Гайдамаччини до рангу "народного руху проти шляхетської Польщі", спричиненого "кріпосницьким гнітом" та "релігійними утисками"