Феміністка у підпіллі: книга «Тисяча доріг» Марії Савчин розкриває секрети жіночого життя в УПА (фото)

Спогади Марії Савчин, які 15 червня презентували в Історичному музеї, називають «українською Анжелікою». Повстанка емоційно та захопливо описала, як їй жилося в бункері з чоловіками, чи вдавалося знайти баланс між підпільною боротьбою за незалежність України та створенням сім’ї, як пережила втрату двох маленьких синів і не збожеволіла від горя.

Читати легко і важко водночас

Невисокого росту, худенька жінка, які було уже за 80, зайшла у зал Української академії друкарства у Львові, наповнений зігнаними звідусіль студентами. Шум і гам не вщухав, на жінку ніхто не звертав уваги, доки вона не почала говорити. Уже через хвилину ситуація кардинально змінилася, маленька бабуся стала харизматичною, сильною духом і неймовірно цікавою жінкою, яка заворожувала все сильніше з кожним словом.

Це була Марія Савчин, уродженка Львівщини, яка перебувала у підпіллі з 1944 до 1953 року. Пізніше, виїхавши у США, Марія Савчин написала книгу спогадів про нелюдські потрясіння, які пережила з товаришами по боротьбі за незалежність України.

Дослідник українського визвольного руху, глава Інституту національної пам'яті, автор передмови до книги спогадів Марії Савчин Володимир В'ятрович каже, що щиро заздрить тим, хто не читав «Тисяча доріг», бо ця книга неодмінно сподобається і зачарує так само, як і Марія Савчин свого часу завоювала розхристану аудиторію студентів.

«Тисяча доріг» є знаковою книгою для України та любителів історії. На це є кілька причин. Одна з них полягає у тому, що  її кілька разів перевидавали, тираж дуже швидко розходився і читачі ще довго запитували, де можна знайти «Тисячу доріг». Вперше вона вийшла у світ у видавництві «Літопис УПА», пізніше перевидання цієї книжки перехопило видавництво «Смолоскип», де ще 5 років тому закінчився тираж спогадів Марії Савчин. І лише 15 червня «Смолоскип» презентувало у Національному музеї історії України чергове перевидання «Тисяча доріг» Марії Савчин, яке неформально присвятило 75-річчю створення УПА.

Під час презентації Володимир В'ятрович розповів про знайомство з Марією Савчин. Будучи студентом другого курсу історичного факультету Львівського університету ім. Франка, у 1995 році йому до рук потрапили спогади Марії Савчин. Тоді на тему Української повстанської армії друкувалися лише документи.

«Ці спогади абсолютно вирізнялися від того, що читав перед тим. Не тільки тому, що це були перші жіночі спогади про УПА. Вони були дуже точні фактографічно, відтворювали інформацію про боротьбу УПА в 1944-1947 роках, боротьбу українського підпілля на території Волині 1953 року. З цієї книжки можна було запозичити прізвища, імена, дати. Та найбільше мене вразила емоційність книжки. Її читати дуже легко і важко водночас. Важко – бо писала про страшні події. Легко – бо стиль написання такий, що годі відірватися. Хтось колись назвав цю книжку «українська Анжеліка». Насправді так і є. Це те, що читається як художня пригодницька література. А факт того, що це правда, додає особливого відчуття», – поділився  Володимир В'ятрович.

Книга про УПА для «чайників»

Марія Савчин писала «Тисяча доріг» у важких психологічних обставинах. Після життя у підпіллі вона опинилася в Європі, пізніше переїхала у США. Їй було 30 років, вона довго не могла оговтатися від пережитого у підпіллі. А навколо ніхто з української діаспори її не підтримав, навпаки, називали зрадницею, звинувачували у співпраці з КДБ. У цей момент Марія Савчин почала писати книгу, яка стала спробою не просто виправдатися, а прорватися через можливу брехню, яка поступового навколо неї згущувалася.

Володимир В'ятрович переповів історію, коли один із побратимів Марії Савчин на поч. 2000 років мав зустріч з діаспорою у Канаді. Він розповідав про свою участь у повстанській боротьбі, про те, що він був затриманий, його піддавали тортурам під час допитів, перебував у таборі у Норильську. 

Коли він дійшов до допитів, у залі одна українка піднялася і запитала: «Прошу пана, я вас не розумію, чого ви адвоката не покликали?». Для повстанця це було прикладом того, яка прірва між людьми, які опинилися далеко від України з тим, що робилося в Україні у 40-50 роки.

«Ця книжка про людей, яких, на жаль, не знали на Заході. Через те, що не знали, їх засуджували», – зазначає Володимир В’ятрович. Він вважає, що «Тисяча доріг» може бути книгою про УПА для «чайників». Якщо люди, які  нічого не знають про УПА, а запитують, що їм почитати, то найкраще у пригоді стануть саме ці спогади. Також ця книжка пояснює, чому вони боролися, коли було зрозуміло, що перспективи ніякої, не вдасться досягнути мети проголошення незалежної України.

Доля жінки у підпіллі

Марія Савчин (1925-2013) була дружиною провідного члена Організації українських націоналістів Василя «Орлана» Галаси, з яким прожила 10 років. У підпіллі подружжя народило двох синів – Зенона та Петра.

У 1947 році Марію з немовлям на руках затримали у Кракові співробітники КДБ. Їй вдалося втекти через вікно, кількамісячну дитину вона більше ніколи не побачила. Через рік Марія народила Петра. У 1953 році її разом із чоловіком знову схопили та арештували. Марії вдалося виїхати на Захід. Сина забрала на Тернопільщину двоюрідна сестра Василя Галаси.

За кордоном Марія ледве викарабкалася з лабет туберкульозу. У спогадах вона описує, як зрозуміла, що назад вороття не має, не можна жити минулим, треба бодай чимось наповнити склеїну чашу життя. Марія Савчин описує зустріч зі своїм другим чоловіком, одруження, народження дітей, навчання в університеті.

Після того, як Україна стала самостійною, Марія Савчин повернулася в Україну і після багатьох років розлуки зустрілася з виснаженим боротьбою і цькуваннями Василем Галасом та вже дорослим сином Петром. Про те, чи вдалося їй налагодити контакт із рідними людьми, чи зберегла кохання до Василя, Марія Савчин відверто описує у своїх спогадах.

Директор видавництва «Смолоскпи» Ростислав Семків підкреслив, що пережити важкі часи – це одна справа, але не кожному очевидцеві під силу описати те, що відбувалося навколо.

«Потрясіння, які ми бачимо за останні роки, провокують значні емоції, але далеко не завжди автори мають силу говорити про те, що відбувається. Це глобальна проблема. Є багато подій, які не проговорені, залишаються на рівні трагічних вражень, але не перетворюються в тексти», – сказав видавець. На його думку, найперше варто цінувати «лист у вічність», голос свідка подій, про які ми знаємо у дуже віддаленій перспективі. А ще свідчення Марії Савчин балансують із художнім текстом, не в сенсі вигадки, а в сенсі доброї якості вислову.

Під час презентації молоді українські поетки зачитали уривки зі спогадів Марії Савчин. «Що таке сім'я у підпіллі?», – розпочали читання поетки. «Не менш пригноблював мене факт, що з одруженням я затрачувала свою рівнозначність серед підпільників. Моя поява в котромусь з районів сугерувала, що «тут недалеко є провідник», а моя опінія про якусь справу вважалась опінією Орлана», – ці слова Марії Савчин яскраво показують, якою непростою була доля жінки у підпіллі.

Марію Савчин зачіпало, що її думка відійшла на задній план, тепер її сприймають через призму чоловіка. Вона не могла знайти баланс між функцією дружини, матері і місією визвольної боротьби, яка була на першому плані. Марію гнобило, що добір жінок проходив значно селективніший, ніж чоловіків. Більшість жінок у підпіллі мали кращу освіту, ніж чоловіки, та їм не дозволяли хвалитися своїми здобутками.

До слова, Володимиру В’ятровичу випала нагода особисто познайомитися з Марією Савчин у США, коли вони спільно писали тексти до книжки спогадів Василя Галаси «Наше життя і боротьба» (вийшла друком у 2003 році). Ця книжка є описом тих самих подій, що і в «Тисяча доріг», тільки з чоловічої точки зори. На відміну від переповнених емоціями спогадів Марії Савчин, «Наше життя і боротьба» є сухою, суворою хронікою подій, де не має вольностей, як і личить військовому та політику.

«Вийшов унікальний тандем серед українських джерел, коли чоловік і жінка пишуть про одні і ті самі події», – підкреслив В’ятрович.

Він згадує, що Марія Савчин вільно користувалася інтернетом, коли їй було за 70. Вона жваво цікавилася політикою в Україні. Володимиру В’ятровичу було незручно, що Україна на той момент була не здатна визнати людей, які боролися і загинули за її незалежність.

Марія Савчин померла у 2013 році, а у 2015 році Закон про визнання воїнів ОУН та УПА борцями за незалежність України набув чинності.

«Це певний перелом, Україна ніколи не стане такою, якою її намагалися зробити. Зараз запит на історію надзвичайно великий, люди хочуть дізнаватися про білі сторінки», – пояснив історик.

Книгу можна придбати у видавництві "Смолоскип" і в крамниці у Національному музеї історії України