Єдиний гарант збереження державності – зброя неядерного стримування

Нині, після чергового, а водночас безпрецедентного за своїми масштабами, витка дипломатичного і військового тиску Кремля на Україну та її західних союзників, окреслюються чіткі контури безпеково-політичної ситуації, у якій  нам доведеться жити протягом, як мінімум, 15-20 наступних років.

1. Росія і надалі використовуватиме Мінські домовленості як інструмент руйнування української державності зсередини - повернення окупованих територій Донбасу на умовах, які дозволять проросійським силам мати критично високий рівень впливу на внутрішню та зовнішню політику Києва.

Збереження переговорного процесу по Донбасу на основі Мінських домовленостей повністю влаштовує наших західних союзників. Адже, у відповідь на визнання Росією т.зв. «ДНР» та «ЛНР» Захід був би змушений запровадити новий пакет економічних санкцій, що не вигідно в першу чергу «старій Європі» (Німеччина, Франція, Італія, Австрія тощо), яка має близько $100 млрд. щорічного товарообігу з РФ, а також залишається вкрай залежною від Москви  в питанні забезпечення природним газом.

Про це свідчать:

- нещодавня заява В.Путіна від 15 лютого ц.р. про те, що Росія прагнутиме до подальшого пошуку вирішення проблеми Донбасу в рамках Мінських угод, зроблена у контексті звернення Держдуми РФ стосовно визнання сепаратистських утворень на сході України;

- заява Канцлера Німеччини О.Шольца  на спільному брифінгу з Президентом України 14 лютого ц.р. про те, що В.Зеленський дав йому обіцянку надати для обговорення проєкти  законів про «особливий статус» та місцеві вибори в ОРДЛО.

2.  Питання членства України в НАТО відтерміновується на невизначений час, не в останню чергу з подачі  нинішньої української влади, зробленої через Посла України у Великій Британії В.Пристайка. Відкладення цього питання на невизначену перспективу повністю влаштовує колективний Захід. Щодо Росії, то вона не задовільниться «розмитими» заявами західних лідерів й надалі вимагатиме письмових гарантій відносно неучасті України у Північноатлантичному Альянсі.

Це підтверджується:

- миттєвою реакцією Лондона на слова В.Пристайка – заява Міністерства оборони про те, що Велика Британія  підтримає будь-яке рішення України щодо членства у НАТО;

- заявою прес-секретарки Білого дому Дж.Псакі стосовно того, що США не чинитимуть тиск на Україну в питанні вступу або невступу в ті чи інші альянси;

- офіційно не підтвердженими, проте цілком ймовірними заявами  Президента Франції Е.Макрона щодо можливості «фінляндизації» України, тобто закріпленням за домовленістю зовнішніх гравців позаблокового статусу України;

- жорсткою позицією Москви на переговорах В.Путіна із німецьким Канцлером О.Шольцем 15 лютого ц.р. стосовно необхідності надання Кремлю чітких (письмових) гарантій невступу України в НАТО.

3. Ближчі півтора-два десятиліття ми житимемо під постійною загрозою реалізації Кремлем свої імперських планів із повернення України у сферу впливу Москви. Як я писав раніше, в Росії немає ані суспільного запиту на демократичні зміни, які призвели б до перегляду зовнішньополітичної доктрини, ані реальної демократичної опозиції, яка могла б являти собою альтернативу теперішньому авторитарному режиму путінського зразка.

Ані контрольована передача влади від В.Путіна до офіційно призначеного наступника, ані навіть малоймовірний «дворцовый переворот», не призведе до кардинальної зміни ситуації для України. До влади в Кремлі можуть прийти або «голуби» - прибічники м’якого поглинання України (зокрема, через імплементацію тих же Мінських домовленостей), або ж «яструби» - прихильники повернення контролю над Україною силовим шляхом аж до повномасштабного вторгнення в Україну та створення в Києві маріонеткового уряду.

Отже, є всі передумови того, що ми й надалі будемо залишатись об’єктом політики зовнішніх гравців. Якщо Україна не вдасться до кардинальних кроків,  доля українців буде залежати від того, яка башта Кремля перемагає у боротьбі за московський престол, який наступний уряд приходить до влади у США (згадаємо Б.Обаму з його відмовою поставляти Україні летальну зброю у 2014 році), в Німеччині (згадаємо двозначну позицію Берліна, яка дозволила  РФ добудувати «Північний потік – 2») чи у Франції (згадаємо роль Парижа у капітуляційній здачі Грузії на відкуп Росії у 2008 році).

Єдиний шлях до відновлення міжнародної суб’єктності – прискорений розвиток військового потенціалу України, ключовим елементом якого має стати «зброя неядерного стримування»  -  власний ракетний комплекс  середнього радіусу дії.

Адже Україна є однією з небагатьох країн світу, що мають власну наукову та виробничу базу для створення ракетної зброї.  Основою для такого комплексу можуть стати напрацювання КБ «Південне» (зокрема, проект ОТРК «Сапсан», в експортній версії – «Грім-2», що розробляється з 2010 року) та  КБ «Луч».

Як зазначають профільні експерти (зокрема, екссекретар РНБО України, академік Володимир Горбулін) за наявності належного фінансування підприємства українського ВПК можуть у стислі терміни довести дальність дії вже існуючих проектів до 1000-1200 км. У перспективі радіус дії може бути збільшений до 1500-2000 км.

                                                       Академік Володимир Горбулін.

В умовах багатократної переваги РФ у повітрі, включаючи декілька десятків стратегічних (дальніх) бомбардувальників та сотні машин фронтової авіації, прийняття подібного ракетного комплексу на озброєння ЗСУ є чи не єдино можливою асиметричною відповіддю України, враховуючи наші фінансові можливості.

Зокрема, як повідомляють військові експерти, для завершення робіт по проекту ОТРК «Сапсан» необхідно близько $300 млн. Водночас, вартість новітніх модифікацій одного багатофункціонального F-16 з повним комплектом озброєнь може сягати $130-150 млн.

Очікуємо «стурбованості» окремих західних союзників, передусім – країн «старої Європи», у разі реалізації Україною програми створення ракет середньої дальності.

Аргументація Києва:

- країни-підписанти Будапештського меморандуму так і не вжили жодних кроків у напрямку виконання положень, що стосуються державного суверенітету та територіальної цілісності України (взагалі цей формальний документ і не має механізмів контролю за виконанням, окрім консультацій);

- існуючі міжнародні механізми виявились не ефективними у випадку агресивної поведінки одного з постійних членів Радбезу ООН – Російської Федерації по відношенню до України  (ст.2 Статуту ООН покладає на держави-члени зобов’язання утримуватись як від застосування сили, так і від загрози сили, що систематично порушується Росією з 2014 року);

-  Україна не отримала від західних партнерів чітких гарантій щодо вступу в НАТО, зокрема - конкретних термінів приєднання до Північноатлантичного альянсу. В умовах невизначеного у часі перебування поза рамками цього формату колективної безпеки, Україна вимушена вживати ефективних кроків задля зміцнення власної обороноздатності.

На жаль, навіть після початку у 2014 році російської агресії на сході України влада не приділяла належної уваги розробці вітчизняного проекту ОТРК. Попри гучні заяви вищих керівників держави стосовно відновлення робіт за проектом «Сапсан»/«Грім-2», фінансування цього проекту до останнього часу повністю залежало від замовника експортної версії – Саудівської Аравії.

Сподіваємось, що криза в українсько-російських відносинах першої половини лютого 2022 року ясно продемонструвала українській владі та суспільству марність спроб зайти мир в очах Путіна за столом переговорів. Росія рахується лише із сильним супротивником.

Валерій КОЛОМІЄЦЬ, незалежний експерт, перебував на дипломатичній службі, працював у МЗС України, в українських дипмісіях у Казахстані, Вірменії та Молдові (у 1997-2019 роках)