Рубежі Української революції впродовж сторіччя: міркування про дилогію Миколи Павленка

Деякі міркування після прочитання дилогії Миколи Павленка – роману «Далеке марево часу, або Останній рубіж отамана Шалого» та повісті «Дві зустрічі, дві долі».

Серед сучасних українських письменників, які яскраво засвітилися на літературному небосхилі ХХI–го століття, помітне місце посідає творчість   Миколи Павленка, лауреата Міжнародних літературно-мистецьких премій імені Григорія Сковороди та імені Володимира Винниченка.

Його царина – духовний світ людини. Як справжній «сковородинець», Микола Павленко досліджує морально-етичні цінності  героїв, зосереджуючись на їх «внутрішній» складовій, невидимій  людині, яка шукає в реальному житті свій шлях до щастя.

У 2018 році видавничий центр  «Просвіта»  видав  історико-пригодницьку кіноповість «Холодноярські тризуби, або Пригоди Якоба Штофке в Україні», написану за реальними  подіями, що відбувалися на Черкащині в 1918 році. А минулого,   2021 року,  видавництво «Дніпро» видало однією книжкою  психологічний роман-дилогію «Далеке марево часу, або Останній рубіж отамана Шалого» про  історичні події в Україні 1917-1921 років і повість «Дві зустрічі, дві долі» про трагедію закоханих людей, юність яких перепала на час  соціальних змін.      Обидві книжки викликали широкий резонанс у читачів.  Пропонуємо рецензію на останню з них.

Мабуть, кожен свідомий громадянин і патріот нашої держави  беззаперечно знає, що Українська національна революція 1917 – 1921 років у вказаних часових межах далеко не завершена, бо вона, в моєму розумінні, триває ще й досі. Адже сьогодні, в новому тисячолітті, кожен з нас усвідомлює (особливо в час повномасштабної російсько-української війни), що минуло вже понад 100 років боротьби за Українську Державу. І нескорена українська нація в кровопролитній борні відстоює свою Незалежність і право на існування та процвітання в центрі Європи українського народу, котрий ціною тисяч і тисяч життів українців захищає свою державу, а водночас і країни ЄС від московської орди…

Москалі по всьому світу горланять, що Україну (і не тільки її, а й всі країни небіжчика СССР!) треба віддати їм, бо інакше розпочнеться Третя світова. І світ, як не прикро, трясе штанами, перепрошую, замість того, щоби дати рішучу відсіч кремлівському карликові путіну. Та це вже гірка новітня історія вже другого сторіччя протистояння, що триває на початку третього тисячоліття, котру щоденно виписують кров’ю на скрижалях вічності нездоланні воїни ЗСУ та всі захисники України, що на передовій лінії фронту й у надійному тилу.

Певний період часу визвольної боротьби, а власне початку столітньої борні корінних українців і російських ординців-більшовиків та загарбання москалями споконвічних українських територій,  описав іменитий письменник Микола Павленко (м. Боярка, що на Київщині) у своїй дилогії «Далеке марево часу, або Останній рубіж отамана Шалого».

До прочитання цього захопливого історико-пригодницького твору, котрий, як задекларував сам автор, присвячено 100-річчю Української національної революції 1917-1921 років,  за певних обставин я був змушений повертатися двічі. Тож, не беручи на себе обов’язків літературного критика, а на правах звичайного читача висловлю декілька міркувань і вражень від прочитаного.

Писати про епічний твір, що вийшов ще торік у видавництві «Дніпро» і вже набув певного розголосу під час його презентацій та після окремих схвальних відгуків колег по перу, справа не вельми вдячна, бо спроба рецензії може виглядати як суб’єктивне письмо про роман навздогін за вже сказаним іншими, або як возвеличення прозаїка письменником, який заскочив ув останній вагон критиків, але ж не критиканів, до яких, сподіваюся, явно не належу.      

                                                          Письменник Микола Павленко.

Щоб не вигадувати нових словосполучень про що цей твір і не переповідати тему роману з позиції власної інтерпретації, то скерую всіх небайдужих до лаконічної анотації книжки «Далеке марево часу, або Останній рубіж отамана Шалого», запропонованої видавництвом:   «Роман притягує читача вирвистим сюжетом любові і зради, щастя і горя головних героїв — Петра та Насті. На них звалюється весь тягар найсильніших потрясінь, викликаних соціально-революційними подіями. Здавалося, їм долею судилося бути разом. Але та ж таки доля-лиходійка і революційні події розпорядилися по-своєму, розкидавши закоханих по різні боки революційного протистояння. Чи вдасться їм з’єднатися знову?

Гострі перипетії подій рясніють епізодами, насиченими любовними переживаннями і життєвими негараздами на тлі перших років більшовицького перевороту».

Головними персонажами роману є білогвардійський офіцер отаман Петро Шалаєвський (на прізвисько Шалий) і молода дівчина Настя, котрим випав далеко не найкращий час для знайомства та любовних утіх, яких вони зрештою й удосталь не пізнали… Після тривалої розлуки, що спершу остудила,  а потім остаточно зруйнувала їхні почуття.

Створені тогочасними обставинами пари (маю на увазі основних героїв твору) так і не зазнали життєвого щастя: Петро зі своєю колишньою подругою, фельдшеркою Катею, в котру закохався в юності, та його попередня коханка, а тепер уже радянська вчителька Настя з головою ревкому комуністом Семеном… Втім, на маючи наміру переповідати вдало створені автором взаємовідносини між молодими людьми, радше вдамся до кількох цитат, які, на мій погляд, стисло характеризують персонажів і стиль життя отамана розбитої банди білогвардійців Шалого і фельдшерки Катерини.   

«Із Катею стосунки у нього були більш, ніж дружні, одне лиш частенько псувало їй настрій – це Петрова пристрасть до самогону. Насмоктавшись його, наприкінці дня він спав, як убитий. Катя не раз із гіркотою докоряла йому: Який же ти, Петю, безсовісний! Ти ж знаєш, що я цілий день кручусь на роботі, як білка в колесі, село велике, хворих багато, а на пункті я сама. Приходжу з роботи, хочеться відвести душу, поговорити з тобою, посміятися, а тут – на тобі, прошу, валяєшся на своєму тапчані п’яний, як швець, ледве-ледве слово з тебе витягнеш…

Ну куди це годиться? Як так можна? Хіба це добре по відношенню до мене як до жінки і як до твого друга? І потім, ти іноді забуваєш замкнути двері, а раптом хтось зазирне і побачить тебе, хоч би й дід Гордій, ти ж не тільки себе, а й мене підставиш!» – отак неодноразово справедливо дорікала Катерина своєму співмешканцеві, котрого переховувала в наданому їй радянською владою (чит., відібраному в якоїсь української заможної родини) помешканні.

Зрештою, їй було справді за що дорікати Петрові Шалаєвському – синові батька-священника, а нині отаману розбитої червоноармійцями «банди Шалого»: 

«Тверезим Петро завжди був до неї і привітним, і уважним, і ласкавим, і ніжним, тоді Катя відчувала себе на верху блаженства. Вона упадала всією душею коло нього, а Петро це добре бачив, розумів, і.… часом навіть цінував, але в ньому самому не було й сотої часточки тих почуттів, які мала до нього і виношувала в своєму сердечку бідна Катя. І ті вечори, коли  вони сиділи удвох у його темній кімнаті на тапчані, розмовляли, обнімалися й цілувалися, Катя вважала найсвітлішими у своєму самотньому житті. Але якось в один із таких вечорів між ними раптом спалахнула несподівана й безглузда сварка. А почалося все з Петра. Він, як завжди, в розмові про більшовиків і селян називав їх не інакше як «бандити», «негідники», «гади» і «тварюки», а Катя, добре знаючи цих людей, ставилася до них із повагою:

– Петю, ну як тобі не соромно? Чому вони всі у тебе скоти, гади і негідники? Як так можна думати? Ну а ти сам хто? Чим же ти кращий за них?».

Чесно кажучи, із прочитаного твору в мене напрошується єдиний висновок, що воістину отаман Шалий кращим за інших і не намагався бути. В романі майже немає сцен воєнних баталій, якими б міг пишатися Петро, або бути прикладом для сучасників, окрім лютої ненависті до більшовизму та його прислужників-комуністів. Навіть з рідною сестрою Оленою та своєю симпатією Катериною Петро Шалаєвський опиняється по різні боки барикад,  висміює їхні комуністично-радянські «мракобісні переконання».

Довідавшись, що подруги сповідують так звані інтернаціональні помисли, Шалий уголос висміює їх: «Ну ось, я так і знав! Очевидно, радянська влада справді непохитна, коли навіть баби, ха-ха-ха… перейнялися її фантастичними ідеями… Ой не можу!..». Оце єдина риса отамана, котру можна вітати й ставити за приклад і в нинішні дні. Бо радянсько-московська влада нічого доброго в Україну не принесла, крім крові, горя та смертей… Отак і досі трива, на превеликий жаль. Такою є історична правда.

«Знаючи минуле, легше орієнтуватися в сьогоденні і прогнозувати майбутнє, – написав у всеукраїнському літературному-художньому та громадсько-політичному  журналі «Перевал» (ч. 1-2 /95-96/ за 2018 р.) з нагоди 100-річчя ЗУНР голова НСПУ Михайло Сидоржевський в статті «Уроки Української революції». – І, можливо, знання історії бодай трохи дозволяє сучасникам уникати помилок за схожих обставин – адже перед очима досвід з попередніх часів». Тим-то історичний роман Миколи Павленка, в якому описано хай і незначний період нашого минулого, не втратив актуальності й у ці тривожні, воєнні дні, ознаменовані подвигами українців, які відстоюють Незалежність, а таким чином наші воїни героїчними звитягами доводять, що Українська національна революція за визволення триває. 

Адже нині «знову, як і сто років тому, ми зійшлися в кривавому герці з нашим споконвічним і найлютішим ворогом. Знову, як і сто років тому, тьма йде зі сходу, і саме українська земля стала полем протистояння цивілізацій – зауважує Михайло Сидоржевський (там же). – І знову, як і сто років тому, наслідки цього протистояння визначатимуть майбутнє Європи на багато десятиліть. І знову Європа, як і тоді, – різна, при цьому деякі наші найближчі сусіди, забувши уроки історії, пихато й сито повчають нас, українців, за якими законами нам жити, і ллють воду на млин ненаситного й підступного ворога».

Звісно, що в  наведеній цитаті 2018 року про московських загарбників йшлося, та, на жаль, і в 2022 році твердження голови НСПУ видається нам ще більш правдивими.

Правдивими, як на мене (знову повертаюся до висловлення своїх окремих  міркувань після прочитання дилогії Миколи Павленка), в «Далекому маренні часу…» є вдало змальовані прозаїком чудові пейзажі тамтешньої місцевості (щоправда, хоч і детально не вказано географічних координат), де відбуваються ті чи інші події епічного твору, та предметно виписані соціально-побутові умови громадян у період насильного впровадження радянської влади в окупованих українських селах і містах. Принаймні, таке склалося враження в мене й воно має право на життя, бо кожен твір можна вдосконалювати до безкінечності. Проте, як знаємо, скільки людей – стільки й думок.

Хтось міг би обурюватися тим, що всі пісні в романі наспівує російською мовою Петрова сестра Олена, донька сільського священника (і я негативно спершу сприймав епізод), як і тим, що неправдоподібним виглядає привітання «Добрий день, зі святом…»  (до речі,  з величним християнським святом), замість «Христос рождається!». Але ж то був час жорстокого запроваджування більшовицького атеїзму тощо. Більшість моїх ровесників пригадають епоху, коли ми змушені були крадьки молитися й хрестити дітей.

Гадаю, вони ж і погодяться з моїм наступним твердженням про те, що авторові мабуть варто було вустами своїх персонажів десь й українську пісню заспівати… Але то вже справа смаку самого прозаїка, котрий наділив своїх героїв такими рисами, котрих уже нікому не змінити. Так само як і не змінити всі безперервні пиятики, суцільні димові завіси від цигарок-самокруток впродовж усього твору. Зрештою, й нема потреби щось переписувати чи змінювати, бо це також відтворена літератором ще одна ознака затьмареного більшовизмом тогочасся – прокуреного, пропитого й скурвленого – і це далеко не марево, а реальна ілюстрація комуністичного мракобісся до світового прогресу, науки та культури…

У першому розділі «Лісові вовки», в якому автор роману описує тривалі поневіряння отамана Шалого та його «вірного» соратника Мишка, що згодом таки зрадив свого командира, щоб прислужитися більшовикам. Письменник дуже вдало словесно змалював розлогу картину негожо-осіннього та зимового лісу, трав’янистих галявин і вологих схронів Шалого, хоча й інколи  автор зловживає словом забілений в значенні засніжений, приміром, одяг, дахи чи місцевість.

Цей прикметник читач частенько надибає в тексті роману та й у повісті, замість почергового використання відповідних синонімів. Але це не найбільша хиба стилю письма прозаїка. Не знаю, зле чи добре, але впродовж усієї дилогії князює літературна мова, властива авторові, та порою штучно вкладена в уста його персонажів, мова яких інколи мені нагадує штучний засіб міжнародного спілкування – есперанто, інтернаціональна мова, котра так і не прижилася в світі. То лишень інколи зустрічаємо в тексті розтлумачені поодинокі діалектизми та спершу незрозумілий і нібито недоречний вислів-паразит отамана Шалого «от так фунт», який він вживає де треба й не треба, навіть у мить трагічної загибелі Катрусиної дочки Віри. 

Смерть Віри, єдиної дитини Каті, чи втрата віри як символу переконання й сповідування чогось (напр., ідей) є також позитивним штрихом творчого задуму письменника і частково, до певної міри розкритим епізодом у висвітленні етапів Української революції в романі Миколи Павленка.  

Знову ж таки, не переповідатиму змісту двох наступних розділів «Останній рубіж отамана Шалого» і «Нове життя», що сюжетно й композиційно вдалися авторові, заради літературної правди змушений зауважити помітну одноманітність кульмінацій та розв’язок цих своєрідних новел (чит., розділів), де художніми кінцівками в обох частинах є загибель отамана Шалого та вбивство комуніста Семена – двох коханців Насті, котра з першим чи іншим чоловіками волею долі, себто за цікавим задумом письменника мала залишитися вдовою, в лоні якої зародилося нове життя.

Власне вислів «Нове життя» є художньою реальністю прозового твору та назвою останнього розділу роману, що є, міркую, цікавим епічним елементом висвітлення подій перших років насаджування в Україні більшовизму та часовою часткою буремних літ Української національної революції 1917-1921 років.

Та все ж художній повтор (чи може це такий літературний задум?) із уже сподіваними вбивствами зустрічаємо й наприкінці книжки, зокрема в повісті «Дві зустрічі, дві долі», а саме однотипну кінцівку – смерть головного героя Андрія, котрий у столиці через гони літ зустрів свою колишню кохану Олену, винуватицю втраченої любові, що колись відмовила йому в одруженні з нею, вже зарученою з більшовицьким офіцером Вадимом, який служив у військкоматі міста Києва.

Проте навіть часті запої (знову ілюстративний штрих чи атрибут комуністичної епохи) спитого чоловіка Олени не стали причиною його передчасної смерті: Вадима заарештували та утримували в Буцькій в’язниці, де, поза всяким сумнівом, й укоротили йому життя сталіністи: «Так і пропав, – каже повдовіла Олена, – мій  безталанний недолугий Вадим!».

А успішний директор Київської меблевої фабрики, колишній сільський парубок-тесля Андрій Гуленко, із яким Олена в юності пізнала душевні почуття першого та єдиного в житті кохання, також став жертвою комуністичного режиму… Два приклади з життя, описаного прозаїком, у моїй уяві постає однотипне обличчя антихристів доби минулої та вже нинішньої воєнної пори, які немовби володарі людських душ і доль відбирають життя в українських захисників, цивільних осіб і навіть дітей…

Автор повісті Микола Павленко майже архівним штрихом інформує читачів про смерть головного героя, прототипом якого ймовірно була справжня людина, знищена радянською владою: наступні два речення сухої констатації факту як завершення фабули твору аж ніяк не означає черствості письма письменника – в них долі людські, співчутливий некролог і навіть відчуваю реквієм за дочасно урваною піснею життя:

«У пожежі звинуватили директора фабрики Андрія Степановича Гуленка і рішенням «трійки» як англійського і японського шпигуна і шкідника присудили на покарання І-ї категорії – розстріл. Вирок виконано 10 листопада 1938 року». Такі досудові «трійки», доречно розтлумачує читачам автор, «мали повноваження прискорено та у спрощеному порядку проводити слідство і виносити вироки без права оскарження. Кампанія зі знищення людей тривала 15 місяців і 10 днів – до 15 листопада 1938 року».

Саме тут насмілюся від себе додати наступне: примітка щодо терміну дії досудових «трійок» правдива, проте кампанія зі знищення людей (читайте, довгострокового геноциду українського народу владою СССР і рф) ординцями-московитами тривала десятиліттями, весь час окупації росією України й усі роки розпочатої кремлем російсько-української війни. Гадаю, що в цьому мені не заперечуватиме ні Микола Павленко, ні читачі його творів і цих рядків, ні шанувальники красного письменства загалом. Бо такою є історична правда, котру визнають цивілізовані країни світу.

І на завершення. Лаконічність прозаїка наприкінці твору аж ніяк не означає брак словесного запасу повістяра  – це, свідомо повторю,  ознака часу правління червоних ідолів, кривавої  доби комуністичної тиранії в далекому мареві й у реальну пору воєнного сьогодення: смерть, кров, убивство, ґвалтування, розстріли…

Це як і в художньо-епічному полотні Миколи Павленка, та, на жаль, і в реальному житті – в українських містах Буча, Ірпінь, Київ, Харків, Херсон, Маріуполь… Оцей перелік можна продовжувати, бо нині значна частина України палає у пекельному вогні, а її нескорений народ, над яким чинять геноцид, і воїни-герої, що немовби фенікси воскресають із попелу війни для подальшої  боротьби з кремлівськими загарбниками за право на життя на своїй священній землі.

Замість постскриптуму: Українська національна революція за Незалежність триває й неодмінно приведе нас до Перемоги над московською ордою. Світ знає: Ми ж з України! І для всіх нас, Воїнів Світла, це не просто територія, а Богом дана рідна Україна.

Ярослав ТКАЧІВСЬКИЙ, письменник