Книжки-застереження про путіна: якщо рф – мафія, то вихід один – стріляти

2008-го на саміті НАТО в Бухаресті Путін розкрив карти: однозначно заявив, що не допустить входження Грузії та України до альянсу – аж до застосування ядерної зброї. Офіційний Захід сприйняв цей демарш за блеф, але про всяк випадок пригальмував – повиставляв перед претендентами формальні рогатки, з якими можна було вовтузитися як завгодно довго.

Натомість Москва зробила з тої поступки єдино правильний, з точки зору бандитського кодексу, висновок – вдарила. Російсько-грузинська війна сталася за чотири місяці по бухарестській промові.

Пізніше того ж 2008-го у Лондоні вийшла книжка «Нова холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу», написана журналістом Едвардом Лукасом, котрий був спецкором журналу The Economist у Москві від 1986-го до 2002-го, коли Путін оголосив його персоною нон ґрата.

Передмову написав добре відомий українському читачеві історик Норман Дейвіс, де оцінив «легковірність та вбогість уяви, характерні для дуже багатьох керівників західних держав», що свідчить про «нездатність Заходу діяти щодо Росії чесно й рішуче» (К.: Темпора, 2009).

Реакція Дейвіса адекватна, хоч і запізнена; інтонація його радше розгублено-здивована. Натомість добре поінформований у кремлівському задзеркаллі Лукас розлючений: як можна іґнорувати низку свідчень і прогнозів щодо дій та намірів Москви, котрі роками публікувалися у британській пресі?! Путін блефує? То ви забули про вибухи житлових багатоповерхівок та у московському метрі 1999-го? «Сукупність доказів підтримує найпохмурішу інтерпретацію: вибухи були нещадно спланованим трюком, щоб створити атмосферу паніки і страху, за якої Путін швидко став би безперечним лідером країни», – значить Лукас. 

Ті найбільші в історії Росії теракти забрали життя близько 300 цивільних осіб. Перша версія, яка виринула у тоді ще плюралістичній пресі, – спецоперація чекістів. Прем’єр Путін одразу заявив, що аморально навіть ставити таке питання. Проте депутати Держдуми таки вдалися до офіційного розслідування та невдовзі його матеріали засекретили на 75 років. А двоє незалежних думців, які далі несанкціоновано копали цю тему, Сергій Ющенков та Юрій Щекочихін, раптово-дивно померли: у їхній крові знайшли залишки радіоактивного талію – і це сталося задовго до отруєння Литвиненка і Скрипалів.

Сьогодні, попри сховані в архівах деталі, кваліфікація тих терактів серед науковців стала: «У Москві, Волгодонську і Рязані організацією терактів опікувалася ФСБ. Вертикаль управління операцією: Путін (колишній керівник ФСБ, майбутній президент) – Патрушев (наступник Путіна на посаді директора ФСБ», – пише еміграційний історик сучасної Росії Юрій Фельштинський у своїй крайній книжці «Від Червоного терору до мафіозної держави. Спецслужби Росії в боротьбі за світове панування, 1917–2036» (К.: Наш формат, 2021).

Едвард Лукас дійшов такого висновку тринадцятьма роками раніше. І ще тоді наголосив: Путін – це все, що завгодно, але не блеф. Коли заради електоральної вигоди («рейтинги Путіна злетіли вгору, перетворивши його за чотири місяці з нуля в кордебалеті у національного героя») цей суб’єкт здатний на масові вбивства громадян своєї країни – він готовий геть на все.

Лукас робить усе, аби докричатися до земляків-британців: не можна нехтувати жодним словом Путіна – вимовлене ним обов’язково перетвориться на реальну дію. До цього треба готуватися, і то украй серйозно. Ось журналіст завважує, здавалося б, позбавлену терористичної складової подію. Улітку 2007-го Путін виступив перед Всеросійською конференцією вчителів:

«Він вимагав нових підручників історії, які «спонукають наших громадян, надто юних, пишатися своєю країною», і наполягав, що «нікому не слід дозволяти накидати нам почуття провини».

Підручники переписані, по них уже вивчилися ті, хто нині приїхав вбивати українців. «Країни Східної Європи кажуть, що російський ревізіоністський варіант історії такий страшний, що загрожує самому їхньому праву на існування», – звертав увагу західного істеблішменту Лукас. Не звернули – натомість Обама тоді бавився з Мєдвєдєвим у «перезавантаження». Та й тодішній читач українського перекладу Лукасової книжки виявився так само інфантильним.

Що вражає найбільше: книжка «Нова холодна війна» не була єдиним сигналом тривоги. За три роки перед тим вийшло дослідження французької політологині Елен Блан «Родом із КҐБ. Система Путіна» (український переклад  – К.: Темпора, 2009). То була чи не перша публічна аналітика, котра акцентувала на ґебістських коренях нової владної конфігурації РФ. І, головне, на зрощенні спецслужб з організованою злочинністю.

У книжці є декілька промовистих свідчень тодішніх кримінальних «авторитетів» Росії про Ґорбачова, якому вони обіцяли поставити пам’ятника зі щирого золота: «Майже завжди дефіцит організовували КҐБ, номенклатура й міліція. Часто ми, мафіозі, працювали пліч-о-пліч із силами правопорядку».

Найуспішніший «спільний проєкт» – так звана антиалкогольна кампанія: «Продаж алкогольних напоїв… совєтські фахівці оцінюють в межах від 25% до 50% ВНП… Збільшений удвічі або втричі цей дефіцит щедро поповнив каси алкогольної мафії».

Під запропонованим Елен Блан кутом зору події 1980-1990 років виглядають геть несподівано. Афганська війна – авантюра КҐБ задля руйнування совєтського бюджету, а відтак усунення від влади комуністичного режиму. Досягнення останнього партійного генсека, демократизація преси, – спецоперація КҐБ з випускання пари задля відволікання народу. Путч ҐКЧП 1991-го – фальшивий маневр, що «посприяв утвердженню автократії, позбавленої всякої ідеології. Не минуло й року, як новий президент Росії на знак удячности амністував усіх учасників змови».

А вже 1999-го голова ФСБ Путін коментував журналістам чутки про можливий ґебістський переворот: «Навіщо?... Захопити владу? Ми вже її маємо. Повалити Єльцина? Марно, бо ж він нас призначив!».

Основна засторога книжки Елен Блан: система КҐБ «зіперта на людські слабкості населення – пожадливість, ультрапатріотизм, страх, боягузтво, доноси й загальне стеження… Саме система КҐБ поділила совєтських громадян на дві окремі категорії: жертв і катів». Дуже серйозне формулювання: жертви – то не так якась «опозиція», як всі, хто не став катом. Сьогодні це вже не теорія, а практика, засвідчена соціологією: опитування московського «Центру Левади» на другий тиждень російської агресії зафіксувало 83% тамтих симпатиків масових убивст в Україні. 83% росіян – свідомі кати.

У Едварда Лукаса є така нотатка: «Годі помислити, щоб якийсь політик у повоєнній Німеччині, вже не кажучи про голову держави, робив собі кар’єру в СС або гестапо». Елен Блан фактично малює таку собі альтернативну історію: уявіть, каже вона землякам-французам, що по Другій світовій канцлером стає колишній штандартенфюрер гестапо. Та ще й неабияк замазаний у корупційних схемах на початках своєї «цивільної» кар’єри у петербурзькій мерії наприкінці 1990-х («екскаґебістська клептократія», – називає це Лукас).

А вже 2011 року у Британії виходить книжка спецкора The Guardian у Москві 2007–2011 рр. Люка Гардінґа, також позбавленого акредитації в РФ, під однозначною назвою «Мафіозна держава» (український переклад – К.: Темпора, 2014). «Політична система Росії, – значить цей обізнаний спостерігач, – дарвіністські джунглі конкурентних кланів». Тобто, йдеться вже не так про зрощення КҐБ з мафією, як про мафіозну природу самої російської спецслужби.

Конкуренція у розумінні мафії – то завжди війна на винищення. Фізичне усунення конкурентів – її традиційна тактика. Конкуренти є ворогами за визначенням. На Сицилії, кажуть, є приказка: немає ворогів – немає мафії. Й ворогів, котрі не здаються, – знищують. А це вже – добре знана нам формула «совєтського способу життя». І саме тут, на думку Гардінґа, ховається спільний знаменник мафії та КҐБ: «Немає ворогів – немає КҐБ. Це багато що пояснює».

Попервах порівняння Росії з мафією мало суто емоційну природу: налякати західного читача, вже наляканого мафіозним ренесансом наприкінці 1960-х. Добре організовані бандити тепер не обмежувалися знищенням собі подібних – почали вбивати поліцейських, прокурорів, суддів, журналістів. Шоком став фільм Даміано Даміані «Зізнання комісара поліції прокуророві республіки» (1971) – настільки безпросвітно-розпачлива історія, що навіть навідала думка: а чи не на замовлення мафії його знято, аби обезволити суспільство?

Думалося тоді мені так само, як нинішнім європейцям про Росію: з острахом, але без остаточної довіри фактам. А така конфігурація завжди провокує нерішучість. Кульмінація Даміанового фільму – потужний символічний удар по нерішучості перед лицем зла. Коли поліційний комісар докопався до механізму мафіозного терору, справа почала дивним чином розвалюватися. Головного підозрюваного виведено з-під санкцій, а йому самому закинули «перевищення службових повноважень» і з хвилини на хвилину мусять заарештувати. Тоді він бере пістолета, їде до мафіозного лігва-ресторану і вбиває місцевого ватажка. У в’язниці комісара навідує прокурор, ідеаліст-законник, і дізнається, що за зривом їхньої спільної операції стоїть генеральний прокурор. «І що ж робити?!» – питає приголомшений місцевий прокурор. «Стріляти», – відповідає комісар.

Відтоді й італійці, й американці неабияк просунулися в обмеженні мафіозного руху. Але то була переважно, як на сучасну мову, санкційна політика. Гасло-страшилка «мафія – вічна» нікуди не ділося. І через тринадцять років після «Зізнання…» Даміані нагадав про це.

Наприкінці славетного серіалу «Спрут» (1984) інший комісар-законник знову зізнається: «Я став іншим. Тепер я хочу бачити, якого кольору їхня кров». Без виходу із зони демократичного комфорту цю соціальну онкологію не подолати.

І коли політологи почали порівнювати путінську Росію з мафією – вони мали на оці саме це. Лукас, Блан і Гардінґ волали: росіян неможливо «умиротворити», бо вони не визнають жодних загальноприйнятих правил. Коли Путін говорить, що за змоги вдарити першим, треба бити – це не блеф, а класична мафіозна тактика.

Пригадаймо, як у фільмі «Хрещений батько» одного з очільників клану повело на історичні узагальнення: «Спиняти гадів треба у зародку. Як-от Гітлера треба було спиняти у Мюнхені». Путіна треба було спиняти на безпековій конференції у Мюнхені 2007-го. Саме там російський правитель зробив Заходові пропозицію, від якої той не зміг відмовитися (пам’ятаєте улюблену приповідку «хрещеного батька», Віто Карлеоне) – «змусив Захід вибирати між принизливою капітуляцією і початком ядерної війни» (Е.Лукас).

Усі згадані книжки-застереження описують Росію, як «схожу» на мафіозну структуру. Аж ось торік опубліковано книжку американського історика Юрія Фельштинського (що емігрував з СССР до США ще 1978-го) у співавторстві з колишнім старшим офіцером КҐБ В.Поповим: «Від Червоного терору до мафіозної держави. Спецслужби Росії в боротьбі за світове панування, 1917–2036» (К.: Наш формат, 2021), де переконливо доводиться, що історія Росії за останні сто років не просто «нагадує» мафію, а є нею від початку.

«Мафіозна держава є спробою реалізувати права глави патріархальної сім’ї на рівні всієї країни». А відтак – чого очікувати світові від такого утворення.

Та про цей науковий трилер на шістсот сторінок – окремо далі.

* Детальніший аналіз книжок Е.Лукаса та Е.Блан можна знайти в архіві «УМ» за 09.07.2014, а книжки Л.Гардінґа – за 28.08.2014.