Сергій Тримбач: Стратегії розвитку бібліотечної справи до 2025 року – стратегія обману

    «Я родом з Олександрії, де нині виникла проблема з районною бібліотекою імені Дмитра Чижевського (він і народився та виріс у нашому місті). За доступною мені інформацією, міська влада береться взяти її на своє утримання, створивши там певний історико-культурний простір, у центрі якого буде постать Чижевського, – коментує відомий кінознавець Сергій Тримбач, який незмінно немало років пише для «України молодої» репортажі з Берлінського кінофестивалю. Сергій Васильович приєднується до зорганізованої нашим виданням кампанії підтримки існування бібліотек, яких немало у районах і селах місцева влада, прикриваючись процесами децентралізації, намагаються ліквідувати.
  

-  Молодцем і справжньою героїнею, будителем виступила в Олександрії десятикласниця Аліна Шевченка! До речі, вона живе у селі Пустельниково, школу відвідує у сусідній Ізмайлівці (усе те Олександрійський район Кіровоградської області). Це поруч села Піщаний Брід, де народився і виріс мій батько, Василь Павлович. От вам – козацькому роду немає переводу! Аліна, попри юний вік, - справжня бойова козачка, таких слухались і запорожці!

У дитинстві ми з братом Володимиром відвідували ту бібліотеку. Але не тільки її! Дуже любили ми іншу міську бібліотеку, яка знаходилася на вулиці Свердлова (нині Бульварна, бібліотеку давно перенесли в інше місце, а жаль – я так полюбляв старовинне приміщення читального залу). Там працювала наша близька родичка Марія Степанівна Чаус, яка і рекомендувала книжки, і їх же видавала нам додому.

Саме там я полюбив просиджувати годинами у читальному залі, де були настільні лампи, які відсікали тебе від інших, створювали такий собі інтимно прогрітий приватний простір. Там я  полюбив читати видання по кіно, там полюбив «товстий» журнал «Искусство кино» - з нього й почалось моє справжнє захоплення кінематографом.
Коли, через роки, я почав писати про кіно, вирішив: або я буду друкуватись в тому «Искусство кино», або не треба тим займатись. І дуже швидко став своїм у журналі, в його редакції… А починалось все там, у міській бібліотеці.

Узагалі, це дивно згадувати, але ми з братом Володимиром користувались кількома бібліотеками – зі шкільною включно (навчались у школі № 1). На додачу у нас була ще одна родичка-бібліотекарка – двоюрідна сестра Людмила Мірошниченко, на порядок від нас старша, світлої пам’яті. Вона завідувала бібліотекою у селищі Перемога (це теж Олександрія) і просто привозила нам книжки.

                      Будівля, де раніше була бібліотека в Олександрії

Читали ми дуже багато! Навіть улітку – бо ж на літні канікули шкільні вчителі давали список літератури. Пригадую, вів я читацький щоденник, і менше 90-100 прочитаних книг за літо у тому щоденнику не було. Щодня – прочитана книжка, хочете вірте, а хочете – ні, але так було.  

Звісно, книги здебільшого були порівняно невеликі, в середньому обсягом 70-100 сторінок, але все ж.

-   Що читали? Не буду говорити про перший читацький період, до 5 класу (назву тільки українські народні казки, «Пригоди Незнайки» Ніколая Носова, і, звичайно, книги Корнія Чуковського). Скажу про період із 6-го до 10-го класу. Багато читали те, що називали науковою фантастикою. Книги Жюля Верна передусім. «Діти капітана Гранта», «20 тисяч льє під водою», «Таємничий острів»… Через роки мій син Андрій читатиме ті книжки з не меншим захопленням, ніж я – носитиму йому (з бібліотеки Інституту літератури) просто блоками із зібрання творів Жюля Верна та інших класиків.

А от з онуком Микитою таких читацьких сходжень уже набагато менше - щось суттєве відбулось в уподобаннях наймолодших нині поколінь. Зокрема, вимоги до темпоритму – швидше й коротше, така вимога. Можливо, мода на телесеріали (вони ж телеромани) трохи скоректує ті уподобання.

До речі, в часи нашого дитинства відбувалися певні зміни у самому обряді читання. Родини все рідше збиралася разом для читання книги (телевізор почав витісняти у ролі такого об’єднувача книгу). Радіо, правда, ще лишалося в силі і ми незрідка слухали оповідання чи вірші. Або театральні вистави («Театр біля мікрофона»), часто зроблені за певним літературним твором.

               Бібліотека імені Дмитра Чижевського/Фото з сайта golosgromadu.info.

Одна із найулюбленіших книг – «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо. Перечитував її кілька разів – надзвичайно цікаво! От сей локальний світ, який людина створює своїми руками, опинившись сам на сам з природою. 

Серед інших – книги Герберта Веллса («Людина-невидимка» передусім), Алєксандра Бєляєва («Людина-амфібія», враження від якої підсилив фільм!)… І українські фантасти. Олесь Бердник («Діти безмежжя»), Володимир Владко («Аргонавти Всесвіту», «Сивий капітан»), Микола Трублаїні («Лахтак», «Шхуна Колумб»)… Це були водночас і яскраві пригодницькі твори, з майстерно закрученими фабулами.

Щодо книг на історичному матеріалі – тут складніше. Власне українську історію подавати не дозволено було. «Тарас Бульба» Миколи Гоголя хіба що, але ж це не історичний твір, радше фантазія на історичному матеріалі. 

Українські повісті Гоголя ми дуже любили - «Вечір на Івана Купала»» «Страшну помсту»… Тоді ж вразили «Гайдамаки» Шевченкові - своїм грізним романтичним блиском: ух-х, історична гроза!

-  Усе ж пригадав - романи «Святослав» та «Володимир» Семена Скляренка, це з давньої історії. А з історії ближньої – «Мир хатам, війна палацам» Юрія Смолича. І, звичайно, «Белеет парус одинокий» та «Хуторок в степи» Валентина Катаєва – чаклунська проза, досі пригадую запах сонця (так!) і приморського піску, відтворення перших дитячих доторків до таїни любові…

 

Так само неперевершеними тут були повісті Марка Твена «Пригоди Тома Сойєра» (це просто диво літературне, яке суттєво розширювало бачення світу і міжлюдських відносин), «Пригоди Гекльберрі Фінна», «Принц і злидар». 

  Десь у 14 років я прочитав «Війну і мир» Льва Толстого – з деякими пропусками, здебільшого там, де описувалось світське життя дворян. Прочитав і «Тихий Дон» Міхаіла Шолохова – захопив передусім епізодами еротичного змісту, але не тільки. 
Коли почав підростати мій син, я так само почав радити йому читати книги «на виріст», те, що ніби зарано ще. Зарано, одначе ж стимулює інтелектуальне зростання. 
   

У 9-му класі я, дещо несподівано, почав писати вірші. Головним чином любовні, дівчатам подобались (вони й були найпершим адресатом). Ну і, звісно, почав цікавитись тим, як пишуть справжні поети. Кумиром став Володимир Сосюра, головним чином його інтимно-романтична лірика («Так ніхто не кохав. Через тисячі літ Лиш прохидить подібне кохання!»). З російської – Євгеній Євтушенко, Едуард Асадов (його солодкофонні сюжетні вірші у ті часи були дуже популярні), Лев Озеров, Алєксандр Блок. А от Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко прийдуть до мене уже в університетські роки.

 Чарував і захоплював своїми романами Михайло Стельмах - «Кров людська – не водиця» та інші: передусім своїм мовним бароко, чуттєвістю. Полюбив і Олеся Гончара, окрім «Прапороносців» - «Людину і зброю», «Тронку»… Десятикласником, навесні 1968 року, прочитав, одним духом, «Собор» Гончара – і то було якесь особливо випружене, інтелектуально і пізнавально, читання. Через роки я розповім про це самому Олесю Терентійовичу. 

Отак було… Тільки ж так вже не є. Бібліотеки потребують модернізації, і тут комплекс питань. Виявляється, ще 2016-го було розроблено «Стратегію розвитку бібліотечної справи на період до 2025 року «Якісні зміни бібліотек для забезпечення сталого розвитку України» – Міністерством культури України спільно з Українською бібліотечною асоціацією. Кабмін схвалив. Тільки де та Стратегія? Поклали «під сукно», як і більшість подібних бюрократичних паперів. Бо якщо бібліотеки закриваються – значить ота Стратегія є стратегічним обманом.   

Добре, що історія з бібліотекою імені Чижевського вийшла на рівень керівництва Міністерства культури та інформаційної політики. Однак проблема тут цілого світу, не тільки України. Ми ж бачимо, що втрата інтересу до читання книги катастрофічно позначається на рівні культури, що значить – на структурі самого життя. 
     

Одначе це те питання, яке можна посунути вперед тільки зусиллями всіх – усіх і кожного. 

Як повідомляла УМ, 15-річна активістка, учасниця і переможниця  багатьох літературних конкурсів Аліна Шевченко з міста Олександрія намагається самотужки врятувати районну бібліотеку імені Дмитра Чижевського від ліквідації.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:  Телеведучий Олег Панюта: Вимагайте від чиновників не чіпати бібліотеки