Цей день в історії: роковини духовного провідника українців - Тараса Шевченка

У готелі "Під провидінням" у Перемишлі 10 березня 1865-го вперше виконали гімн "Ще не вмерла Україна". Там відзначали четверті роковини смерті Тараса Шевченка.

 

 

 

Автор вірша слів Павло Чубинський написав їх 1862 року. Вірш почав своє нелегальне існування в межах царської Росії як патріотично-політичний твір і як пісня. Наступного року вірш з'явився у львівському журналі "Мета".

 

 

 

Там його і прочитав отець Михайло Вербицький, композитор та священник із Галичини. Гадав, що це вірш Шевченка. Він сподобався, за тиждень отець Вербицький написав музику до всіх віршів, опублікованих у журналі. Спершу для гітари, а потім для хорового співу.

 

 

 

Згодом з'ясувалося, що вірш належить не Шевченкові, а молодому етнографові Павлові Чубинському з Борисполя під Києвом. Автор тексту та автор музики за життя так і не познайомилися. Та пісня на музику Вербицького пішла поміж люди.

 

 

 

10 березня відійшов у вічність Тарас Шевченко - поет, художник, мислитель, духовний провідник українців.

 

Тарас Шевченко (1814–1861) пішов з життя у Санкт-Петербурзі, йому тільки-но виповнилося 47.

 

Як згадували потому сучасники, майже всю ніч з 9 на 10 березня Шевченко сидів у ліжку, спершись на нього руками: сильний біль у грудях не давав йому лягти. Він то запалював, то гасив свічку, але до людей, які були внизу (Саєнка та Єфимова) не звертався, не хотів їх турбувати. О п’ятій годині ранку він попросив чаю, Єфимов поставив самовар, і Саєнко поніс йому склянку чаю з вершками. «Прибери ж ти тепер тут, – сказав Тарас Григорович, – а я зійду вниз». Він ніби відчув себе краще і хотів попрацювати. Художник рвався до улюбленої праці, спішив узятися до незакінченої гравюри. Він став спускатись по гвинтових сходах у майстерню, але раптом охнув і впав. Серце перестало битися…

 

Викликаний Михайлом Лазаревським лікар Едуард Барі констатував раптову смерть через хронічну хворобу – органічний розлад печінки та серця і водяну хворобу. Тіло Шевченка після короткої панахиди було перенесено в академічну церкву. Квартира його була опечатана поліцією. У Київ, Харків, Чернігів, Полтаву, Кременчук, Одесу, Херсон, Катеринослав та інші міста, які мали телеграфний зв’язок з Петербургом, було надіслано телеграми про кончину поета.

 

Увечері друзі зібралися в квартирі Лазаревського, щоб порадитись, як увічнити пам’ять Шевченка. Вирішено було перевезти його прах в Україну, встановити йому пам’ятник, заснувати школу його імені, видати твори і біографію та виконати ряд інших меморіальних заходів… Лазаревський цього ж дня написав матері Афанасії Олексіївні: «Сьогодні вмер бідний Тарас… Так тяжко і нудно. Як він мучився, бідний. Споминав Вас перед смертю».

 

У Києві звістка про кончину митця викликала неймовірну реакцію. Особливо завирувала учнівська молодь. Одразу ж вирішено було відслужити панахиду, але в жодній церкві духовенство на це не згоджувалось. Врешті, лише в Троїцькій церкві було дозволено її відслужити, тільки під наглядом поліції.

 

Мабуть найліпше про Шевченка сказав Іван Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій. Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золото його душі в іржу, ані його любові до людей – в ненависть і погорду, а віри в Бога – у зневіру і песимізм… Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори. Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко».