Сміх на крові: рецензія на тоталітарну комедію «Смерть Сталіна»

Варто було очікувати, що у Росії відкличуть прокатне посвідчення нового британського-французького фільму «Смерть Сталіна». Обставили, звичайно, у провладних пропагандистських ЗМІ усе «красиво»: російський Мінкульт учинив заборону «после шквала критики» і колективного звернення «деятелей культуры», серед яких давні прислужники кремлівської влади, зокрема, режисери Нікіта Міхалков і Володимир Бортко (той, що зняв скандального «Тараса Бульбу»).

В Україні тоталітарна комедія режисера АрмандоІануччі про боротьбу за владу після смерті Сталіна в СРСР у 1953 році вийшла у прокат 25 січня, а допрем’єрний показ організували ще минулого тижня.

Кому ще дуже болять втрати часів тоталітаризму, хто читав історичні праці Джеймса Мейса і Тімоті Снайдера, кому (не зважаючи на деякі кінематографічні огріхи) фільмом одкровенням стала перша англомовна стрічка про Голодомор «Гіркі жнива», - «Смерть Сталіна» видаватиметься, можливо, навіть зневагою до пам’яті про жертви сталінських репресій. Бо, як кажуть, втративши голову – за волоссям не плачуть, чи то пак: над недолугою зачіскою не сміються. Не всі зможуть сприйняти гротеск із комічними ситуаціями, коли «вождь народів» лежить нерухомий у сечі чи коли йому, мертвому, роблять трепанацію черепа. Не тому, що не можна це показувати. Бо все це не варте уваги, коли на руках тиранів – кров мільйонів.

«Смерть Сталіна» - фільм для всіх, кому варто ще донести, що тоталітарна система влади – це жах: із репресіями – і відбуваються вони й тоді, коли диктатор і вбивця Сталін просто хоче послухати голос улюбленої співачки; із гвалтуванням малолітніх – Берія може забажати сексуальних стосунків навіть з дівчинкою, яку фотографували кілька років тому з «самим Йосифом Віссаріоновичем» - щоб показати, яке «щасливе» дитинство в СРСР… Комедійно-гротескно-комічний жанр стрічки дає можливість зробити глядацькою аудиторією тих, хто не дивитиметься класичне історичне кіно. Армандо Іаннуччі розповідав журналістам, що перевагою комедійного жанру є можливість не дотримуватися скурпульозно історичних деталей.

Терор проти інших стає пасткою для його творців-нелюдів: бо, щоб викликати лікаря до Сталіна, треба трохи не рішення пленуму ЦК партії; та й гарних лікарів не залишилося – усіх розстріляли…Берію страчують власними зусиллями його найближчі політично-партійні поплічники. Це уже у кінці фільму, коли хитрощами й домовленостями першою особою в СРСР стає Хрущов.

У стрічці прекрасний склад акторів: Андреа Райзборо – донька Сталіна Світлана Аллілуєва, коли наївна, коли істерична, або й скептична; Руперт Френд – красень Василь Сталін, якому висушив мізки надмір алкоголю, що позбавило йогоетичних гальм. Берія - актор Саймон Расселл Біл– мерзота й завбачливо-хитрий інтриган. Стів Бушемі – улюбленець Тарантіно та братів Коен – мабуть, найменше схожий зовнішньо на свого героя, Микиту Хрущова, але такий типаж швидко сприймається за «чисту монету» навіть тими, хто добре знає цю історичну постать.
 
По-особливому комічний Джейсон Айзекс у ролі Георгія Жукова – медалями-орденами на грудях і постійною бравадою на обличчі. Ще на екрані суперобережний Маленков (ДжеффріТамбор).

Один із коміків відомої групи «МонтіПайтон» Майкл Пейлін – Молотов, чия дружина повертається із тюремних застінків додому після смерті Сталіна.

У «чорній» комедії «Смерть Сталіна» українські глядачі можуть впізнати три локації зйомок фільму: із київських Подолу і Хрещатика. Із більшістю впізнаванихоблич – співвітчизниця Ольга Куриленко, якій дісталася роль улюбленої Сталіном піаністки, чия записка, можливо, стала останньою краплею для смерті тирана. Принаймні, у тоталітарній комедії.