АГЕНТИ «ІМПЕРІЇ» 2. ПОЧАТОК

Коли крутиш у голові сюжет для нового матеріалу, азарт не дає спокою. Я якраз шукала ту саму зачіпку для своєї колонки як журналіст та історик-розслідувач, коли натрапила на свіже інтерв'ю Михайла Кригеля з Дарією Маттінглі в «Українській правді» від 15.05.2026 р. План був простий: випити кави, на кілька хвилин відволіктися від нескінченних повітряних тривог і просто почитати думки інших перед вихідними. Але щойно я розгорнула текст, стало зрозуміло —  спокійного вечора не буде. Мене затягнуло…

 

Рядок за рядком — і всередині почало рости саме те відчуття, заради якого, схоже, і створювався цей матеріал. Огида. Липка й гостра, наче дивишся на гнійник, що от-от лусне. Але емоції для розслідувача — це лише сировина. До того ж за першим спалахом ховалося дещо інше, добре знайоме кожному, хто звик розплутувати складні справи. Я змусила себе відсторонитися, зазирнути глибше у власну підсвідомість і розібратися: що саме тригЕрить мене так сильно? І тоді прийшло прозріння. Моя огида була адресована не написаним словам. Вона стосувалася тих, хто за ними стоїть. Тих, хто цей текст ретельно змонтував і вкинув в інфопростір. Говорячи мовою спецслужб, переді мною була не просто стаття. Це була класична, професійно зроблена спецоперація, покликана деморалізувати українців у розпал війни.

 

Усі канони інформаційних диверсій дотримано ідеально. Щоб не викликати миттєвого спротиву й шквалу емоцій у читача, у гру вводять двох дійових осіб: інтерв'юера та його візаві. Цей тандем потрібен для того, щоб майстерно розділити відповідальність за озвучені наративи. Додайте сюди магію авторитету — обов'язкові посилання на солідні закордонні інституції, де працює спікер, та згадки інших «поважних» істориків. Так створюється ілюзія легітимності. Але для розслідувача це класичний маркер: перед нами ретельно вибудована мережа впливу, де кожен агент прикривається гучним статусом.

 

Але головний прийом цієї гри — правильно обрати мішень. Вони б'ють по живому, витягуючи на світло болючу, незагоєну рану, яку українське суспільство не може пропрацювати вже понад дев'яносто років. І роблять це саме зараз, коли українців знову нищать кривавою війною. Мета цинічна й проста: перевернути все з ніг на голову і вкорінити в наших мізках отруйну думку, ніби жертва сама винна у своїх бідах, причому історично і дуже давно. Саме тому під приціл потрапила тема Голодомору. Ідеальне тло для витонченого психологічного удару.

 

Якщо ми досі думаєм, що війна — це виключно танки, території та цифри в економічних звітах, то це ілюзія. Небезпечна, дитяча ілюзія, яка може коштувати нам усього. Справжнє полювання починається задовго до першого пострілу. Воно починається зі — слова.

 

Спершу на сцену виходить гуманітарна війна. Найбільш невидима, найхитріша й найбрудніша з усіх можливих. Тут немає чіткої лінії фронту, вона розмита й емоційно виснажлива. Ворог діє як першокласний кишеньковий злодій: бере тему, яку наше суспільство ще не встигло до кінця відболіти й пропрацювати, акуратно препарує її й підсовує нам чужі, отруйні думки. І робить це настільки ювелірно, що ти добровільно ковтаєш цю наживку, щиро приймаючи ворожу диверсію. Насправді, це звичайний детективний сюжет, де жертва сама впускає вбивцю в дім.

 

Погляньмо на докази ближче. Розберемо хоча б експозицію тексту «Агенти імперії. Як Москва колонізувала Україну руками українців» — тут є абсолютно все, за що може зачепитися око досвідченої нишпорки. Зловмисник завжди починає здалеку, майстерно втираючись у довіру.

 

Дивись, як красиво розставлені тенета: гучні історичні гасла про Південну Африку та апартеїд сусідять із банальними побутовими гачками. Автор ніби між іншим згадує суперечки про виховання дітей та футбол. Навіщо? Щоб ти розслабився й подумав: «О, вони такі ж, як ми, вони говорять про звичайні буденні речі». Це класичний прийом маніпуляції — стати «своїм» у дошку, приспати пильність на порозі.

 

А далі вмикається психологічне програмування. Тобі нагадують про «сліпі зони» історії, складні й болючі сторінки, і тут же підло підкидають підтекст: мовляв, Україна завжди існувала в парадигмі внутрішніх чвар. Розумієш, куди хилять? Вони хочуть, щоб ти повірив: якщо ви зараз, під час війни, сперечаєтеся чи гризетеся — це не через стрес від ракет, це тому, що ви «завжди такими були». Це ідеальний перший елемент у ланцюжку. Якщо ти проковтнеш цю тезу, далі спрацює ефект доміно. Твій захист упаде, і в твою голову почнуть одна за одною втюхувати інші абсурдні, гнилі речі.

 

Навіть штамп «не на часі» витягли на світло. Розрахунок точний: ця фраза сьогодні дратує абсолютно всіх, бо під час повномасштабної війни все на часі. Більше того, автор розігрує тонку карту — нібито жаліє, що ці «складні теми» не потраплять на головні шпальти й виставки, бо, бачте, не вписуються в чорно-білий дискурс «нація-герой» чи «нація-жертва». Професійно, що скажеш. Використано майже всі психологічні гачки, щоб затягнути тебе в пастку співчуття та самобичування.

 

А тепер головне — кульмінація. На розм'якшене тло висипають головні тези, які забивають у твою свідомість, наче цвяхи в кришку труни. Придивіться, вони подаються під соусом невинних знаків питання: «Як українці ставали інструментами колонізації?», «Чому не всяка взаємодія з ворогом є колабораціонізмом?». Але детектив знає: форма питання — це лише маски. Головне, що твій мозок уже це прочитав і зафіксував саму суть. Тобі більше не важливо, запитання це чи твердження — отруту вже впорснуто.

 

Ну і вишенька на цьому гнилому торті — розмови про «чесність» і раптові кивки в бік Шотландії чи Ірландії. Чому саме вони? Все просто. Жоден шотландець не прийде на сторінки українських медіа спростовувати ці маніпулятивні паралелі. Контекст нашої сьогоднішньої біди просто розмивають, змушуючи жертву порпатися у вигаданих гріхах минулого прямо зараз, коли ворог стоїть під дверима. Капкан закрився.

 

Наше «слідство» виводить нас на наступний рівень. Коли ґрунт підготовлено, у гру вступає легалізація «джокера». Журналіст Михайло Кригель робить хід конем: він не нав'язує тобі думок, ні, він просто скромно представляє свого візаві. Перед нами у всій красі — Дарія Маттінглі.  «Дослідниця» Голодомору, сталінізму, лекторка Університету Чичестера у Великій Британії. Постійний коментатор західних медіа.

 

Відчуваєш, як клацає замок? Тобі не сказали нічого по суті, але легенько, під лікоть, підвели до «абсолютного авторитету». Гучні регалії закордонного вишу діють на пересічного читача як гіпноз.  Але ми ж тут не для того, щоб сліпо вірити дипломам. Проте, про це пізніше.

 

У сьогоднішній колонці ми препаруємо дещо інше — ось цю «ювелірну майстерність» і «професіоналізм», з якими Михайло Кригель намагається залізти в мізки свого читача. Звісно, у суто переносному сенсі — без хірургічних інструментів, суто за допомогою магії слова. Така собі витончена журналістська гра, яка, якщо прибрати блискітки гучних авторитетів, виглядає трохи наївно, але навіть дуже амбітно.

 

Бо якщо відкинути пафос вступної частини й подивитися на архітектуру всього тексту, стає очевидною реальна примітивність цієї конструкції. Питання, які ставить автор, прописані настільки прямолінійно, що їх навіть не спромоглися як слід завуалювати. Розрахунок простий — усе це орієнтовано щонайбільше на рівень сприйняття підлітків, які ще не мають міцного критичного мислення, але легко піддаються емоційним провокаціям.

 

А тепер пропоную відкласти вбік емоції та розібрати самі тези, якими нас так акуратно годують. Якщо не вчитуватися, усе виглядає пристойно: наукові терміни, посилання на західну історіографію, класифікації психотипів. Нам вже навіть підготували готових цілих шість типів виконавців насильства — від садистів до конформістів. Але відчуваєте, як за цим науковим шумом зникає головне?

 

Нас настільки глибоко занурюють у побутові мікроісторії — наприклад, про «хорошого» вчителя-колаборанта, який під час Голодомору відбирав у людей останнє, але в селі його чомусь запам'ятали як доброго сусіда й багатодітного батька, — відчуваєш як фокус непомітно зміщується. Організатори геноциду раптом отримують людське обличчя. Тобі натякають: ну, вони ж просто виживали, вони просто пристосовувалися. І взагалі, «радянська влада» в 1932-33 роках, виявляється, не була окупаційним комуністичним режимом у формально-правовому сенсі. Тобто, третина української нації винищили... але якось так, напівдобровільно, а може й руками самих же українців. Комуністичний режим ніби розчиняється в повітрі як димка, лишаючи нас наодинці з ехом: «Це ви самі!!».

 

Далі — більше. У хід іде класичний прийом розмивання провини через масштаб. Нам кажуть: «Та ви й самі непогано допомагали будувати імперію!». І починаються різні розповіді. Розрахунок тут майже ювелірний у своїй наївності. Читач має захопитися порівнянням і забути про контекст та зробити один-єдиний «правильний» висновок.

 

Весь цей ланцюжок запитань і відповідей підводить до фінального акорду, який звучить як приховане вербування. Якщо не будь-яка взаємодія з ворогом є зрадою, якщо колаборація — це просто «сіра зона» і професійна співпраця, а бути агентом імперії — це історична норма для кар'єрного росту... то, можливо, і в теперішній окупації все не так однозначно? Автори статті нас м'яко вчать розуміти й виправдовувати зрадників ще до того, як закінчилася війна. І це вже далеко не проста історична дискусія. Це тонка гра на полі нашої національної стійкості.

 

І ось тут детективне розслідування виходить на фінішну пряму, де відкривається ім'я справжнього замовника цієї інтелектуальної диверсії. Росія не може напряму вербувати нас чи промивати нам мізки. Після всього, що вони накоїли, жоден українець при здоровому глузді не сприйме інформацію, яка йде з боку Москви. Цей канал закритий наглухо. Що ж робити в такій ситуації? Правильно — заходити з тилу. Використовувати третю сторону, авторитет якої не викликає сумнівів.

 

Саме для цього на арені з'являються закордонні фахівці, бажано з Великої Британії чи США. Дарія Маттінглі в цьому контексті — це така собі Юлія Мендель, але вирощена в рафінованому науковому середовищі. Її завдання значно тонше, ніж банальна пропаганда для мас. Цей продукт створений для іншої аудиторії. Адже українських інтелектуалів, лідерів думок та студентство теж потрібно якось деморалізувати, позбавити їх твердого ґрунту під ногами, змусити сумніватися у власній ідентичності та силі. І найкраща зброя тут — загорнута в красиву «проффесорську» мантію теза про «спільну відповідальність».

 

Читач, мабуть, хотів би запитати: чому саме ця тема і чому саме зараз? 

 

Відповідь очевидна: тому що Голодомор — це найбільший злочин комуністичного режиму, акт геноциду проти української нації, який свого часу залишився непокараним, через що сьогодні, у ХХІ столітті, історія повторюється, і ворог знову чинить геноцид на українській землі, чудово розуміючи, що не виграє цю війну на полі бою, а тому вже зараз починає тонку й підступну гуманітарну гру вдовгу.

 

Прямо зараз, коли Росія усвідомлює безпорадність своїх танків, вона починає засівати інформаційне поле мінами уповільненої дії на майбутнє. Відтак, мета  «агентів недоімперії» — не просто заплутати нас в історичній правді, а й не дати нам вирватися під час війни з брехливої пастки «радянської історії» та вже зараз закласти в голови українців комплекс меншовартості та провини. Вони прагнуть, щоб через 10–20 років, коли виросте нове покоління, у нього не було теперішньої  залійної стійкості, а натомість з'явився прищеплений, на замовлення Москви, так званими «нашими друзями» внутрішній голос: «Ви нічого не вирішуєте, ви завжди були лише інструментами, ви раби».

 

А тепер головне. Чи здатні українці зробити висновки з власного минулого? О так, здатні. І ми їх робимо. На відміну від заплутаних історичних есеїв, ми чітко бачимо, де добро, а де зло. Ба більше, сьогодні ми маємо повне право говорити про сателітів та колаборантів не всередині своєї країни, а в сучасному «демократичному» світі. Бо так званий нейтральний статус деяких держав — це теж прихована форма колаборації. Адже коли ти не протидієш злу, а просто байдуже спостерігаєш за ним збоку, ти стаєш його мовчазним спільником.

 

Українці свій вибір зробили, і наш уже понад дванадцятирічний завзятий опір — найкращий тому доказ. Ми вивчили уроки минулого. І саме тому для авторів подібних наративів немає нічого страшнішого, ніж те, ким ми стали насправді. Вони так наполегливо намагаються затягнути нас у парадигму вічної «жертви» чи «внутрішніх чвар», бо до смерті бояться нашої реальної ідентичності.

 

Голодомор геноцид і століття репресій мали нас спопелити, але натомість вони загартували нас у сталь. Українці сьогодні — це унікальна «нація-фенікс», яка пройшла крізь еволюційний відбір на надлюдську стійкість і вивела формулу виживання на рівень генетичного коду. Ми зламали імперську вертикаль своєю унікальною горизонтальною мережевістю, де кожен громадянин — автономний центр прийняття важливих рішень. Ми дивовижним чином поєднали в собі творчу енергію Хлібороба та нищівну силу Воїна, навчившись одночасно ростити хліб і створювати найсучасніші дрони.

 

Ми — антикрихка нація. Будь-який тиск не ламає нас, а лише пришвидшує нашу еволюцію, перетворюючи біль на лють, а лють — на конструктивну дію. І прямо зараз, поки іноземні лектори пропонують нам порпатися у вигаданій «спільній провині», ми більше не просимо світ про жалість і не плачемо над могилами — ми самі пишемо правила глобальної безпеки й даємо майстер-клас із безсмертя нації. Ворог та сателіти  затягують війну сподіваючись, що ми зламаємося, але ми вистоїмо, бо ми усвідомили свою силу й остаточно стали господарями власної долі.

 

Ми розібрали лише першу частину цієї спецоперації, розрахованої на нашу деморалізацію. Але це тільки початок. Якщо тобі цікаво, як розплутується цей клубок далі — стеж за наступними публікаціями.

З вами була журналіст,  історик-розслідувач Леля Варта, і я знаю їхні секрети.