Відомим і повчальним є афоризм: " Історія нас вчить тому , що вона нічому не вчить".
Як не прикро, але сучасна цивілізація у глобальному, регіональному і вітчизняному вимірі своїми суперечливими діями постійно підтверджує таку прикру істину. Адже наявні колосальні ресурси та досягнення науково-технічного прогресу, спрямовує не на самозбереження, а на самознищення.
Здавалося б, створена після другої світової війни міжцивілізаційна система противаг і стримувань, узгоджена статутом ООН і Хельсінкі - 1975 р. мала забезпечити людству довготривалий мир і процвітання. Проте, незабаром з'ясувалося, що ідеологічні розбіжності, неоімперські рецидиви колишніх деспотій та недосконалість процедурних норм у Радбезі ООН, відкрили шлюзи до гонки озброєнь, егоїстичних зловживань, локальних гарячих конфліктів за сфери впливу, надра землі і демографічні ресурси. Що покликало до життя холодну війну.
Певні сподівання на розрядку міжнародної обстановки та мінімізації ядерної загрози у Старому та Новому світі зажевріли після розвалу колишнього СРСР і падіння залізної завіси. В той час трансатлантичне партнерство легковажно повірило, що автократичний націонал-комуніст Б. Єльцин і колишній кадебіст, пов'язаний із транснаціональним наркобізнесом путін, будуватимуть нову росію на ліберально - демократичних принципах. І таке унеможливить будь-які конфлікти кремля із глобальною демократією.
Тому лідерські країни Європи і США необачно негласно погодилися віднести до сфери впливу рф пострадянський простір, за виключенням прибалтійських країн та частину країн глобального півдня. Під впливом кремля дотисли Україну за нікчемним Будапештським меморандумом позбутися не лише стратегічної і тактичної ядерної зброї, але й спонукали Київ до демілітаризації та згортання оборонно-промислового комплексу. А намагання України набути членство в ЄС і НАТО під тиском російських псевдолібералів, гальмували через вимоги, більшості із яких не було дотримано при набутті членства прибалтійськими і центральноєвропейськими країнами.
Характерним прикладом ігнорування намірів Києва став дражливий для України Бухарестський саміт НАТО у 2008 р. На якому булгаковський персонаж Аннушка (Меркель) розлила брудну політичну оливу, на якій посковзнулася Україна і втратила шанс вже тоді наблизитися до омріяної мети. Сподіватимемося, що проривним для Києва у цьому питанні буде у липні 2024 р. Вашингтонський саміт Альянсу.
Тим часом кремлівський карликовий герострат після заяви, що "розпад СРСР є найбільшою трагедією двадцятого сторіччя", оголосив "руській мір" окремою цивілізацією, яка є спадкоємцем романівської і радянської імперій. І тому має право на поглинання країн і територій близького і далекого зарубіжжя. За відомим імперським принципом "сусіди для росії є або раби, або вороги".
Азовські походи Петра І, російсько-турецькі війни за балканські і придунайські території, інспірування трьох поділів Польщі, анексія Білої і Малої Русі, створення більшовиками колонізаторським шляхом колишнього СРСР і жорстоко-каральне придушення історичної пам'яті і національного відродження у радянських республіках та у країнах так званого "світового соціалістичного табору", яскраве тому свідчення.
Як і Романови, путіністи оголошують росію спадкоємницею Візантійської імперії і зазіхають підпорядкувати всі території, що були під скіпетром імператора Константина. А з огляду того, як брехлива російська академія наук захоплено подає епоху монголо-татарського іга, невдовзі варто очікувати, що москва оголосить себе і спадкоємцем "Золотої орди". Не говорячи вже про те, що відомий дімон вочевидь з бодуна пригрозив Вашингтону забрати у США Аляску.
Відомими є ординські набіги путіністів на Чечню, Грузію, Придністров'я, Україну та все більш зухвалі погрози Молдові. На євроатлантичному просторі рф фінансує ультра радикальні сили, інспірує нестабільність, державні заколоти, територіальні претензії до України, дезінформує світову громадськість задля розколу ЄС і НАТО, щоб максимально мінімізувати всеосяжну підтримку Києва .
У 1853р. в New York Delly Tribune шанований у росії К. Маркс писав "Російський ведмідь здатен на все, особливо, коли він знає, що інші тварини, з якими він має справу, ні на що не спроможні". Вичерпна характеристика, що повністю відповідає суті путінської терористичної деспотії.
Перебіг подій у світі та в Україні дає підстави дещо песимістично оцінювати реагування Вашингтона, Брюселя і Києва на агресивну поведінку путіна. Адже ЄС і НАТО прогавили тиху енергетичну окупацію кремлем низки країн ареалу цих потужних міжнародних організацій. І лише тепер намагається виправити ситуацію не досить дієвими санкціями. Які ще й ігноруються, чи порушуються їх бізнес середовищем.
А перші очільники України із числа компартійної еліти, ще перебували в ілюзіях радянської теорії "братських народів СРСР" і знали минуле лише за "Коротким курсом історії ВКП( б )", підсвідомо чи навмисно дозволили Єльцину і путіну реалізувати стосовно України модернізовану колоніальну політику.
Наслідки відомі і для глобального півдня і для глобальної півночі і для української держави. Особливе занепокоєння викликає зволікання партнерів із наданням Києву сучасної високотехнологічної зброї. Через сумнівну концепцію "управління ризиками ескалації" Вашингтона. Зазначене фактично загальмувало контрнаступальні операції ЗСУ у 2023р. та посприяло окупантам додатково згуртувати ресурси для стримування українського воїнства і пробувати вести наступальні дії з метою створення так званої «демілітаризованої зони» в Україні.
І все ж, незважаючи на наявність певних проблем, українське суспільство усвідомлює, що без партнерської підтримки, державі було б досить важко долати путінську навалу. Громадськість із вдячністю сприйняла рішення ЄС про виділення Києву 50 млрд євро на наступні чотири роки та мілітарну і фінансову підтримку ФРН, Великобританії, Франції, Італії, Нідерландів, Норвегії, Швеції, Канади, Польщі, Литви, Латвії, Естонії...
Проте у стані певної невизначеності перебуває голосування Конгресу США із виділення Україні 61 млрд. доларів . Через егоїстичну позицію трампістського крила республіканської партії. Мимоволі виникають питання до дієвості, ефективності і гуманістичності окремих демократичних американських інституцій. І все ж є впевненість, що Вашингтон поверне собі лідерський статус у всеохоплюючій підтримці України.
Якщо ж колективний Захід зволікатиме із підтримкою Києва і оглядатиметься на путіна, то у значної частини такого зарозумілого істеблішменту буде цілком реальна перспектива опинитися на лісоповалах Сибіру та у копальнях Аляски .
Відомий український письменник і суперечливий революціонер В. Винниченко вважав, що "Історію України неможливо читати без брому". І мав рацію. Бо маючи славне історичне минуле, починаючи із періоду Трипільської культури, в результаті інтриг, розбрату, зрад, козацьких міжусобиць, що призвели до руїни та експансії ненажерливих сусідів, українці все більше стали виглядати меншовартістним етносом із протягнутою рукою, що нездатний створити власну державу. Частина сучасного населення країни на жаль і тепер у серці і свідомості ще не до кінця сприймає події жахливої війни, як загрозу державі і власному існуванню.
І все таки, із 1991 р. Українська держава відновилася і незважаючи на російську агресію та внутрішні суперечки, вистояла і відбулася. Війна прискорила і завершення процесу формування політичної української нації.
Налаштованість влади, суспільства і партнерів не викликає сумнівів у тому, що справедливий мир відбудеться на умовах відновлення суверенітету і територіальної цілісності країни у межах кордонів 1991р., що поряд із іншими бажаннями нації задекларовано у Формулі миру президента України В. Зеленського.
Разом з тим, останнім часом побудована система координації дій різних гілок влади і громадянського суспільства під впливом викладених вище труднощів, почала зазнавати певної деформації. Йдеться про спроби упередженої політизації окремих операцій ЗСУ і вітчизняних спецслужб, необгрунтованих звинувачень вищого військового керівництва та неконституційного втручання у його діяльність окремих політиків і громадських діячів. Які опікуються не інтересами безпеки держави і нації, а власним майбутнім.
Із цього приводу варто послатися на характерні приклади другої світової війни. Коли у прем'єр міністра Великобританії У. Черчіля були тертя із воєначальником фельдмаршалом Монтгомері, а у президента США Трумена дискусії із генералом армії Ейзенхауером. Незважаючи на таке, лідери провідних країн антигітлерівської коаліції поважали думку своїх воєначальників, знаходили компроміс і берегли їх від різних політичних інтриганів, що суттєво сприяло перемозі над третім рейхом. Більше того, У. Черчіль запросив у свій уряд представників із числа опозиційних партій, які самовіддано працювали на спільну перемогу .
В Україні нещодавно була кимось (не виключається фактор ворога) інспірована атака на авторитетного у ЗСУ і народі генерала В. Залужного. Що мимоволі нагадало відоме полювання сталінського НКВС на командувача УПА Р. Шухевича. Якщо декларується схожість когось із У. Черчілєм, то і поведінка такої особи повинна базуватися на управлінській ідеології та принципах британського прем'єр-міністра, який посів достойне місце у скрижалях вітчизняної і світової історії.
Отже із викладеного випливає очевидний висновок. В умовах доленосних борінь, зусилля вищого військово-політичного керівництва держави і нації повинні бути зосереджені на зміцнені єдності і консолідації воїнства та суспільства задля досягнення перемоги над ще сильним, жорстоким і цинічним ворогом. Який намагається вчергове зруйнувати Українську Державу.
До такого закликає здоровий глузд та уроки вітчизняної і світової історії.
Адже ігнорування досвіду минулих епох та громадської думки, призводить до катастрофічних наслідків і ганьби.
Василь БОДАН, експерт з питань безпеки, генерал-лейтенант, публіцист
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зеленський закликає робити неможливе і завдавати поразок росії