Шість років війни не розвінчали ілюзій Путіна щодо України

Як досягти миру з противником, який піддає сумніву твоє право на існування? Саме з таким викликом змушена мати справу Україна, намагаючись покласти край шестирічній неоголошеній війні з Росією й подолати імперіалістичні упередження столітньої давнини, які досі чинять значний вплив на російську політику. Офіційна Москва не просто переконана, що Україна належить до її традиційної сфери впливу; багато хто у Кремлі вважає Україну частиною самої Росії.

Така тривожна реальність лишає Україні, яка прагне зберегти свою незалежність, вкрай мало простору для маневру. На її фоні заклики Заходу до компромісу виглядають марно й нерозсудливо. Замість того, щоби спонукати Україну йти назустріч країні-агресору, міжнародна спільнота повинна зосередити свою увагу на небажанні Росії визнавати Україну справді незалежною державою. На щастя, ні російський президент Володимир Путін, ні його найближчі соратники не приховують своєї зневаги до української державності. Ба більше, нещодавні інтерв’ю з Путіним і одним із його ідеологів дають неспростовні свідчення безкомпромісного імперіалізму Росії, який лежить в основі поточного конфлікту в Україні.

2020 рік почався із хвилі чуток про пертурбації всередині Кремля, які нібито свідчили про зміну підходу до України. Головна новина полягала в тому, що Владислава Суркова – впливового радника Путіна, який був відповідальний за політику щодо України з 2013 року – замінить нібито більш прагматичний Дмитро Козак. Ця перестановка відбулася вслід за першою особистою зустріччю Путіна з новим українським президентом Володимиром Зеленським у грудні 2019 року, яка завершилася на приглушено мажорній ноті. Утім, оптимізм тривав не довго і швидко пішов на спад після лютневого інтерв’ю Путіна російській державній інформаційній агенції «ТАСС».

Путін використав нагоду нового інтерв’ю, аби вкотре повторити мантру про українців і росіян як «один народ», попри безліч доказів протилежного, які він міг би побачити протягом останніх шести років. Це переконання є засадничим у системі поглядів Путіна на Україну і, вочевидь, цілком щирим. Він неодноразово повторював його від початку конфлікту між двома державами у 2014 році й не відчуває ніякого дискомфорту від образи, яку ним наносить.

На думку Путіна, підйом національної свідомості в Україні є результатом зовнішнього втручання, а не усвідомленого прагнення українців, а їхня довголітня боротьба за незалежність є всього-на-всього антиросійською змовою. У першому розколі в російсько-українських стосунках Путін звинуватив Річ Посполиту, однак найбільше прокльонів він висловив у бік Габсбурзької імперії, яка правила у західній Україні з пізнього XVIII століття до 1918 року. «Особливо український чинник почали розігрувати напередодні Першої світової війни австрійські спецслужби. Чому? Усе просто – поділяй і владарюй. Це цілком зрозуміла річ», – зазначив Путін.

Подібні історичні теорії змови прямо впливають на погляди російського керівництва на сучасні події. Зокрема, вони дозволяють керманичам Росії спокійніше сприймати непоступливість України, звинувачуючи в цьому підступи західних держав. І після Помаранчевої революції 2004 року, й після Євромайдану 2014 року Москва звинувачувала США, ЄС і різноманітні демократично-орієнтовані НУО в тому, що вони збили українців із правильного шляху.

У своєму інтерв’ю «ТАСС» Путін приділив чимало уваги зловісним маніпуляціям Заходу, звинувативши неназвані сили в тому, що вони намагаються розділити Росію й Україну, аби запобігти утворенню слов’янської супердержави. «Комусь подобається розділяти Україну й Росію», – зазначив Путін. – «Вони вважають, що це надзвичайно важливе завдання, тому що будь-яке об’єднання Росії й України, їхні можливості конкурентних переваг – це створення глобального конкурента в Європі та світі. Ніхто цього не хоче. Тому вони будуть робити все, аби нас розтягувати».

Звинувачуючи у всіх своїх проблемах зовнішніх ворогів, Путін закриває очі на той факт, що відповідальність за нинішній конфлікт між двома країнами українці здебільшого покладають саме на нього. Згідно з результатами опитувань, оприлюдненими Pew Research Center у лютому 2020 року, рівень довіри до Путіна серед українців обвалився із 56% у 2007 році до 11% у 2019 році. Замість того, аби визнати, що такий результат є наслідком його власних помилок у зовнішній політиці, Путін звинувачує іноземні сили у штучному розділенні двох країн. Цілком імовірно, що Путін стане першим в історії російським лідером, який втратить Україну, однак він продовжує навідріз заперечувати свою відповідальність за катастрофу, що насувається.

Друге примітне інтерв’ю початку 2020 року дав колишній радник і давній соратник Путіна Владислав Сурков. Це інтерв’ю, опубліковане 26 лютого, стало його останньою нагодою пояснити свою відставку й пояснити свої погляди на найбільш актуальні питання сьогодення. Хоча він говорив уже як експосадовець, колишня позиція Суркова на вершині кремлівської ієрархії та його репутація сірого кардинала за спиною Путіна означали, що його інтерв’ю чекали, можливо, ще з більшим нетерпінням і обговорювали ще активніше, ніж інтерв’ю Путіна. У підсумку розмова із Сурковим виявилася значно менш дипломатичною і змалювала достовірнішу картину того, як російські еліти ставляться до України.

Вірний собі, Сурков почав із того, що заперечив існування України. «України немає», – сказав Сурков. – «Є українство. Тобто специфічний розлад свідомості, дивовижним чином доведене до крайнощів захоплення етнографією». На його думку, українська нація все-таки може виникнути в майбутньому, однак «яка саме це буде Україна, в яких кордонах вона існуватиме й навіть скільки буде Україн – питання відкриті». «Й у вирішенні цих питань Росії так чи інакше доведеться взяти участь», – додав він.

Теза Суркова про те, що кордони України умовні й можуть бути піддані ревізії з боку Росії, зовсім не нова. Відповідно до російської націоналістичної парадигми, сучасна українська держава об’єднує історично російські землі, зокрема Крим, Новоросію й Малоросію, а також західну Україну, яку вважають єдиною чужорідною частиною держави. Такий поділ агресивно просували російські політтехнологи протягом невдалої президентської кампанії Віктора Януковича у 2004 році, яка призвела до Помаранчевої революції. Його знову почали активно експлуатувати у 2014 році, коли Кремль відродив царську концепцію «Новоросії», намагаючись захопити південну та східну Україну.

Зрозуміло, що головним прихильником цієї імперіалістичної парадигми є сам Путін. На саміті НАТО 2008 році в Бухаресті він сказав тодішньому президентові США Джорджу Бушу-молодшому, що Росія «подарувала» Україні великі шматки територій. Він повторював аналогічні твердження в розпалі кампанії зі створення «Новоросії» у 2014 році, а у грудні 2019 року використав пресмарафон у Москві, аби назвати південну та східну Україну «споконвічно російськими територіями, які до України взагалі не мали ніякого стосунку».

Свіжі коментарі Путіна й Суркова щодо України яскраво змальовують, наскільки проблематично досягти сталого миру, який би ґрунтувався на повазі Росії до української державності. Під час свого інтерв’ю Сурков із вражаючою прямотою визнав, що Україну можна повернути в орбіту впливу Кремля тільки силою. «Відносини з Україною ніколи простими не були, навіть коли Україна була у складі Росії. Україна для імперської й радянської бюрократії завжди спричиняла багато мороки», – зауважив Сурков. – «Примус силою до братських відносин – єдиний метод, який історично довів свою ефективність на українському напрямі. Не думаю, що винайдуть будь-який інший».
Скидається на те, що Сурков просто неспроможний осягнути, якою невдачею й катастрофою для російських інтересів обернулися спроби Росії застосувати «примус силою» до України після 2014 року. Натомість він лишається в полоні міфів про Україну, які виникли ще в радянський чи навіть царський період. У такий спосіб він ігнорує пострадянську національну консолідацію України і прокладає шлях для подальшої збройної агресії з боку Росії.

Той, хто дійсно прагне припинити війну в Україні, має уважно слухати, що російське керівництво говорить про Україну. Сурков втратив свою позицію на вершині кремлівської владної вертикалі, однак його погляди на Україну мало чим відрізняються від поглядів інших представників російської еліти. Вони також відображають ледь заретушовану ненависть до України з боку Путіна.

Зарубіжні лідери, зокрема Дональд Трамп, Еммануель Макрон і Ангела Меркель, висловлювали сподівання, що український президент Зеленський зможе досягти певних компромісів із Путіним. Однак поки Росія не відмовиться від свого імперського спадку, мир лишатиметься практично недосяжним. 

Автор: Тарас Кузьо, Науковий співробітник Центру трансатлантичних відносин (ЦТВ) Школи фундаментальних міжнародних досліджень (ШФМД) при Університеті Джонса Гопкінса.