Григір Тютюнник: перерваний політ. «Хулігана ми в комунізм не візьмемо!»

Справи літературні, поетичні – справи політичні, про це добре знали у 1950-1980-их ті, хто потрапляв всередину творчо-видавничої сфери в СРСР. Приналежність до Спілки письменників – як і до будь-якої іншої безальтернативної творчої спілки в УРСР і цілому тоталітарному Союзі – була завуальованим способом міцно прив’язати талант до ідеологічної машини, яка погоджувала тексти, виплачувала гонорари, забезпечувала житлом.

І коли в кишені чи шухляді ще й червона книжечка з портретом Леніна всередині та словами «Партія – ум, чєсть і совєсть нашей епохі» – перспектив і матеріальних благ ще  більше. Заохочувалося відверте словоблуддя – де прикрашені «світлі» будні і свята  та возвеличувалося щасливе комуністичне майбутнє, в якому «мір, май, труд, достіженія в космосє і счаслівиє дєті».

Щоб розуміти, що Григір Тютюнник жив зовсім в іншому світі – хоч і на добре знайомих сучасникам територіях  – заглянемо в досить недавню історію.

Ось пожовкла газета «Правда» за 19 квітня 1958 року, суботній випуск. Зрозуміло, російською мовою. Орган центрального комітету комуністичної партії Радянського союзу (в оригіналі всі слова з великої літери).

Із мантрою «Пролетарії всєх стран, соєдіняйтесь!» Зауважують: 46-ий рік видається, 14 503 номер загалом і 109-ий за попередніх 3,5 місяця. Ціна номера – 30 коп.

Зроблена у московській редакції газета, яка доходила в усі найменші населені пункти Радянського Союзу, віддрукована у типографії видавницта «Радянська Україна» (тобто тираж для союзної республіки друкувався в її столиці). Централізоване пресове видавництво тоді було  в Києві на вулиці з назвою Прозорівська, 59. Так була названа після Другої світової, згодом – французького письменника-комуніста Анрі Барбюса. 

Це  ще край Печерська –   нині там новий житловий комплекс із  французькою назвою.

Вулиця нещодавно перейменована на Тютюнника – Василя,  командувача Дієвої Армії Української Народної Армії. Однофамілець головного героя цієї оповіді помер 29-річним від ускладнень тифу наприкінці 1919-го – коли відстоювали Українську Народну Республіку перед тим, як більшовицько-російсько-радянська влада «братньо» укорінилася  (замордувавши мільйони українців) аж до 1991-го.

Але ще весна 1958 року. Григір, незважаючи на не зовсім юні роки – студент-першокурсник Харківського університету. Старанно вчиться, закоханий в Лю (так називав майбутню дружину). 

А газета «Правда» на трьох перших сторінках у той час масштабно інформує  про завершений напередодні ХІІІ з’їзд ВЛКСМ. Трохи не на половину титульного аркуша – фото аплодуючих понад півсотні людей, які встали, за спиною плескаючого у долоні на передньому плані Микити Хрущова.  Це президіум і в одній особі перший секретар ЦК КПРС та голова Ради міністрів СРСР,  який для зближення з народом для всіх ще й «товаріщ». Місце дії  –  Москва, Кремль.

Партійно-лідерська промова має назву «Виховувати активних і свідомих будівників комуністичного суспільства». Складається з розділів «Зберігайте і примножуйте революційні традиції», «У праці, навчанні і боротьбі загартовується нова людина», «Учитися, жити і працювати по-комуністичному».

Понад три десятки разів по немалому тексту редактори акцентують жирним шрифтом: «Оплески», «Гучні оплески», «Тривалі оплески». Поміж цього трохи є «Пожвавлення». Це коли Микита Сергійович, наприклад, згадував: «Люди мого покоління добре пам’ятають період робітничих факультетів, коли юнаки і дівчата поєднували навчання і працю. Вісім годин у цеху і стільки ж за книгою. Малувато залишалося для сну, але, як мовиться, «кто в молодості много спіт, тот і жизнь просвістіт» (зрозуміло, все говорилося російською мовою).

Є навіть помітки «Сміх». «Я чув, що є, коли організацію вечорів молоді розпочинають із дзвінка у міліцію: «Надайте міліціонера, ми  вечір молоді хочем провести».  Саме після цих слів зібранню стає веселіше. Після чого «товаріщ» Хрущов  продовжує озвучувати діалог: «А зачєм міліціонер?  - Как зачєм? Унімать хуліганов!»

І далі просторікує: «Невже у комунізм візьмемо і хулігана, і міліціонера, щоб його приструнчував? (Знову «Сміх»).

«Ні, хулігана ми в комунізм не візьмемо, доведеться з ним тут, у соціалізмі, розпрощаться». Ну, і далі про те, що «комсомол у першу чергу повинен виявляти нероб, хуліганів, п’яниць, не чекаючи, допоки вони вчинять якийсь розбій, у громадському порядку чинити необхідні заходи попередження і виховання».

Григір Тютюнник. 1974 р. (Фото Володимира Білоуса).

І згадував Микита Сергійович Чеховське оповідання «Радість», в якому колезький реєстратор Мітя Кулдаров, який захоплено розповідав домашнім про те, що про нього дізнається «вся Росія» (звичайно ж, Росія в Радянському союзі найголовніша, а не «рівність братніх народів»), бо газета надрукувала, що він… п’яним потрапив під коня.

Ну, і звичайно, усе те показне зібрання - про «бальшіє дастіженія».

А в кінці, коли всі встали, оклики: «Комуністичній партії слава!», «Партії слава, слава!», «Да здравствуєт Комуністіческая партія! Ура!».

З молоддю Москви делегати з’їзду зустрічалися «под дробь барабанов, звукі горнов». І все, про що писали в «Правді», - треба було втілювати в життя, «чинити необхідні заходи попередження і виховання».

Знову кайдани на слово

Григір Тютюнник та Іван Драч. 1977 р. (Фото Володимира Білоуса).

Партія й органи намагалися безжально виловлювати інакодумців. Так, 20 травня 1961 року радянський суд у Львові почав розправу над членами Української робітничо-селянської спілки, яку очолював юрист Левко Лук’яненко. Крім нього по справі  судили Івана Кандибу, Степана Віруна, Василя Луцківа, Олександра Лібовича та інших. Їх організація виступала – несусвітня для тих часів зухвалість –   за відокремлення України від СРСР і Москви.

Вироки були дуже суворими. Левка Лук’яненка засудили до cмертної кари, яку пізніше замінили 15 роками ув’язнення. (Загалом за дисидентську діяльність він чверть століття проведе у тюрмі та на засланні). Великі терміни отримали інші: від 15 до 10 років.

Тим часом наприкінці того року Максим Рильський  напише: «Братопродавці з білими руками//І з чорними серцями — ось вони, // Що вслали анонімними листами// Дорогу у кар’єру та в чини! // І ходять ще! І ще земля їх носить... // (…)  І піт кривавий їм чола не росить// Під каяття нестерпним тягарем!// Не сняться діти їм осиротілі// І на могилах скорбні матері...»

Треба згадати, що одним із поштовхів для вільнодумства  в СРСР стало винесення з мавзолею у Москві 31 жовтня 1961 року тіла Сталіна (через понад 4,5 років після різкої критики диктатора Микитою Хрущовим на ХХ з’їзді КПРС, яка втім не була надрукована у пресі). Та подія підштовхнула російського поета Євгена Євтушенка написати вірш «Спадкоємці Сталіна», який тільки за прямою вказівкою першого секретаря ЦК партії оприлюднили у газеті «Правда»  лише 21 жовтні 1962  року.

«Але як із нащадків Сталіна – Сталіна вивести?» Цього запитання в політичній поезії було досить, щоб – неочікувано з’явившись багатомільйонним тиражем – для одних вона стала сигналом розправити плечі, а інших змусила  спричинити неабияку активність «закручувати гайки», щоб рятувати власну шкуру. 

Саме через викривальну  позицію сталінщини Микитою Хрущовим та його найближчим колом, певний період навіть уже за правління Леоніда Брежнєва, у Москві могли пропускати у друк переклади творів українських авторів, які табуювала київська цензура. А в УРСР – зважаючи на масштаби репресій, починаючи уже  з 1919 року, –  тих, з кого не можна було вивести Сталіна,  хто служив виконавцем сталінських наказів,  було чи не найбільше.

Інформацією про  євтушенківських «Спадкоємців Сталіна» з «Правди» Григір Тютюнник  поділився з Артемівська у листуванні до однокурсника досить скоро після публікації вірша-маніфесту. Взагалі, він читав багато, періодики зокрема.

Уже 22 березня 1963 року теж у листі напише: «З величезною тривогою прочитав я матеріали зустрічі письменників з керівною силою. Ти розумієш, до чого все це було затіяно? Кільце в рило вставляли, щоб не рилися. Ех!.. Знову кайдани на слово. А теорійку ж яку придумали! Ті, хто буде ремствувати на керівні засади начальства, - ті є обивателі. Авансом, значить, щоб ярличок був на вільнодумців. Яке це все знайоме з часів так званого культу».

За рік до того, у  1962-му,  Григір ще з Харкова, опісля як склав на останній сесії філософію на «4», а обидві літератури – на «5» , захоплювався: «Дзюба гримить-гуркоче по сторінках «Літературної України». Саме цей редактора-консультант відділу першої книжки  київського видавництва «Молодь» ЦК комсомолу трохи згодом  готуватиме  до друку його дебютну книжку, яка, нагадаємо, вийшла 1966 року.

Наприкінці серпня-на початку вересня  1965-го репресивна система  ув’язнила за антирадянщину та самвидав Богдана, Михайла та Ольгу Горинів, Івана Геля, Мирославу Зваричевську, Ярославу Менкуш, Євгенію Савчук-Кузнєцову, Михайла Косіва, Михайла Осадчого, Івана Світличного, Опанаса Заливахи, Михайла Масютка – загалом близько трьох десятків українських правдолюбів: науковців, митців, інженерів, студентів. Про арешти повідомляли з Києва, Львова, Івано-Франківська, Тернополя, Луцька.

Активно виступав проти порушення прав людей радянсько-компартійною системою Іван Дзюба. Він з однодумцями протестував проти загратування активістів. Порадившись  з  літературознавцями Михайлиною Коцюбинською та Юрієм Бадзьом, вирішили публічно оголосити про арешти на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків»  5 вересня у кінотеатрі «Україна» у Києві. «Хто проти репресій – встаньте!»  прозвучало.  Однак у часи суцільного контролю, зрозуміло, це не мало  аж на стільки великого розголосу.

Тому наступним кроком стало те, що Іван Дзюба уже наприкінці року звернувся з розлогим аналізом, над яким працював упродовж трьох місяців,   до керівників УРСР: першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста і голови уряду Володимира Щербицького.

На початку автор зауважував, що не отримали зворотнього зв’язку  депутатські запити  письменника Михайла Стельмаха, поета Андрія Малишка, композитора Георгія Майбороди. До  ЦК КПУ колективного листа підписали  авіаконструктор Олег Антонов, кінорежисер Сергій Параджанов, поети Ліна Костенко та Іван Драч,  композитори Віталій Кирейко і Платон Майборода.

У грунтовному трактаті-аналізі  «Інтернаціоналізм чи русифікація?», завершеному наприкінці  1965-го, Іван Дзюба чітко  окреслив свою позицію протесту проти утисків української мови, культури, науки в СРСР. Вказуючи, наприклад, що у 1963 році з загальної кількості газет в Україні 2366 українською мовою виходило тільки 765, тобто менше третини. Або те, що україномовних книжок тоді друкували 4,3 відсотка від загальної кількості, коли українців нараховували 17 відсотків в СРСР. Завдяки тому, що текст автор пересипав цитатами Леніна, це  на кілька років уберегло літературознавця від арешту і дало можливість його рукопису поширитися за кордоном.

Ще одиним із найвиразніших утисків в українскій літературі того часу стала заборона «Собору» Олеся Гончара. Вперше твір вийшов у січневому номері журналу «Вітчина» у 1968 році. Уже був підготовлений переклад російською для  «Дружби народів».  І раптом виявилося, що письменник «ганьбить Україну». Після нищівної критики наступні майже два десятка років цей твір замовчували.

Орлиним, соколиним назвав роман Олеся Гончара у листі автору 16 лютого 1968 року Григір Тютюнник, романом-набатом. «В наш час, ніби тихий, ніби благий – тільки вужине шелестіння під ногами чути…  –  і «Собор»! Здавалося б, нормалізація (як же: культу не було, були «окремі помилки», генерали аплодують стоячи його ім’ю, названому начальством; керівничі дами, комсомолки в сорок років, переконують письменників-початківців, що 37-й рік не такий уже й злочинний, що декому тоді справедливо «дали прикурить») – і раптом «Собор». Здавалося б, усе минулося, «пройшло без сучка й задоринки»: народ, від  якого забрано й приховано історію його духу, як приховують від прийомної дитини, хто її батьки і куди вони поділися, –  народ цей звик, «безмолствует» –  і раптом «Собор»!

І ще… ось вони, ці палаци, а ось і люди. Знайомтесь! Тут є директор (підполковник в одставці), тумбочки біля ліжок, липучки, стукачі й шашки; тут борються за звання…»

У серпні того 1968-го, після  введення  радянських військ у Чехословаччину, ЦК КПРС ухвалив секретне рішення про посилення ідеолого-пропагандистської діяльності, зокрема, доручивши КДБ СРСР посилити роботу проти дисидентського руху.

«Уже не тільки генерали та колишні активісти батога, але й «народ» нахвалює Сталіна. Скучив за «трепетом!»  - такі слова уже на початку 1970 року Григір Тютюнник залишить у записнику.

А ближче до кінця того року, 28 листопада, у Василькові поблизу Києва буде підступно вбито художницю-дисидентку Аллу Горську. Похорон 7 грудня на віддаленому столичному Берковецькому кладовищі, нашпигованому міліцією й КДБістами, перетворився на мітинг протесту проти режиму.

Ще майже через два роки, на початку 1972-го,  КГБ УРСР розпочав операцію «Блок». Арештували тоді Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Миколу Плахотнюка, В’ячеслава Чорновола, Ірину Стасів-Калинець, по другому колу Івана Світличного, Івана Геля, інших. За менше, аніж два роки, тоді  було загратовано в УРСР понад 100 дисидентів.

Івана Дзюбу виключать зі Спілки письменників, до того уже не випускаючи на сторінки видань його літературознавчої критики. А 1973-го засудять до 5 років ув’язнення та 5 років заслання за антирадянський “Інтернаціоналізм чи русифікацію?» й паплюження радянської дійсності.

Після арешту Івана Дзюби та 18-ти місяців утримання  в неволі саме Григір Тютюнник буде одним із небагатьох, хто навідав засудженого за антирадянщину – таким чином публічно показуючи підтримку, коли багато хто відвернувся. Хоча близько до того вони спілкувалися не часто.

Через стан здоров’я засуджений написав прохання про помилування. Для одних це стало причиною кпинити Івана Дзюбу за покору; інші цуралися його, бо здогадувалися, що за ним продовжувало стежити КДБ. Григір Тютюнник завітав до Дзюби  додому буквально на другий чи третій день після його повернення. У квартирі була стримана розмова. «Я знав, що квартира прослуховується», –  згадує Іван Дзюба.

А коли вийшов проваджати гостя, вважав за потрібне сказати «пробач» - за те, що не йшов до кінця у боротьбі. У відповідь почув: «Іване, цій вині 300 років».

На небайдужих, борців проти утисків прав людей та розправ над українськими активістами в СРСР тоді навішували звичне  «антирадянщина». А в діаспорних сатиричних виданнях  генсека ЦК КПСР Леоніда Брежнєв на «цензурі»  зображували таким діалогом: «А що з вашими дисидентами?» — «Такіх у нас нєт! Єсть только досиденти, сиденти або одсиденти».

Або  ще з сумних жартів тих часів: «Який тепер у вас, в Україні, напрямок у малярстві? — Репресіонізм!..»

                                                      Петро Засенко і Григір Тютюнник. 1969 р.

 «Моє ім'я викидають з літератури»

Принципова  правда про радянське життя у різні часи  у Києві і в селах у літературних творах Григора Тютюнника робила його інструментом для інших у кар’єрних змаганнях. Так, пасквіль у ЦК партії про «зрадницький» твір письменника у журналі «Вітчизна» вдарив рикошетом по головреду видання, крісло якого вабило інших. Утім, зрозуміло, відразу покарали і письменника. У видавництві «Веселка» (фасад маскування радянського  агітпропу прикрашали  виключно назви, що вписувалися  в ефемерні макети  побудови щасливого утопічного комунізму) посеред робочого дня скликали термінову нараду, де головував цензор – працівник Головліту.

- У дитячому видавництві – і неблагонадійні. Це неприпустимо! – відчував владу над зібранням гість, якого не виставиш за двері. – Відповідальність за це на кожному.

Перечити натиску патронованого КДБ чоловіка  охочих не знайшлося. Григора у видавництві цього дня не було.

- Від сьогодні  прізвище Тютюнник не має з'явитися ні як автора книжки, ні як перекладача. Незамінних у нас нема, - якось так самозакохано хизувався своєю владою над іншими цензор. Упевненості  головлітовцю додавало те, що подібні слова його колеги  з приборкування вільнодумства казали в усіх київських видавництвах.

Трохи про «Веселку» - видавництво, яке нині уже понад десятиліття має статус національного видавництва. Воно  веде початок від Дитвидаву УРСР,  заснованого до річниці з дня народження Тараса Шевченка 9 березня 1934 року у Києві. Після вимушеної зупинки  у роки Другої світової відновило роботу 1956 року  - як редакція літератури для дітей існуючого видавництва «Молодь».

У свою чергу «Молодь» була створена ще 1923 року  у Харкові – маріонетковій столиці більшовицької УРСР. Спочатку називалася «Молодий робітник», «Молодий більшовик». Просто «Молоддю» видавництво стало 1945 року, розміщувалося у центрі Києва, на вулиці Пушкінській, 28; нині там – управління Держагентства резерву України.

Уже у 1960-их  редакція літератури для дітей «Молоді» стала окремим видавництвом «Веселка» - відтоді його емблему з дівчинкою у віночку з книжкою в руках можуть згадати принагідно  трохи не всі. Приміщення виділили – за Бесарабським ринком, Бассейна, 2.  (У 1980-ті було зведено новий видавничий дім «Веселки» у районі Лук'янівки, де неподалік побудували  й нову  ВПШ –  корпуси Вищої партійної школи, яка структура  ідеологічної освіти у різні періоди з дво-, три- та чотирилітнім  терміном навчання діяла з 1946 року).

Але повернемося у  Спілку письменників, куди Григір Тютюнник прийшов зі своїм другом Петром Засенком, який був на екстренній нараді з цензором  у «Веселці». Коли закінчилося публічне муштрування співробітників видавництва – зателефонував «неблагонадійному», спантеличив його звісткою. Хоча уже не перший рік Григора не балували припрошуванням друкуватися. 

У самому середмісті Києва  в одному розкішному приміщенні-особняку  поблизу знаменитого будинку з химерами Владислава Городецького – всеукраїнська організація і столична письменницькі організації знаходяться й понині.  А тоді в 1970-их Григір Тютюнник та Петро Засенко пішли з будинку ні з чим.

Підтримки навіть конкретними словами не отримали. Хоча спочатку побачили Григорового земляка –  секретаря республіканської, висококласного спеціаліста з теорії соціалістичного реалізму, уже десяток років лауреата Шевченківської премії (Леонід Новиченко).  І голову київської – Юрія Збанацького, ще з часів Другої світової Героя Радянського Союзу, пізніше відзначеного Шевченківкою  й багато орденоносного, який дозволяв у 1974-му собі голосувати проти виключення з партії «ворога народу», теж фронтовика-письменника  Миколи Руденка.

Пішов тоді один проти всіх. Мабуть, і тому що його перший роман «Таємниця Соколиного бору» друкувався у журналі «Дніпро», коли редактором був Микола Руденко. А перед тим разом з Олесем Гончаром та Дмитром Білоусом Микола Руденко  допоміг уникнути Юрію Збанацькому наслідків переслідувань компартійної високопосадовця.

Хоча вже наступного року саме Юрій Збанацький  особисто пропонував позбавити Миколу Руденка членства у  письменницькій спілці, який натякав на  необхідність ліквідувати колгоспів, критикував марксизм-ленінізм.

«Від свідомої контрреволюції, антирадянщини ліки одні. Я пропоную  переродженця Руденка із членів Київської організації Спілки письменників України виклюдити за дії не сумісні з вимогами Статуту Спілки письменників України», –  це слова голови столичної організації з протоколу №3 засідання її правління від 20 травня 1975 року, на якому були присутніми 32 особи під головуванням Юрія Збанацького. Микола Руденко не прийшов, хоч і тричі припрошували. (Документ зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтв України).

Ба, більше!

П’ятим питанням того зібрання було: «персональні справи М. Руденка та Г.Тютюнника». Григорові закидали «про негідну поведінку члена організації, який у нетверезому стані образив старших товаришів».  І так уже не вперше, подібну «виховну роботу» до того зафіксовано і в протоколі у 1973 році.

Справді образив чи  публічно лінчували,  щоб приборкати норовливого правдолюба? 

Напевно, донесли, кому треба, і про категоричну відмову Григора Тютюнника від пропозиції покращити його ж життя вступом у партію, яка звучала у колі знайомих, які на його запрошення зайшли  у невелику двокімнатну квартиру письменника у районі Будинку меблів.

      - Григоре, ти би писав заяву в партію. Три-чотири  речення на папірці – і партквиток у кишені, - запропонував тоді спілчанський секретар.

Не отримавши відразу словесної  відсічі, а лише напружений погляд, співрозмовник продовжив:

        - Ти ж знаєш, це відкриває багато можливостей. Як і те, що люди без твого таланту, а мають  вищі гонорари за книжки. Твої ж - видані в Москві, збірка в Прибалтиці – із партквитком разом гарантують  відразу щонайменше премії Ленінського комсомолу. А це ж і добрі гроші. А в тебе ж двоє козаків росте…

За ті хвилини неначе й дружньої пропозиції у Григоровій голові, напевно, промайнули Шилівка з репресованими Тютюнниками і Сивоконями; депресивний Донбас, де не пробитися українській мові; Харків, куди тимчасово переносили столицю УРСР,  щоб надійніше «зачистити»  все справді українське…  Але був не багатослівним:

-  Я у твою партію не піду.

-   Чому? – трохи розгубився «агітатор» від такої лаконічності.

-    Бо твоя партія вбила мого тата. Все!

Й ініціатор розмови, думається,  насправді був дуже задоволений таким завершенням не надто приємної від початку для нього  розмови. По-перше, закінчитися вона могла значно бурхливіше. По-друге, з таким  членом КПРС точно би не обійшлося без великого головного болю. Та, врешті-решт,  почувався просто благодійником: він же хотів, щоб краще жилося не лише цьому зухвалому Григору, а й його дітям.

А з другом Петром Засенком, коли після наганяя  видавництву відмахнулися від чергових проблем Григора Тютюнника у Спілці, зустрілися і наступного дня. Письменник, якого наказали не друкувати, встиг уже за власною ініціативою сходити до знайомого у ЦК.

Опісля  не стримував обурення:  «Правда життя – це негативна риса для оповідання, виявляється. Фарисеї!  – ділився емоційно про своє спілкування Григір. – Виходить, за те, шо я спробував написати  лише напівправду, – моє ім'я викидають із літератури. А коли б я написав усю правду – вони мене просто вбили б…».

Далі буде.

Читайте також: Григір Тютюнник: перерваний політ. Життя на Андріївському узвозі. 

Григір Тютюнник: перерваний політ. За що репресували батька й інших родичів письменника?