Зупиняю коня край могили.
Дощ іде, хоча завтра Різдво.

Шановна редакціє «України молодої», незабаром Новий рік, тому вітаю зі святом і щиро бажаю всім міцного здоров’я, довгих щасливих літ життя, творчих успіхів на благо нашої багатостраждальної неньки України!

Побудь, мій Боже, отут, зі мною,
У цьому полі, у розпал бою.

Над Полтавським краєм зорі ясно сяють,
Україна в серці нашім назавжди.
І Дніпро величний нас благословляє —
Слава Україні! Слава навіки!

На четвертий рік війни з Московією замаячили на горизонтi вибори Президента і до Верховної Ради. ЗМІ час від часу показують рейтинги основних можливих висуванців і їхніх партій, а висуванці ті самі, давно знайомі.

Чомусь нагорі піраміди
вигулькує щось тьмяно-блякле,
хоча в синьо-жовтій хламиді...
Й радіємо ми з переляку.

Хохол... Це слово — на язиці кожного московита, в газетних статтях, виступах, написано на парканах і навіть якось випадково трапилась московська газета, де назву нашої Руси-України означили як Хохландія.

Із цих слів починається майже кожен виступ наших можновладців. І не має значення, що це переконання — фальш або ж пристосуванство до певних обставин. Головне тут — «глибоке переконання».

Не хились, не журись,
як у лузі червона калина.

Мій дід, Семашко Михайло Іларіонович, народився в Білорусії, в селищі Іванець Мінського повіту. Дід любив свою батьківщину, добре знав білоруську мову, спілкувався з родичами і знайомими тільки рідною мовою.