Хтось із класиків науки «масового оболванювання» громадян відзначив, що пропаганда має бути гранично примітивною і чорно–білою, що в ній чітко повинні бути протиставлені сніжно–білий «наш» та злісний ворог, на якого слід спрямувати вину за всі біди та незадоволення громадян. Це твердження приходить на згадку при прочитанні недавньої публікації «Відповідь Ю. Щербака М. Сидельникову» в газеті «День».

У висновку Інституту національної пам’яті зазначено, що В. Ленін є головним ідеологом масового терору і несе головну провину за здійснення політичних репресій та голодоморів. Парламентська асамблея ОБСЄ у своїй резолюції прирівняла комуністичний тоталітарний режим до нацизму, який ніс із собою геноцид і злочини проти людства.

По телебаченню нам показують, як 15–річні красуні (їм би ще «підростати» в аматорських гуртках) тікають від своїх родин до Києва, де на них чекають зацікавлені в їхніх талантах добрі дяді. Та вокальні природні дані серед людей зустрічаються вкрай рідко, а талант — це не тільки здібності, а й праця — важка, повсякденна, довготривала. Тому виявляється, що таланту як такого у молодих немає...

Попри всі заспокоювання, що шкільний підручник з історії писатимуть українські історики, все ж у ЗМІ з’явилася інформація, що в Москві вже дописують його — спільний для українських і російських школярів. Визначено навіть час завершення роботи — до осені. Ідею спільного підручника тривалий час войовничо обстоював відомий українофоб нардеп В. Колесніченко і взявся за її реалізацію міністр Д. Табачник.

Хочу висловити свою думку щодо заяв пана Азарова. Він переконував нас, що перебування російського флоту в Україні — благо, мовляв, іноземні бази існують і в інших державах. Він ще дивується, чому опозиція здіймає такий галас із приводу «Харківських угод».

Було то в далекому 1944 році. Йшли бої за Ковель, а наше село вже визволили радянські війська. На хуторі, де проживала наша сім’я, у кількох кращих хатах розмістився штаб однієї з військових частин. Життя налагоджувалося... і почали потроху гнати самогон. За самогон можна було багато чого вимінати в солдатів. Грішила цим і моя покійна бабуся Мотря Яківна. Якось зайшов до нас у хату офіцер.

Я — українка, з діда–прадіда козацького роду, яка народилася й виросла на цій, Богом нам даній, землі: де народилися й виросли мої діти й онуки, де поховані мої предки, хочу, щоб зі столиці моєї Батьківщини лунала моя, українська, мова, державна мова України. Певна річ, я ніскільки не проти, щоб такі, як Царьов, Чечетов та ін. вільно користувалися своєю мовою в родині, в повсякденному побуті, мали свої школи, газети, телерадіоканали... Але їм належить поважати і моє право, право мого народу на широкі державницькі функції української мови в Україні, а не керуватися своїми інтересами, спрямованими на дальше імперське нищення української мови, української державності.

Прошу слова (поки ще можливо). Я, як законослухняний громадянин, мав би поважати посаду Президента держави й особу, яка цю посаду обіймає. Але важко втриматися на такій позиції, коли ця особа ігнорує щонайменше половину населення держави, яку вона очолює...