Після першотравневого розширення Євросоюзу і напередодні затвердження Плану дій «Україна—ЄС» Європейська Комісія оприлюднила два знакові, хоча й рамкові документи щодо нашої держави: Звіт ЄС про Україну (такі моніторингові документи Брюссель щороку готував щодо тодішніх країн-аплікантів) та План стратегії ЄС, у якому окреслюється Європейська політика сусідства (ЄПС).

Початок травня цього року став для Європи справжнiм святом солідарності європейських націй у справі побудови єдиного європейського простору. У загальноєвропейський дім увійшли 10 нових держав, а кордони Євросоюзу розширилися на Схід, до кордонів України...
Ця подія викликає у мене суперечливі почуття. Ми поділяємо радість тріумфу з нашими сусідами, які наприкінці 80-х скинули ярмо комуністичного імперіалізму і чиї зусилля, надії й устремління нарешті знайшли своє втілення. Водночас ця радість змішана з почуттям розчарування і гіркоти. Ми, українці, нашою історією, нашою героїчною боротьбою проти фашизму і більшовизму, табірними муками нашої інтелігенції довели своє право на гідне місце в сім'ї європейських народів. Не варто забувати, що саме українці до середини 50-х років ще продовжували вести збройну боротьбу за незалежність, тоді як в інших державах Східної і Центральної Європи встановилися прокомуністичні режими. Саме на долю нашого народу випали найбільші страждання, принесені нелюдською політикою більшовизму — голодомор 30-х і чорнобильська катастрофа.

У самому ЄС День Європи, як відомо, відзначається 9 травня. Не на честь визволення Європи від фашистів, а з іншої причини: саме того дня міністр закордонних справ Франції Шуман представив програму нового міждержавного утворення — Асоціації вугілля та сталі, від якого й веде початок нинішній ЄС. Позаяк Україна 9 травня святкує День перемоги, то європейці вирішили їй у цьому не заважати, і Президент Кучма підписав свого часу розпорядження про відзначення Дня Європи в нашій державі у третю суботу травня. Отже, гримаса долі, історична усмішка: Україна шанує День Європи на тиждень пізніше, ніж ЄС. Сьогодні і в цьому вбачається якийсь сумний символ.

Знущання американських та британських солдат над іракськими в'язнями неабияк сколихнули міжнародну спільноту. Для України це досить тривожна тема, оскільки в іракській в'язниці сидять двоє наших громадян — моряки судна «Навстар-1». А перебувають вони там, за даними Міністерства закордонних справ України, у жахливих умовах. Відтак МЗС глибоко стурбоване станом моряків, про що міністр Костянтин Грищенко повідомив у ноті послу США в Україні Джону Гербсту. Грищенко, зокрема, наголосив на неприйнятних умовах утримання українських громадян, відсутності життєво необхідного медичного обслуговування та напруженій ситуації навколо пенітенціарного закладу, що ставить під загрозу життя наших співвітчизників. Говорячи про стан здоров'я капітана Миколи Мазуренка і старпома Івана Сощенка, керiвник прес-служби міністерства Маркіян Лубківський сказав, що «він (стан здоров'я. — Ред.) не може бути нормальним враховуючи те, в яких умовах їх утримують».

У білоруських телерепортажах і передачах про велику Перемогу вражав надмір словосполучень «спроба фальсифікації історії». Про «фальсифікацію» говорив і президент Олександр Лукашенко, говорили натреновані перед ефіром піонери. Склалося враження, що ізольований від Європи Лукашенко в нагнітанні «переможного» сантимента шукає противагу сьогоднішньому європейському «братанню» і взаємопрощенню. Мета цієї риторики, можливо, і в тому, щоб виправдати нинішні злидні, мовляв, Білорусь і дотепер не може стати на ноги саме тому, що Друга світова війна завдала її господарству найбільший збиток порівняно з іншими державами Східної Європи. «Фальсифікацією» вважають аж ніяк не книги західних істориків, про які говорить президент, а брила страшної правди про війну в Білорусі, що стала надбанням громадськості ще за президентства Станіслава Шушкевича. Отож величезну кількість книг, досліджень, статей, мемуарів було вилучено з провідних бібліотек, позаяк вони переважно несли висновок: Друга світова мала всі ознаки війни громадянської.

Як сказав представник брюссельського Центру дослідження європейської політики Джордж Дура, ніколи не можна потрапити в ЄС, якщо є проблеми на кордонах. А в України і Молдови така проблема є, й ім'я їй — Придністров'я. Питання українсько-молдовських взаємин обговорювалося нещодавно на «круглому столі», організованому Фондом Фрідріха Еберта і Центром миру, конверсії та зовнішньої політики України із залученням урядовців і парламентаріїв з обох країн.

Відтепер українці ще міцніше замислилися над своїм улюбленим парадоксом: чому ми є на Європейському континенті, але не є в Європі? Поночі з 30 квітня на 1 травня гуцули з Рахiвського району, може, й подалися у гори молитися до стовпа, вкопаного в самісінький географічний пуп Європи, і закликали в свідки дух Романо Проді, припрошуючи його жестами не відцуратися цієї хоч дерев'яної, але незаперечної обставини нашої європейськості. Однак президент ЄС у ту годину саме пив добре шампанське у Дубліні, пив і не відволікався на нашу далечінь. Євросоюз тієї ночі розширився, й Україні стало не те щоб боляче, а прикро.

Напередодні найбільшої хвилі розширення Європейського Союзу Україна встигла зробити необхідну процедуру — 29 квітня в столиці Ірландії Дубліні, на засіданні Україна — Трійка ЄС було підписано протокол до Угоди про партнерство і співробітництво про приєднання до неї десяти нових членів Союзу. З українського боку документ підписував міністр закордонних справ Костянтин Грищенко, від ЄС — міністр Ірландії (ця країна нині головує в Євросоюзі) Браян Коуен. Наступною українсько-єесівською подією стане запланований на 7-8 липня у Гаазі саміт Україна — ЄС. Обсяг контактів Євросоюзу з Україною напозір не зменшується, зате скепсис з обох сторін став неприхованим. Велика Європа хоче від України демократичності, прозорості, відповідності євростандартам та суспільним і політичним євроцінностям, отож, зрозуміло, чекає осені — коли, напевно, у нас зміниться влада, щоб подивитися, як вона поведеться, і визначитися з подальшою політикою щодо України. Навзаєм і Україна не позбавлена бажань. Які вони — висловив наприкінці минулого тижня Президент Леонід Кучма в рамках Європейського економічного саміту у Варшаві.

Минулого тижня в «американці» — внутрішній в'язниці КДБ — опинився Михайло Маринич, одна з центральних фігур сьогоднішньої «інтелектуальної» опозиції, людина, що заявила слідом за Андрієм Климовим про своє тверде рішення балотуватися на майбутніх президентських виборах.
Михайла Маринича можна назвати опозиціонером-одиночкою. Вражає його «офіційний» послужний список — голова столичного міськвиконкому, міністр зовнішньоекономічних зв'язків, Надзвичайний і Повноважний посол Білорусі в низці європейських держав. Шлях в опозицію він проробив приблизно такий самий, як і білоруський екс-прем'єр Михайло Чигирь і найближчий прихильник Лукашенка, а нині — один з офіційних лідерів опозиції Анатолій Лебедько: від щирої віри в «молодого», нехай і неоковирного, але чесного і справедливого президента Лукашенка до відторгнення авторитарного режиму «бацьки». Треба сказати, від Лукашенка Маринич пішов без скандалу, напередодні минулих президентських виборів. Маринич певний час декларував себе як незалежного політика, близького до кіл Об'єднаної Громадянської партії і парламентської фракції «Республіка». Останнім часом активно зайнявся створенням громадської організації «За гідне життя», причому очевидно було, що Маринич формує не просто громадську організацію, а армію людей, покликаних працювати в передвиборчій кампанії.

У першотравневі дні в нових країнах-членах Союзу найбільш ходовим товаром стали прапори ЄС, які мають майоріти поруч з національними на всіх державних установах, а за бажанням — також на приватних будинках та фірмах. З'ясувалося, що блакитний прапор ЄС із золотими зірочками на ньому часто коштує більше, ніж національний. «Газета виборча», приміром, повідомляє, що польський національний прапор великого розміру (100 на 150 сантиметрів) коштує у магазині 20 злотих, а прапор ЄС такого ж розміру — 35 злотих. Продавці пояснюють, що золоті зірочки на прапорі ЄС наносяться за допомогою особливої техніки друку, що відбивається на його ціні.
Якщо мешканців «старої» Європи передусім лякає перспектива напливу емігрантів зі Сходу, то звичайні громадяни нових країн ЄС переймаються не стільки проблемами еміграції чи вартості прапора ЄС, а ціновими змінами на товари першої необхiдностi та, власне, на безліч інших товарів та послуг.