З 20 до 26 квітня Дім освіти та культури «Майстер Клас» запрошує на І Фестиваль актуального українського театру. Ініціатором, організатором та куратором цього проекту є Олег Ліпцин, легендарний український режисер, знакова постать українського мистецтва кінця минулого століття. Поїхавши з України майже двадцять років тому — приміщення, в якому працював його «Театральний клуб», стало здобиччю тодішніх «прихватизаторів», театр опинився на вулиці, — він намагається бувати тут хоча б раз на рік. Цього разу Олег привіз ідею форуму, який «має показати маловідомі сторони сучасного українського мистецтва в контексті і у складі світового художнього процесу».

Уже кілька місяців — відколи з Києва до Будапешта почав курсувати бюджетний авіаперевізник — для українців стала ближчою Угорщина. Хоча країна, з якою межуємо, для багатьох закарпатців узагалі рідна навіть генетично. Певна спорідненість існує і в кулінарних традиціях та вподобаннях угорців й українців: скажімо, великі порції і ситні страви. «Ми, угорці, любимо поїсти», — пише пропагандист страв своєї національної кухні Дьордь Харгитаі, чия книга «Угорська кухня» перевидавалася кілька разів і перекладена кількома мовами.

Отже, для тих, хто любить поїсти, — дещиця угорської смакоти, традиційно приправленої солодкою чи гіркою паприкою.

Як відзначив Анатолій Тимощук, перемоги над збірними Польщі та Молдови лише повернули українській збірній надію на боротьбу за вихід на чемпіонат світу–2014. Водночас окремі європейські команди після березневих матчів відбору практично гарантували собі поїздку на бразильський «мундіаль».

Пояснюючи причини свого повернення минулого року з ралі у «Формулу–1», Кімі Райкконен казав, що «королівські перегони» дають йому більше часу для... сну. Щоправда, як слід відпочити перед першою гонкою 64–го сезону, яку традиційно приймав Мельбурн, досвідчений фінський гонщик не зміг. Та й решта пілотів — теж. Адже, попри пізній старт Гран–прі (17.00 за місцевим часом), із самого ранку неділі вони були на ногах.

Останнім часом ведуться активні перемовини щодо передачі в оренду української газотранспортної системи російській стороні. Проте допустити «Газпром» одноосібно до будь–якої форми управління українською ГТС категорично не можна.

Дивне ім’я в українському історичному пантеоні: «Драгоманов». З одного боку, чи не всі про нього щось чули, бодай зі школи. З іншого, зупини випадкового перехожого й поспитай — він тобі й Шевченка коротко схарактеризує, і Мазепу, й Бандеру навіть. А от Драгоманова — навряд. Схожа ситуація і поміж просунутих читачів — не випадково ж видавці пропонують книжки про нього під такими назвами: «Невідомий Драгоманов» (К.: Хроніка 2000; перша збірка вийшла 2009–го, друга — 2011–го) або «Відомий–невідомий Драгоманов» (К.: Видавництво НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2012).

Від 25 лютого по 1 березня 1986 року відбувався ХХVІІ з’їзд КПСС, який накреслив завдання до 2000(!) року створити в СРСР виробничий потенціал, який би дорівнював уже накопиченому за всі роки совєтської влади. Національний дохід за цей же період мав зрости вдвічі, а продуктивність праці в 2,3—2,5 раза. Та не все сталося, як гадалося. Точнісінько, як у байці: жаба надималася, аж поки луснула. Але яким відірваним од життя мало бути комуністичне керівництво, щоб будувати такі плани за п’ять років до того, як беркицьнувся СРСР.

Проспект Андраші — один із найкрасивіших у Будапешті. Під широкою вулицею, яку називають ще «Єлисейськими полями», прокладено найстарішу в континентальній Європі гілку метро. Стилізовані під ті, перші, вагони зупиняються на станціях, вигляд яких фактично не змінювався з часу відкриття Будапештського метрополітену в 1896 році. На протилежному від центру Пешта кінці проспекту Андраші розташована монументальна площа Героїв — саме за її принципом 2001 року планувалося оформити майдан Незалежності в Києві, однак замість скульптурного пантеону видатних історичних постатей за колоною вибудували торговельний центр «Глобус».

По обидва боки проспекту Андраші — елегантні вілли, музеї, театри, державні установи й дипломатичні представництва. Проте є на цій вулиці один будинок, який привертає особливу увагу. Над сірою чотириповерховою будівлею зловісно нависає чорний металевий карниз із прорізаними літерами, з яких складається слово TERROR. Навпроти входу — щільна завіса із товстих ланцюгів. Як свідчить напис, продубльований різними мовами (є й українською), це — символічне зображення залізної завіси між соціалістичним табором та рештою Європи. Трохи далі — бетонний блок — символ Берлінського муру.

Ми стоїмо перед Будинком терору («Террор хаза») — унікальним музеєм двох режимів, від яких потерпала Угорщина у ХХ сторіччі. На відміну від України, досі заставленої пам’ятниками радянським вождям і керованої вождями, готовими заради червоних ідолів відривати патріотам руки й ноги, в Угорщині усвідомлення кривавої тотожності комуністичного й нацистського режимів починається «з голови». Музей терору в Будапешті було створено за підтримки чинного прем’єр–міністра країни Віктора Орбана, який очолював угорський уряд і в 1998—2002 роках.