Позавчора пообіді Володимир Боровко, що представився помічником народного депутата Юлії Тимошенко, заявив, що лідер БЮТі просила його за винагороду збирати компромат на Леоніда Кучму, Віктора Януковича, Віктора Медведчука та Миколу Азарова. За словами Боровка, за хорошу «компру» — відео- та аудіоматеріали або якісний монтаж — Тимошенко була готова заплатити йому до півмільйона гривень. Зокрема, минулого літа Юлія Володимирівна нібито попросила Боровка «здійснити схему з компрометації Кучми та його родичів» шляхом відкриття «через підставних осіб валютного рахунку на ім'я когось із членів сім'ї Кучми для прокачування грошей у валюті країн Близького Сходу». Потім, наголосив Боровко, цей рахунок мали б продемонструвати як доказ причетності Президента до «продажу зброї країнам, які підозрюють у міжнародному тероризмі».

Луганщина стала першою областю, яка спробувала загнати самодіяльний вуглевидобуток у легальне річище. Обласна рада в минулому році навіть створила в надрах своєї структури відділ природних ресурсів, до функцій якого належить узгодження матеріалів для отримання ліцензій на розробку корисних копалин. Казати про бодай часткове вирішення проблеми не доводиться — офіційні органи обласної влади навіть приблизно не знають кількості «неофіційних» шахт, що розташовані на її території. На недавньому засіданні Луганського прес-клубу Українського центру освітніх реформ називали різні цифри: від двох сотень до півтори тисячі. Однак перші кроки вже зроблено, і, судячи з усього, у правильному напрямi.

Версії щодо балотування глави президентської Адміністрації, одіозного лідера СДПУ(о) Віктора Медведчука, в народні депутати у «звільнених» округах виникали вже не раз — і коли «донецький» Геннадій Васильєв пересів із віце-спікерського крісла ВР у генпрокурорське, і коли близький до есдеків Сергій Ківалов перейшов із парламенту на посаду голови Центрвиборчкому. Але були причини, які ощасливлювали виборців Донеччини та Одеси. У першому випадку мандат передався у спадок від брата Геннадія до брата Олександра, тим паче — у «вотчині» «донів». У другому існує ризик «прольоту» Медведчука, адже одесити — народ не темний, візьме та ще й «прокине». До того ж весь цей час існувала політична невизначеність, пов’язана з незавершеністю політреформи. Адже цей проект глави Банкової в разі реалізації «автоматом» відкривав Медведчукові шлях до висот — скажімо, в крісло Голови надзвичайно посиленого, підконтрольного нинішнім «кучмістам-медведчукістам» парламенту. Але реформа у версії Банкової провалилася остаточно, і осінь диктує Вікторові Володимировичу свої «умови задачі». Адже хоч би хто став Президентом із нинішніми повноваженнями — Ющенко чи Янукович, — лідер СДПУ(о) на посаді свавільного глави президентської канцелярії не залишиться. Не візьмуть його і в прем’єр-міністри, навіть за виграшу на виборах Януковича. А, скажімо, віце-прем’єрство — дуже мілко для чоловіка Оксани Марченко. Тож лишається єдиний вихід — пробиватися в парламент, щоб вести свої нові ігри й крутити інтриги вже там.

Початок травня цього року став для Європи справжнiм святом солідарності європейських націй у справі побудови єдиного європейського простору. У загальноєвропейський дім увійшли 10 нових держав, а кордони Євросоюзу розширилися на Схід, до кордонів України...
Ця подія викликає у мене суперечливі почуття. Ми поділяємо радість тріумфу з нашими сусідами, які наприкінці 80-х скинули ярмо комуністичного імперіалізму і чиї зусилля, надії й устремління нарешті знайшли своє втілення. Водночас ця радість змішана з почуттям розчарування і гіркоти. Ми, українці, нашою історією, нашою героїчною боротьбою проти фашизму і більшовизму, табірними муками нашої інтелігенції довели своє право на гідне місце в сім'ї європейських народів. Не варто забувати, що саме українці до середини 50-х років ще продовжували вести збройну боротьбу за незалежність, тоді як в інших державах Східної і Центральної Європи встановилися прокомуністичні режими. Саме на долю нашого народу випали найбільші страждання, принесені нелюдською політикою більшовизму — голодомор 30-х і чорнобильська катастрофа.

Відомий політолог і українофіл, член правління вашингтонського Центру стратегічних і міжнародних досліджень Збігнєв Бжезінський почав відвідини Києва з офіційних зустрічей. Його приймали Президент України Леонід Кучма і голова уряду Віктор Янукович. Коло питань — якнайширше: від майбутніх президентських виборів до євроінтеграції України.

«Це все через ту кляту жабу. Бо жаба — то найбільша проблема українців, через неї всі наші лиха», — замислено сказав у розмові за чашкою кави один розумний депутат. І нагадав, як багато в історії України було полковників, яким одного не надто прекрасного для України дня спадало на думку, що завтра вони можуть стати гетьманами, до того ж значно кращими, ніж нинішній (учорашній/завтрашній) гетьман. Але полковників багато, а гетьман потрібен один...
Здавалося б, тут би їм — полковникам — об'єднатися, обрати з-поміж себе найдостойнішого й виступити єдиною могутньою силою проти ворогів, довіривши обранцю державне кермо. Далебі. Не склалося у нас із самопожертвою. Три гетьмани на двох українців — це забагато, але з кожної трійки знайдеться принаймні двоє, хто буде певен: він, і тільки він — саме той. Найдостойніший. А доля України, про яку всі вони дуже піклуються на словах, так і залишається на рівні балачок.

Днями, виступаючи на слуханнях у Конгресі США, помічник Держсекретаря у справах Європи і Євразії Стівен Пайфер заявив: «Ми не знайшли радіолокаційних комплексів «Кольчуга» в Іраку, і їх передачі (Україною — Саддаму Хусейну. — Ред.) могло не бути». Проте, зауважив п.Пайфер, адміністрація Джорджа Буша дотепер не може зрозуміти, чому «кольчужна» операція була схвалена Президентом Кучмою (мається на увазі інформація з цього приводу, яка міститься на «плівках майора Мельниченка»). Отже, виходячи з вищесказаного, США фактично закрили справу, поставили крапку в «кольчужному» скандалі. Втім це зовсім не означає, що Вашингтон коригує свою політику стосовно України й українського керівництва зокрема.

Влада в Україні не звикла програвати. Болісно переживши поразку на останньому рубежі реформування Конституції, Банкова не надто довго перебувала в прострації. Підвівшись і обтрусивши порох з дорогих костюмів від Бріоні, «більшовицькі» координатори та їхні ситуативні союзники з лівого табору знову взялися за своє. Учора парламентська комісія з питань конституційної реформи вперше після свят зібралася на засідання, аби обговорити подальші дії щодо трьох наявних проектів змін до Основного закону: багатостраждального 4105, майже ідентичного йому 4180 і спільно розробленого ще «живою» тоді опозиційною «четвіркою» 3207-1, основним автором якого виступив Олександр Мороз. І хоча успішне голосування за будь-який із цих варіантів після 8 квітня, коли реформа вже зазнала гучного фіаско, здається нонсенсом, дехто з політичних аналітиків вельми прозоро натякає на те, що «Наша Україна» та БЮТі й у такому випадку вельми ризикують. Мовляв, навіть якщо Основний закон усе-таки не буде змінено (а цей варіант, з огляду на розпробуваний парламентаріями смак непокори, виглядає найреальнішим), ще не відомо, хто в жовтні виграє вибори. І якщо це буде не представник опозиції (читай — не Віктор Ющенко), то нинішні противники реформи гірко пошкодують, що свого часу не відібрали у Президента необмежені повноваження...

Позавчора в Сенаті США було представлено проект резолюції стосовно президентських виборів в Україні. Документ подано республіканцем Беном Кемпбеллом, співголовою Гельсінкської комісії, разом із Крісом Доддом і Джозефом Біденом (обидва — демократи), повідомляє сайт «Брама». Аналогічна версія проекту резолюції була представлена в Палаті представників главою комітету з міжнародних справ Генрі Гайдом (Р) разом із головою Гельсінкської комісії Крісом Смітом (Р) та Томом Лантосом (Д).

Яких тільки аргументів на користь своєї позиції не наводять апологети політичної реформи в її нинішньому варіанті, аби реанімувати розгляд змін до Конституції ще до президентських виборів! До речі, перед тим, як роз'їхатися на травневі свята, «більшовики» і їхні ліві союзники по реформі планували визначитися з тим, що й коли розглядати, ще до 11 травня. Спершу «реформатори» акцентували на тому, що 8 квітня, коли задумка Банкової, гаряче підтримана комуністами й соціалістами, гучно луснула, голосувався не 4105-й, схвалений Конституційним Судом, а зовсім інший законопроект. Потім вигулькнула інша версія: проект був «правильний», він справді провалився, і тепер про нього можна забути. Але ж є ще стільки чудових змін до Основного закону, оформлених у законопроекти під іншими номерами! От їх, мовляв, і треба розглядати й проштовхувати, поки ще не пізно.