Поговорити із Нелею Куковальською, директором Софійського заповідника, «УМ» збиралася давно. Проте навіть знаючи, що буде цікаво, «УМ» почала із суто «попсових» запитань. Чи, якщо хочете, з запитань важливих та актуальних. Про забудову довкола Софії, про широко висвітлені погрози–попередження з боку ЮНЕСКО тощо. Що поробиш? Як сказано в Біблії, «довліє дневі злоба його». У перекладі це означає, що на кожен день знайдеться свій геморой. Тим паче у наш час та при нашій владі. Ми правильно робимо, що звертаємо увагу на те, як дбають у нас про пам’ятки. Але якось зовсім забуваємо, що саме ми охороняємо. Тобто всякий школяр, хотілося б вірити, зможе пояснити, що Софія Київська — це пам’ятка національного масштабу, перлина зодчества, історична цінність — пафос шаблонних визначень нівелює їхній глибинний смисл, а відтак — і наше справжнє ставлення до спадщини минулих поколінь. А тим часом Софія живе і промовляє до нас у доступний їй спосіб. За словами Нелі Куковальської, вік пам’ятки є дещо більшим, ніж це записано в усіх енциклопедіях. Зводити Софію в 1111 році почав іще князь Володимир, а відтак передав справу до рук свого сина, Ярослава Мудрого. Таке відкриття зробили графологи, читаючи написи на стінах Софійського собору. Це означає, що через рік, у 2011–му, ми зможемо відсвяткувати 900–річчя Софії Київської.

Досвід спілкування мера Києва Леоніда Черновецького з вищими за рангом посадовцями (зокрема, Президентом України, який уже скасовував своїми указами підвищення квартирних тарифів) доводить, що на думку «згори» столичному голові в принципі начхати. Проте спробу приборкати космічні ціни вчора здійснив також і Кабінет Міністрів: на порядку денному уряду було питання нових платіжок, які кияни справно отримують після 1 липня — з розцінками на послуги ЖКГ, вдвічі більшими за попередні.

Ті, хто квапиться закидати Лені Ріфеншталь камінням, нехай спочатку замислиться над іншим творчо–політичним тандемом. Російський історик Едвард Радзінський дає цікаву трактовку роману Михаїла Булгакова «Майстер та Маргарита». Зацькованого обивателями Майстра розуміє й підтримує тільки одна істота — грізний та всемогутній, але добрий і справедливий Сатана, який безжально зносить голови кривдникам свого підопічного. Булгаков мав на увазі себе та Сталіна, стверджує Радзінський, посилаючись на те, що Сталін, знаючи про дивний роман, вочевидь, схвалив задум і недарма саме Булгакову замовив п’єсу про себе. Проте Булгакова ніхто не засудив за загравання з диктатором та очікування від нього преференцій. Чи то у його випадку компліментарність тону була краще закамуфльованою, чи то межа між добром і злом є насправді досить умовним поняттям. А от Берта Хелена (Лені) Амалія Ріфеншталь — улюблена режисерка Адольфа Гітлера — все життя носила тавро «підстилки Рейху». І лише в наш час її стали називати інакше: «сексуальна бабця Лені». Це може бути навіть похвалою, адже бабці на момент смерті йшов 102–й рік. Дай, Боже, кожній із нас лишатися сексуальною на другій сотні літ, кажу я співрозмовниці «УМ» Діані Клочко, з якою ми розбираємо «прекрасне і жахливе життя Лені Ріфеншталь».

Не ті нині партз’їзди. Шику–блиску мало. Втім, Юлія Тимошенко якраз замислила відпирання білого кольору, про що й повідомила вчора на ювілейному зібранні ВО «Батьківщина», приуроченому до 10–річчя партії. Власне, партійні кольори «Батьківщини» — жовтий, блакитний та малиновий, а от у Блоку Тимошенко — дійсно превалює білий, але, вочевидь, Юлії Володимирівні вже не до таких дрібниць. Скандал з екс–депутатом Лозинським спаплюжив усю БЮТівську «цноту». Ще раз Тимошенко прокололась учора, назвавши свій гурт «командою саламандр», які не бояться ні вогню, ні спецназу, ні «альф» та «морських котиків». Не найвдаліший образ, враховуючи асоціацію з романом–антиутопією Карела Чапека «Війна з Саламандрами», що оповідає про протистояння людства фашизму. Отак несподівано ЮВТ ідентифікувала себе зі світовим злом, зробивши це, мабуть, таки випадково.

Від учора мер Києва Леонід Черновецький знову в зоні досяжності. Його послання мешканцям Києва доставляє не «Укрпошта», а волонтери. У моєму випадку — це сусідка, яка з винуватим виразом обличчя пояснює, що їй просто дуже треба підзаробити. Натомість листа ні про що (який Льоня хороший, а Юля погана) вона просить... сказати їй, хто у квартирі живе. У зв’язку з цим велике прохання до всіх читачів «УМ»: нікому і ніколи не розголошуйте своїх особистих даних. У цьо­му безневинному запитанні криється пошук самотніх літніх людей, на яких полюють «старушатнікі» (саме так це називається на жаргоні міської влади). Пам’ятайте, що ваша приватність вища за те, «що баби у дворі подумають» та за побоювання образити знайому людину неґречною відмовою. На вашому порозі мають право постати тільки ті гості, яких ви кликали самі. Решту женіть утришия. А поштарями хай працюють професіонали.

Поки моя колега по «УМ» ходить покусана бездомними псами, а ми згадуємо недавню (від 28 травня) публікацію на тему, чи варто стерилізувати «нічийних» тварин, Державна інспекція з контролю за цінами у місті Києві повідомляє нам вельми цікаві цифри.

Але про все по порядку. Те, що кількість бездомних тварин зростає, — факт відомий. Виростаючи зі зворушливого віку цуценят, пси вичавлюють куди менше розчуленої сльози. «У нас на районє», себто на моєму рідному Виноградарі, у лісі, що тягнеться до Пущі–Водиці, часто можна побачити картинку, гідну пера Проспера Меріме. «Звірі обирають собі царя» — називається вона. Собацюри сидять колом і творять намаз. Необачно вийшовши на галявинку, де зібрались чотирилапі, залишається молитись, що вітер дме не в той бік і не зваблює їх запахом свіжої здобичі. Що ж до котів, то коти... є коти. Гуляють самі по собі. Бодай за це їм спасибі.

Не далі, як у попередній «Столиці», ми писали про те, яка глибока криза охопила енергетичну сферу Києва. Зокрема, згадували й борги міста перед підприємствами «Київенергохолдингу» — борги, що перевалили за півмільярда. Проте щонайменше 30 мільйонів гривень столична влада планує пустити за вітром — декому терміново закортіло замовити для української столиці новий Генеральний план розвитку.

«Із життя свого вона зробила безкінечний трепет, із творчості — нічого. Художник, що творить поему не в мистецтві, а в житті, був законним явищем у той час». Ці слова Владислава Ходасевича стосуються маловідомої російської письменниці Ніни Петровської, яка покінчила з життям у 1928 році. «Поемою» Петровської була її мегапристрасть до Валерія Брюсова. І хоча твердження про нульову творчість не є справедливим по відношенню до сьогоднішньої героїні «УМ» Ольги Кобилянської, мені хотілося почати матеріал саме цією цитатою. По–перше, у коханні Кобилянська «зробила» більше, ніж за письмовим столом. Це її власна оцінка, зафіксована в щоденнику: «Я знаю — любов до Маковея поставить мені корону на голову, а не мої літературні твори». По–друге, доля Кобилянської є прекрасною ілюстрацією до того, що означає «творити поему в житті». Поему сумну, безнадійну, як осіння сльота. «Я стара, зацькована, стомлена, душа моя роздерта. Нині я ще пишу, але більше не писатиму, мені вже нецікаво увічнювати своє горе. Ти, що читаєш це, заплач над моєю долею», — звірялась вона щоденнику. Нині їй порадили б викорінювати залежність від чоловіка під наглядом психотерапевта. «Відпустити ситуацію» та роззирнутися довкола — у пошуках того, хто посприяє втіленню мар’яжних планів. Сльози над коханням, на які покладено всі сили душі, людство залишило в минулому.
Народилася Кобилянська 9 грудня 1863 року на Буковині. Була четвертою дитиною в сім’ї, де, крім неї, росли ще п’ятеро братів і одна сестра. Жила у злиднях, серед тяжкої щоденної праці, проте володіла румунською та німецькою мовами, знала європейську літературу того часу. Була змушена ділити одяг зі старшою сестрою Євгенією та терпіти насмішки над своєю зовнішністю. «У тебе такий ніс, як звідси до Америки», — казав їй брат Влодко. Циганка наворожила Ользі, що та бідуватиме сім років. «А потім?» — питала Кобилянська. «А потім звикнеш». Звикала вона все життя: відчайдушно мріяла про власну родину, бурхливо й пристрасно закохувалась, одначе, здається, так і не пізнала тілесного кохання (попри новелу «Природа», яку не слід розуміти буквально — як зліпок з автобіографії). Доля ліниво пережувала всі її найзаповітніші мрії та, ніби знущаючись, послала напрочуд довге життя. У 1919 році Кобилянська написала заповіт, передчуваючи скору смерть. Але померла вона лише в 1942–му, не маючи біля смертного ложа ні коханого чоловіка, ні власних нащадків. Її останньою пристрастю був Осип Маковей, редактор газети «Буковина», якого Кобилянська називала «Медвідь». Вона познайомилася з ним у 1895 році, коли Ользі було 32. А страждати від самотності їй судилося до її майже 80. «Я Вас стільки років так страшно любила, я носила для Вас рай у душі — як сонце. Я хотіла такий рай Вам уладнати», — писала Кобилянська Маковею. З колегою Кобилянської по перу, з письменницею Людмилою Таран ми говоримо про те, чому жіночий рай — здебільшого омана.

Розкажу вам казочку. Жив собі Конституційний Суд, який прийняв до дати київських виборів рішення на користь Леоніда Черновецького. Його каденція добігатиме кінця не в 1010–му, а в 1012 році, бо відрахунок слід вести від дати дострокових виборів, роз’яснив КСУ. Отже, тягнув Дід Ріпку — не витягнув. Тягнула Ріпку Баба–Рада — не витягла. Парламент із другої спроби затвердив звіт слідчої комісії під керівництвом Кирила Куликова («УМ» детально про це писала), але толку з того — пшик. Президент Черновецького з посади голови КМДА не зняв. Так і сидить Ріпка–Льоня у цьому кріслі, міцно сідничним нервом із ним переплітаючись. Прибігала й Жучка, викликала Ріпку на килим до Кабміну, але Ріпці — по цимбалах. Час з’явитись Мишці і задати овочу перцю (пардон за тавтологію), бо інакше діла не буде. Кажуть, зараз є один спосіб повалити Черновецького. І не треба для цього ані Конституційного Суду, ані Президента з Прем’єром, ані Ради з Київрадою. Акція непокори буде м’якою: усі дружно перестають платити за комунальні недопослуги. Спочатку нам помстяться: всім все відключать. Навіть телепатичний зв’язок. А потім уключать, бо всі вищезгадані інстанції заворушаться: не буває негарних принцес, як казала Фіона зі «Шрека», і європейських столиць із непрацюючою каналізацією. Тим паче коли Євро–2012 — на носі. ...Борімося, бо остогиділо жити за часів колодязів, ночов і баняків, остобісили «київгази» з «київводоканалами», з їхніми міжусобицями та брехнями. Де гаряча вода, «зав’язана» на ТЕЦ–6?! Вона в... ніде, бо «Київгаз» не дав «Київенерго» газу. Тож ти, споживачу, не забудь за це заплатити. Піди до крамниці, не отримай товару, але все одно заплати. Живи у смердючому під’їзді, ходи на дев’ятий поверх пішки, нюхай дірявий сміттєпровід і плати, плати, плати. Або зобрази фігуру з трьох пальців (можна навіть з одного) і піднеси Черновецькому. Чи хоч подумай над цим, читаючи «УМ».

Вітаю, завтра — таки День Конституції. Ще трохи, і момент святкування міг би переміститися у часі, якби Янукович не вийшов із гри і не поламав дозрілі домовленості з Тимошенко. Про «ширку» і про плани цих двох діячів написано вже стільки, що повторюватися, панове, просто нудно.