Прочитала в «Українi молодiй» про безальтернативну виплату соцiальних допомог, субсидiй у банках. Зараз говорять, що з травня всi пенсiонери також по пенсiї поїдуть у банки. Те, що для багатьох це незручно, а для частини пенсiонерiв — узагалi нереально одержати пенсiю в банку, не цiкавить нiкого.
Свiдомо i щиро вiтаю iдею встановлення пам’ятника українському державцю–гетьману Івану Мазепi. І саме в Полтавi, окупованiй хахлами на догоду чужiй державi.
Я, вдова фронтовика гвардiї сержанта Браславця Федора Івановича, надсилаю вам звернення мого чоловiка до фронтовикiв. Вiн писав його для публiкацiї в газетi, але не встиг вiдiслати, бо помер на 84му роцi життя.
Отримала черговий номер «України молодої», прочитала рубрику «Я вам пишу...» i задумалася: чому на нашiй рiднiй Українi немає мiсця пам’ятнику такiй великiй особистостi, такому великому патрiоту України, гетьману України — Івану Мазепi? Людинi, яка своїм життям будувала пiдвалини незалежної України, свiй розум i статки вiддала рiднiй землi, яка розумiла, що лише висока духовнiсть, висока культура i висока моральнiсть є запорукою побудови щасливої держави, в якiй житимуть щасливi люди.
Звісно, не всі на схід від Хутора Михайлівського невиліковно інфіковані вірусом гундяєво/жиріновської євро–українофобії. Знаємо там і здравомислячих, не притруєних випарами кремлівської ідеологічної кухні політиків, літераторів, учених... До не вельми численного гурту невчаділих (Валерії Новодворської, Віктора Єрофеєва, Григорія Явлінського...) віднедавна приєднався ще маловідомий в Україні публіцист Олексій Широпаєв, чиї розлогі роздуми про «два різні народи» оприлюднили у квітні одразу кілька вітчизняних часописів.
На початку лютого 1944 року темної–претемної ночi через наше село вiдступали нiмцi. Велике село наче вимерло, нiде нi вогника, нi собачого гавкання. Багнюка несусвiтня, нiби трясовина. Минуло кiлька десяткiв рокiв пiсля вiйни, i менi випала нагода побувати ще раз на вулицi мого дитинства. Що ж тут змiнилося за цей час? Хатки вкритi вже не соломою, висять дроти електропередачi, стирчать телеантени. Та залишилася та грязюка по самi вуха часiв нiмецького драпмаршу.
Хто такi дiти вiйни i як вони прожили i зараз живуть, уже писано–переписано. Я просто хочу нагадати. Ми — дiти вiйни — не знали, що таке дитинство. Хiба можна назвати щасливим дитинством роки окупацiї або голоднi 46—47–й роки? Я донинi не забув, як у 1947 роцi нас, 9—10–рiчних дiтлахiв, гнав iз колгоспного саду верхи на конi старший сторож, як мене наздогнав i вдарив по спинi батогом так, що й полотняна сорочка трiснула. А ми ж пiшли в сад, бо голоднi були. Що ми тодi їли, то й подумати страшно...
Верховна Рада відхилила законопроект М. Кульчинського про скасування привілеїв у пенсійному забезпеченні, за нього не дали жодного голосу коаліціанти, що займають владні посади, в тому числі й комуністи, які давно вже думають не про трудящих, а лише про себе. Переважна більшість українців вважає несправедливим розмір пенсій привілейованих високопосадовців, які у 40—50 разів перевищують мінімальні. Оголошений намір уряду обмежити їх, швидше за все, матиме той самий результат, що й законопроект Кульчинського, бо намір є піаром, спробою підсолодити гірку пігулку підвищення пенсійного віку.
