У житті кожної людини настає момент, коли від питання «Для чого я живу?» — розмах шекспірівський, але водночас звучить дуже по-земному — відмахнутися неможливо. Ось так ігноруєш його рік, два, десять, та ілюзією відносно того, що воно рано чи пізно, так би мовити, розсосеться, можна себе і не тішити. І тоді починається гарячкове звіряння своїх вчинків з рекомендаціями мудрих світу цього щодо побудованого будинку, посадженого дерева та вирощеного сина. Не знаю, чи відповідав уже на це питання Сергій Проскурня, але я просто переконана, що одним із головних пунктів його «звіту» обов'язково буде «Березілля». Театральний фестиваль, який живе, дивує, тішить, експериментує, влаштовуючи локальні революції в театрі, шанує традиції й не боїться радикальних кроків назустріч незвіданому. «Ми несемо в душі пам'ять, яка становить основу драматургії фестивалю. Наші очі вдивляються у все, що може зацікавити, збентежити, надихнути. Ми сперечаємось, ми шукаємо. Ми зацікавлені у продовженні. Ми хочемо. Ми готові», — так Сергій Проскурня анонсував цьогорічне, вже одинадцяте «Березілля». З 24 вересня по 26 жовтня лідери сучасного українського театру своєю участю у фестивалі шанували пам'ять Данила Лідера.

Прізвище Єжи Гофмана у титрах гарантує справді якісне кіно — ця фраза могла б стати непоганим, а головне — логічним слоганом для промоції фільмів найвідомішого польського режисера сучасності. Жодна робота Гофмана поки що не поставила під сумнів цю думку і, з усього, на творчі успіхи буде багатим і майбутнє режисера: на відкритті тридцять третього кінофестивалю «Молодість» режисер презентував черговий кіношедевр, заодно переконавши всіх присутніх у своєму потужному потенціалі. «Давня легенда. Коли сонце було богом» — авторство Гофмана в цьому фільмі прочитується від першого до останнього кадру.

Коли 16 жовтня інформагентства сповістили про те, що Леонід Філатов потрапив до реанімації з діагнозом «гостре двостороннє запалення легенів», у найгірше вірити не хотілося принципово. А всі десять днів, поки актор був підключений до апарата штучного дихання, ЗМІ обнадійливо згадували про те, що це — далеко не найперше і не найскладніше для Філатова випробування долі. Кілька років тому була серйозна операція з трансплантації нирок, яку актор витримав і яка додала йому не лише життя, а й віри в те, що найгірше — позаду. Щоправда, після тієї операції дала збій імунна система Філатова, та досі з цим ускладненням актор справлявся. Але 26 жовтня ті ж інформагенції констатували: у Москві, у Центральній клінічній лікарні, на 57-му році життя помер Леонід Філатов... «Вічна йому пам'ять» — так або приблизно так закінчується кожен некролог. По відношенню до Леоніда Філатова вони не звучать відсторонено-черговим словосполученням — про це актор подбав ще за життя.

Вiдправною точкою кінофестивалю «Молодість-2003», що вже вступив у свою найголовнішу, конкурсно-ретроспективну фазу, стала традиційна церемонія відкриття, яка відбулася минулої суботи в «Україні». Урочистості пройшли не без помпезності, але й не без смаку — гадаю, представники 40 країн-учасниць «Молодості» бачили як кращі, так і гірші церемонії.

Поступово ми звикаємо до всього українського — правда ж, звучить парадоксально і життєствердно водночас? Нам смакують українські харчі, в піку діорам-лакруа ми носимо речі вітчизняних виробників — вони, щоправда, «трішечки» дешевші, але зараз не про це, — слухаємо українську музику і навіть дожили до тих щасливих днів, коли можемо дивитися українське кіно. Останній процес цього місяця, без перебільшення, вийшов на загальнонаціональний рівень: цілими родинами українці всідалися біля своїх просто телеків або й навіть домашніх кінотеатрів і занурювалися у прай-тайм «Нового каналу». Пароль цього навколоекранного флеш-мобу — «Завтра буде завтра». Відгуків щонайменше два: «Не кажи гоп, поки не перескочиш» (для скептиків) та «Інакше й бути не може» (для всіх інших). Причому патріоти українського кіно можуть бути як серед скептиків, так і серед усіх інших.

Свої спільні плани щодо розвитку перукарської майстерності в Україні Михайло Поплавський та Сергій Звєрєв озвучили ще кілька місяців тому. Маестро Звєрєв люб'язно відгукнувся на запрошення ректора Університету культури, приїхав до Києва і... був щедро обдарований увагою, оваціями, відзнаками та стимулами до нових творчих перемог, яких у чемпіона світу та абсолютного чемпіона Європи, зрозуміло, і так з надлишком.

У пересічного глядача слово «телемарафон» асоціюється винятково з політичними подіями: виборами-перевиборами, прямими включеннями з дільниць, сонними кореспондентами, що чесно несуть свою нічну вахту у Центрвиборчкомі... А тому враження від нещодавнього телемарафону «Збудуймо Кобзареву церкву», ефір для якого надав Перший Національний, прогресувало від недовірливого «невже?» до втішено-гордого «ну нарешті!». Ідея спорудити Тарасову церкву біля підніжжя Чернечої гори вперше прозвучала років сто п'ятдесят тому, під час перепоховання Кобзаря. Сьогодні можна сказати напевно, що нехай і через півтора століття, але вона таки полине до неба золотими банями — її справді не вистачає Національному заповіднику у Каневі.