Мешкає на Закарпатті етнічна група, про яку воліють не згадувати. Понад п’ять тисяч людей, які компактно проживають в одинадцяти селах Перечинського, Свалявського, Ужгородського та Мукачівського районів.

13—14 грудня в Уж­городі вшосте пройде книжковий ярмарок. «Ужгородський книжковий Миколай» уже став своєрідною культурною візитівкою краю — як музичний фестиваль імені Машкіна чи фестиваль «Червоне вино» в Мукачеві.

Нещодавно рідне село Кротона — Білки на Закарпатті — відвідала найсильніша людина планети. Українець Василь Вірастюк цікавиться своїми відомими попередниками. Серед них особливо вирізняється Іван Фірцак, якого за неймовірну силу нарекли Кротоном. Він виступав у 64 країнах світу, володів титулами чемпіона Чехословаччини та Європи, отримував нагороди з рук англійської королеви, але в радянські часи став непотрібним, а тому невідомим.

Багато сіл довелося побачити за свою журналістську кар’єру, але такого глухого села на Закарпатті я ще не видів. Як відомо, найзахідніша область України має найкращі демографічні показники в дер­жаві. Тут рівень народжуваності досі перевищує рівень смертності. Кількість розлучень удвічі менша за загальноукраїнську. Але й у цьому благодатному краю є села, які вимирають. І картини цього безповоротного згасання потрясають не менше, ніж у Поліссі чи на Донбасі.

Сумна звістка надійшла з Пряшева, де на 89–му році життя після важкої хвороби у греко–католицькому монастирі померла племінниця Августина Волошина — сестра Володимира.

Село Порошково є найбільшим у Турянській долині. З ним пов’язані імена таких постатей, як Євген Фенцик, котрий тут довгий час був парохом і саме звідси видавав газету «Листок». У двадцятих роках тут учителювала і творила Марія Підгірянка. У Порошкові народився і перший закарпатський народний артист — Михайло Кречко. Але про жодного з них у селі зараз немає ніяких згадок.

Суперечка сучасних політичних сил довкола визнання Української Повстанської армії воюючою стороною у Другій світовій війні викликає у знаючих людей іронічну посмішку. Бо переговори з цією армією вели не тільки Німеччина та СРСР, а й поляки, угорці та інші сусіди. Доводити, що УПА воювала, все–одно що доводити, що сонце світить.
Добре озброєна, морально стійка, вихована в умовах жорсткого підпілля та конспірації, Українська Повстанська армія контролювала значну частину України, протистоячи двом найбільшим агресорам у світі — гітлерівській Німеччині та сталінському СРСР.
Щойно знятий документальний фільм у десяти частинах «Собор на крові» перевертає уявлення пересічного українця про унікальну у світовій історії партизанську боротьбу, яка тривала з 1942–го по 1953 рік. Недарма президент Франції маршал Шарль де Голль заявив, що якби мав таку армію, як УПА, нога окупанта ніколи не топтала б його рідну країну. Методи партизанської війни українців дотепер вивчають військові спеціалісти і з успіхом застосовують на практиці. Наприклад, у тій же Чечні.
Чому ж армія, яка протистояла найбільшій і найжорстокішій імперії світу — СРСР — протягом довгих восьми років після завершення Другої світової війни, так мало шанована у себе вдома? Відповідь проста: вже один факт її існування — смерть усіляким меншовартісним теоріям про українців з боку агресивних сусідів.
Совєтська та польська ідеологічні машини, які завжди претендували на наші землі, зробили максимум, аби спотворити справжню суть та історію цього визвольного руху. Але історична справедливість бере гору. І з кожним роком ми дізнаємося дедалі більше правди про Українську Повстанську армію.

Щойно в ужгородському видавництві «Ліра» побачила світ книжка Таміли Висіцької «Опришки: легенди і дійсність». Вона унікальна вже тим, що це перша солідна монографія на тему закарпатського опришківства. Але ще разючішими є висновки хустської авторки про те, що опришки — не народні герої, а звичайні кримінальники. Що ж, це цілком у дусі сучасного розвінчування міфів. Але чи насправді все так однозначно, спробували розібратися ми, уважно дослідивши книжку Таміли Висіцької.

Напевно, кожен народ має своїх легендарних розбійників — народних месників та борців проти соціальної несправедливості. Але не кожен народ уміє зробити з них міф, який донині вражає уяву сучасників. Усталений образ Олекси Довбуша настільки покритий лаком святковості та картинності, що частіше нагадує ширвжиткового гуцула з трембітою, ніж розбійника, від одного імені якого здригалося громадянство трьох держав. Правда, як завжди, виявляється набагато цікавішою за казку.

Другова світова війна принесла таке небачене явище як насильницька депортація народів. Серед тих націй, які найбільше постраждали, значаться й українці. Тільки в Польщі за шість повоєнних років відбулося аж чотири виселення українців із прадідівських земель. Але й досі правду про них знають мало.