Укотре проблема існування української мови як державної випливає на перший план у незалежній Україні. Попри те, що переважна більшість російськомовного населення толерантна до питань відродження мови Тараса Шевченка, останнім часом невелика група політиканів намагається нав’язати українцям тезу про необхідність запровадження «другої офіційної». При цьому чомусь не згадують, що за часів комуністичного режиму фактична двомовність означала вторинність української. І коли в нас не було власної держави і закріпленої норми в Конституції про державну мову, будь–якого громадянина прислужники режиму могли запроторити у в’язницю, позбавити роботи, піддати політичному переслідуванню за звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі.

Уже багато хто з них народився не в Україні, а в Казахстані. Їхні батьки опинилися тут за різних обставин: когось привезли у вагонах–«теплушках» відбувати покарання за політичними статтями чи на поселення ще в роки сталінських репресій, а хтось приїхав сюди добровільно під час так званої цілинної епопеї вже в часи Хрущова. Хоча зустрічаються й українці, чиї прадіди поселилися у Казахстані ще з часів царської Росії. Сучасні українці Казахстану залюбки їдять вишукані страви з конини та баранини, завзято нахвалюють казахський плов на противагу узбецькому, п’ють кумис, але й про сало з борщем не забувають. При цьому українська діаспора в державі Назарбаєва є третьою за чисельністю серед українських громад світу (після української діаспори в Росії та США). Згідно з останнiм переписом, громадянами Казахстану є понад 330 тисяч українців. Утім очільники етнокультурних центрів українства кажуть, що насправді «їхнього цвіту» тут не менше мільйона, бо нині заповнення графи «національність» у паспорті стало справою добровільною. Потужність української громади засвідчив і нещодавно проведений в Астані Перший міжнародний фестиваль української народної творчості, на якому пощастило побувати й журналісту «УМ».

Сьогодні минає останній день, коли рішення Вищого адмінсуду щодо дегероїзації Романа Шухевича та Степана Бандери можна оскаржити у Верховному Суді України. І відповідні заяви від представників Бандери та Шухевича вже надійшли — боротьба не завершена.

Зараз, коли в різноманітних ЗМІ, особливо в російських, «обсмоктують» тему дегероїзації Романа Шухевича та Степана Бандери, що, мовляв, захисники цих указів «програли» в судах справи, то на всю цю антиукраїнську істерію хочеться відповісти такими словами: «Україноненависники! Не поспішайте з висновками, хто виграв, а хто програв!»

Анатолій Грищук був одним із перших офіцерів–українців, хто після розвалу СРСР повернувся служити на Батьківщину. Пішов із посади заступника командира протичовнової бригади Балтійського флоту. Доклавши немало зусиль до розбудови української армії, офіцер із двома академічними освітами визнає: навіть у страшному сні не уявляв, у якому стані опиняться Збройні сили України.

Автор єдиного в Україні «Військово–політичного енциклопедичного словника» українською мовою нині не залучений до роботи в Міноборони — через чіткі патріотичні переконання і принциповість із ним воліє не мати справи наш генералітет. Зараз він активно займається громадською роботою і пише... дитячі книжки. «Я, як і більшість моїх колег, так і не реалізував свій потенціал офіцера», — каже пан Анатолій. Про перспективи української армії, офіцерів з небайдужим серцем і про злочинне нехтування їхнім цінним досвідом говоримо напередодні Дня Незалежності.

Вона досконало знала математику й навіть давала приватні уроки. А ще — захоплювалася літературою. І малювала — до останнього подиху свого довгого й складного життя. У 1997 році Тетяна Яблонська отримала Державну премію ім. Шевченка за живописну серію робіт, створених упродовж 1993—1997 років. Свіжа фарба, останні мазки, щоправда, за мольбертом — дочка Тетяни Яблонської — Гаяне Атаян. За народженням нової картини видатна художниця спостерігає з портрета. Своїй донці вона поставила  умову — будеш або художником, або двірником. Старші сестри Гаяне теж малювали. Ольгу в сім’ї називали найталановитішою. Вона почала малювати ще змалечку. Найстарша — Олена — захопилася пензлем трохи пізніше. Улюблені роботи дочок мати повісила в майстерні. А ще на стінах — твори її учнів та відомих художників. Картини відбирала за енергетикою. Адже сама була вулканом емоцій. Яблонська любила малювати своїх дітей. Ольга позувала для картини «Льон». За неї художниця отримала третю державну премію.

Неймовірно, але черкаські краєзнавці, котрі вели розкопки у кургані біля села Нетеребка Корсунь–Шевченківського району, таки досягли результату. І це при тому, що курган чорні археологи вже давно «просвердлили» буровими установками з усіх боків і на різну глибину. За словами завідуючої відділом археології Черкаського краєзнавчого музею Лариси Сиволап, курган грабували двічі: перший раз у глибокій древності, швидше за все, відразу після поховання, другий — приблизно два роки тому.

В унсовців сьогодні — «професійне» свято: рівно 20 років тому була створена Українська народна самооборона. Цих хлопців у традиційних камуфляжах із червоно–чорними шевронами добре знають завдяки активній націонал–патріотичній позиції — чого варте те, що у сприйнятті багатьох росіян УНА–УНСО залишається головною організацією українського націоналістичного табору (як варіант — навіть «УПА–УНСО»!). За участь в абхазькій війні 90–х років проти Росії унсовців відзначили найвищою державною нагородою Грузії. А за книжкою спогадів сотника УНСО Устима «Як козаки Кавказ воювали» курсанти Національного університету оборони тепер вивчають принципи ведення вуличних боїв. Члени організації охороняли іноземних журналістів у зоні чеченського конфлікту. У різні роки надавали допомогу білоруській опозиції (семеро хлопців відсиділи за участь у «Чорнобильському шляху» в Мінську 1996 року). Унсовці завжди боронили українську церкву, брали активну участь в акції «Україна без Кучми», поході на Київ сумських студентів та Помаранчевій революції. А за «справу 9 березня» 16 унсовців опинилися в тюрмі надовго (згодом рішенням ПАРЄ їх визнають політв’язнями, а Президент Ющенко відзначить орденом «За мужність» ІІІ ступеня).

Члени цього братства кажуть, що колишніх унсовців не буває: їх, мовляв, об’єднує міцний невидимий зв’язок, і лише смерть може його розірвати. За символічним трагічним збігом, саме сьогодні, в день 20–річчя створення УНСО, минає 40 днів від смерті одного з перших унсовців, голови виконкому організації Руслана Зайченка. «Унсовець — це місіонер, — любив казати Руслан. — Лише той має право ним називатись, хто щодня, щохвилини бореться за справедливість. Несе народу нашу Правду... Ми — організація командирів, воїнів. Той, хто відчуває відповідальність за своїх побратимів, не залишить у біді свій народ. Пройдений нами шлях у цій державі не проходив ніхто...»

Тож із нагоди 20–ї річниці цього патріотичного ордену «УМ» вирішила пригадати найяскравіші бойові епізоди шляху, проторованого УНСО.

До 20–ї річниці Незалежності України на Першому Національному стартував цикл сюжетів, присвячений визначним українським постатям новітньої історії нашої держави. Роки незалежності найбільше запам’яталися українцям гучними подіями у тих чи інших сферах суспільства. Але кожну подію творять люди. Ідея матеріалів — розповісти про найцікавіші та найбільш значимі постаті у становленні Української держави. Серія сюжетів виходить під назвою «Обличчя України. 1991 рік», «Обличчя України. 1992 рік», — до 2011 року. «Україна молода» також підтримує ініціативу Першого Національного, тому й долучається до акції.

Два дні поспіль, 13—14 серпня, у Луцьку проходив п’ятий, ювілейний фестиваль українського духу та української патріотичної тематики «Бандерштат». Він знову, як і в 2007–му, повернувся до самого Луцька, у парк Лесі Українки, бо в усі інші роки проводився за межами обласного центру. Хоча його проведення цьогоріч було під знаком питання. «Бандерштат» ніколи не був комерційним проектом, тож труднощі з його фінансуванням виникали завжди. Цього року знайти спонсорів було ще важче. Не зовсім однозначно до фестивалю поставилася обласна влада (вже після його завершення голова Волинської облдержадміністрації Борис Клімчук доручив своїм працівникам організувати й провести наступного року альтернативний молодіжний фестиваль, бо у назві «Бандерштат» він не побачив українського). Та все одно знайшлися люди, які вирішили допомогти творчій імпрезі, символом якої став Степан Бандера. Аби хоча б частково окупити всі витрати, оргкомітет уперше за п’ять років запровадив вхідні квитки (по 30 гривень за день перебування на території фестивального містечка, 50 — за два дні).

Торік на Мiжнародному кiнофорумi в Українi вперше побував видатний iталiйський кiноактор, вiдомий українськiй публiцi за кiнофiльмом «Спрут», Мiкеле Плачiдо. Ми добре пам’ятаємо цього по–чоловiчому вродливого, мужнього, благородної душi артиста, виконавця ролi борця з мафiєю. Зовсiм уже сивий та з вусами, вiн не втратив своєї елегантностi та мужньої стриманостi. Тим значнiше сприймається одне з його вражень про Україну. «У вас незвичайно красива мова. Вона дуже мелодiйна i суттєво вiдрiзняється вiд росiйської. Я вiд неї у захватi!» («Блiк», 6.11.2010). Для України, чиїй державній мові нинi загрожують плани нинiшньої влади щодо введення другої державної — росiйської, це визнання, так би мовити, збоку, не лише приємне, а й дуже вчасне. Бо, як бачимо, до голосу самих українцiв у цiй ситуацiї прислухаються не дуже.