Ось уже 21–й рiк морюся у зовсiм не пристосованiй, а кiлька рокiв — i не придатнiй для життя металевiй будцi. Невеличкий будиночок недобудований, бо грошенята 3,4 тис. крб. в Ощадбанку геть знецiненi, та нiхто їх i не видасть, тим бiльше iндексувавши за сучасним курсом гривнi. До скiлькох депутатiв ВРУ тiльки звертався — не перелiчити, але всi вiдмахуються з усiєї сили i з усiх бокiв.

Експерти журналу «Корреспондент» визначили ТОП–100 найвпливовіших українців.

Спершу — кілька зауважень щодо методики. До списку бізнесменів, урядовців, політиків «затесалося» три спортсмени, шiсть представників творчої інтелігенції, ще дехто, хто не має реального впливу на наше життя. Ну на що може вплинути в Україні хороший футболіст А. Тимощук, який живе в Німеччині? Чи А. Шевченко, Володимир Кличко, телеведуча К. Осадча, не відомий широкому загалу художник А. Криволап? Вони не є впливовими, скоріше, популярними. Треба розділити номінації, а список популярних формувати за допомогою соціологічного опитування. Віталій Кличко представлений як спортсмен, але вплив має як лідер партії. О. Кохан, названий «представником кінематографа», є діячем кінобізнесу, а справжні кінематографісти (С. Лозниця, М. Врода, Б. Ступка) — поза списком. Три церковнi ієрархи, три письменники, два музиканти мають вплив на духовну сферу, реальний їхній вплив на стан справ у країні не є очевидним, він принаймнi непрямий. Певний вплив на суспільну думку мають тележурналісти та власники телепроектів політичних шоу С. Шустер і Є. Кисельов. Але ж вони не є громадянами України! Якщо на це не зважати, то до найвпливовіших українців треба зарахувати Медведєва з Путіним.

Упродовж кiлькох тижнiв зiбрано бiльш як 450 пiдписiв селян, яких обслуговує Рубанська дiльнична лiкарня, — 15 сторiнок з автографами надсилаємо i в редакцiю. Свiй голос громади сiл пiдняли на захист лiкарнi та головного лiкаря Олега Петровича Калиняка, бо, за задумом чиновникiв, лiкарню хочуть закрити, а головлiкаря звiльнити.

Посвята Катерині Ющенко

На представницькому українсько–російському форумі «Друга хвиля світової кризи. Перспектива українсько–російських відносин» (11.08.2011) академік НАНУ Юрiй Пахомов виступив із твердженням, що Україна не може йти в Європу,їй треба «зайнятися реалізацією на векторі російському». Цю свою нав’язливу ідею академік повторює майже у тих самих виразах, як мантру; він вважає («Час пик» №10, 14.03.2010), що «Росія могла б витягти Україну з ями». (Могла б, але поки вона туди її штовхає). Тоді ж Пахомов заявляв, що Україна (без Галичини) мусить увійти до складу РФ, наводячи висмоктані з пальця відсотки підтримки населення.

Незалежнiсть: яка вона? Постiйно ставлю собі це запитання, як i постiйно уточнюю вiдповiдi на нього. Незалежнiсть, воля, свобода — поняття фiлософськi, первiснi, тобто такi, якi не визначаються через iншi, вони, як аксiоми в геометрiї, приймаються без доведення, бо людина народжується, щоб бути вiльною, незалежною. Незалежнiсть усвiдомлюється i пiзнається через порiвняння її з її антиподом — залежнiстю. Конкретизацiя поняття проста i зрозумiла: проголосивши незалежнiсть своєї держави, український народ звiльнився вiд Сибiру, Мордовiї, Соловкiв, Колими та iнших невiльницьких мiсць. Ми також позбулися примусової служби у чужих армiях та необхiдностi воювати за чужi iнтереси. Ми звiльнилися вiд нацiонального гнiту, вiд знущань i безневинних жертв, вiд рiзного виду репресiй. Проголошенням незалежностi ми вибороли невiд’ємне право самостiйно розпоряджатися своїми нацiональними надбаннями та вирiшувати свої проблеми.

Я — пенсiонер, але люблю читати про спорт, особливо про футбол. Певна рiч, не пропускаю трансляцiї матчiв по телебаченню.

Бiльшiсть читачiв одразу здогадається, що йдеться про мiнiстра освiти, науки, молодi i спорту Дмитра Табачника. Таку славу вiн зажив завдяки десяткам публiкацiй, iнтерв’ю, якi сипляться з нього, як з рогу достатку, i в яких вiн на всi лади паплюжить Україну. Аналiзу публiцистичного доробку мiнiстра присвячено книжку Івана Дзюби «Прокислi «щi» вiд Табачника. Галичанофобiя — отруйне вiстря українофобiї», Дрогобич: «Коло», 2010, на яку й будемо посилатися далi. Іван Дзюба вiдзначає «несхитнiсть Табачника у доведеннi того, що йому треба довести. Аргументiв йому нiколи не бракує, бо вiн їх не потребує. Сказати б, «не вживає». (с. 17). Хоч ця книжка малодоступна, але (поки що) її можна прочитати в бiблiотецi Академiї наук, то розгорнуту аргументацiю книжки переказувати не будемо, але кiлька цитат iз Табачника мовою оригiналу наведемо.