Минулої п'ятниці — 13 травня — до Національного театру імені Лесі Українки завітали гості з Мінкультури на чолі з заступником міністра Владиславом Корнієнком і у супроводі заступника начальника РУВС Шевченківського району (чоловік лише махнув своїм посвідченням перед носом вахтера, а тому прізвище його в театрі не записали). Мета візиту — посадити Юдова М. О. у крісло генерального директора та художнього керівника, яке поки що займає Михайло Рєзнiкович. Юдов призначений Мінкультури в. о. гендиректора-худрука, а тому має приступити до керівництва ввіреного йому театру. Після тривалої, близько години, бесіди і переконань Рєзніковича візитери таки полишили театр. А керівництво Російської драми зібрало журналістів і розповіло, як саме виглядає ця подія в контексті конфлікту між міністерством і театром.

До історії ми звикли ставитися як до поняття, що асоціюється винятково з минулим часом. Хронологія історичних подій, до яких художніх прийомів не вдавалися б фантасти, в реальному житті ніколи не переплигне з теперішнього у майбутнє. Але для того, щоб і майбутнє могло дозволити собі таку розкіш, як власна історія, найрадикальніші рішення треба приймати вже сьогодні. Одне з таких було днями зафіксовано у Літературно-меморіальному музеї Михайла Булгакова «Дім Турбіних», клич про підтримку якого кинула компанія UMС. Надавши фінансову допомогу одному з найвідоміших музеїв Києва, компанія цим самим започаткувала ініціативу «Відродження Дому-музею Булгакова», до якої закликає долучитися всіх небайдужих.

Якщо ви нічого не чули про інтелектуальний трилер, то знайте, що це дуже модний нині жанр, піонером якого був Умберто Еко. Письменник, що особливого представлення — не в останню чергу завдяки «зарубіжці», яку викладають у переважній більшості вузів — не потребує. Візьму на себе сміливість спрогнозувати, що сьогодні до слави свого великого попередника упритул наблизився ще один прозаїк, який працює у жанрі інтелектуального трилера, — Ден Браун. Його резонансний роман «Код да Вінчі», що був перекладений 44 мовами і розійшовся світом накладом у кілька десятків мільйонів, українські читачі зустріли зацікавлено. І, наважуся висловити думку більшості з них, після прочитання ця цікавість не поступилася місцем розчаруванню.

Переглянувши афішу VІІ Міжнародного фестивалю «Київ травневий», можна зробити висновок, що цьогоріч один із найвідоміших мистецьких форумів столиці змушений буде обійтися без модних вистав, розкручених прізвищ та зірок світового масштабу. На відміну від років попередніх, коли, як пам'ятають театрали, гостями фестивалю були такі легенди сучасного мистецтва, як Ані Жирардо, Марсель Марсо, Софіко Чіаурелі, а останні прем'єри найвідоміших театрів з Москви шанувальники «Києва травневого» переглядали відразу ж після московської публіки.

Мемуари — жанр благодатний, але дуже таки підступний. Оскільки людині, яка взяла на себе сміливість писати про того, кого знала й любила давно, з ким прожила під одним дахом не один десяток років, надзвичайно важко відмежуватися від суб'єктивізму, від звички бачити у своєму героєві лише чесноти, від, можливо, надмірної інтимності, яка звучить наче сама собою, без волі на те автора. Чи переймалася усім цим Людмила Стельмах перед тим, як почати писати спогади про свого чоловіка, драматурга Ярослава Стельмаха? Мені здається, ці умовності, які ще називають вимогами жанру, її благополучно обійшли. Книга «Мій кіт за тобою скучив» ніколи не стане взірцем класичних мемуарів. Її відвертість заперечує канони і форми, а бажання зберегти свою любов до чоловіка і після його смерті для Людмили Стельмах було рушієм ідеї цієї книги. Власне, без такого величезного бажання спогади були б перенасичені хронологією, фактами, для людяності там просто-напросто не знайшлося б місця.

Тут саме проситься приказка про чоботаря без чобіт, оскільки саме поняття «театр» у нас асоціюється з набором певних матеріальних ознак: партер, сцена, вішалка, врешті-решт, з якої театр і має починатися. Для заснованого три роки тому Дмитром Богомазовим театру «Вільна сцена» все це залишається мрією. Аби вона здійснилася, треба, щоб місто зрозуміло, що такий театр йому конче необхідний. Чотири вистави «Вільної сцени» — «Горло «Sanctus», «Морфій», Morituri te salutant та остання прем'єра «Роберто Зукко» — які не залишилися без компліментів від найвибагливіших критиків, змусили-таки відповідальних осіб міста пообіцяти збудувати приміщення для «Вільної сцени».

Те, що Руслана першою з наших виконавців отримала нагороду World Music Awards, вже вписано до історії української музики величезними золотими літерами. Хоча подробицями ця приємна новина, окрім того, що нагороду переможниці «Євробачення» вручав Віталій Кличко, не надто обросла. Тож розповісти про те, як усе там, у далекому Лас-Вегасі, відбувалося, Руслана вирішила особисто. Попри щільний графік співачка прямісінько з Кіпру, де мала концерт, завернула до Києва і зустрілася з журналістами.

Є таки справедливість на світі — ювілейні заходи з нагоди 150-річчя з дня народження Марії Заньковецької задекларовані відповідною постановою Кабінету Міністрів! І замість традиційного розпорошення подій та урочистостей — згадаймо хоча б недолуге минулорічне віншування Бориса Гмирі — маємо приємний виняток у вигляді більш-менш виструнченої програми заходів на честь пам'яті першої народної артистки України, 150 років з дня народження якої минуло 4 серпня. Фестиваль «Марія», який відкривається сьогодні в театрі «Сузіря», обіцяє стати гімном не лише Марії Заньковецькій, а й тим актрисам, які продовжують її справу.

Cьогодні одним із найпомітніших мистецьких центрів планети стане Бразилія — там у місті Сан-Пауло відкривається один з трьох найвідоміших міжнародних фестивалів сучасного візуального мистецтва «Бієнале у Сан-Пауло». До країни серіалів і, як казала відома тьотя у виконанні Олександра Калягіна, «диких обєзьян» з'їхалися 135 художників та мистецьких колективів з 55 країн світу. Україну на цьому престижному форумі представлятиме відомий фотохудожник Віктор Марущенко, який запрезентує проект з романтично-географічно-промисловою назвою Dreamlend-Donbas.

Сімдесятиріччя театр відзначатиме в грудні — саме цю дату закарбувала історія. Але різні урочистості в найкращих традиціях українського театру відбуватимуться в опереті протягом усього сезону 2004—2005.