...Маршрутка починає лізти під гору і водій вмикає нижчу передачу. При цьому важіль коробки передач висмикується і залишається у нього в руці. Водій нервує, пасажири в шоці. Він швиденько запихає важіль на місце. Маршрутка їде, але у механізмах щось тріщить. На перехресті водій зупиняє мікроавтобус, витискає ручне гальмо і вмикає аварійний сигнал. Потім знімає важіль і накриття з коробки передач. Крізь діру в підлозі видно асфальт. Уже зовсім збитий з пантелику, з руками брудними від мастила, водій починає порпатися в коробці передач. На світлофорі — зелене. Машини позаду сигналять. Нарешті впорався. Ми «знімаємось з ручника» і рушаємо. Маршрутка їде, але в коробці все одно тріщить, тож історія повторюється на кожному перехресті.
Подібні «приколи» (свідком вищезгаданого я сам став недавно) може розповісти кожен, хто їздить у громадському транспорті. Всі знають, як деренчать усі деталі у давно вже «пенсійного віку» автобусах і як «літають» невеличкі, до краю «запаковані» маршрутки, проштовхуючись «закоркованими» дорогами в години пік. Але найстрашніше, що коли раніше аварії пасажирського транспорту робили сенсацію, то зараз вони трапляються мало не щодня.

Резонансний замах на гендиректора одного з найбільших оптових ринків країни, депутата Львівської міської ради Романа Федишина, сколихнув Україну. Нагадаємо, що у четвер вранці неподалік ринку «Шувар» вибухнув джип «Міцубісі Аутлендер». Це сталося, коли пан Федишин i його водій вибігли на вулицю на звук автосигналізації. Депутат, який був мішенню кілерів, відбувся пораненням ноги, натомість на місці замаху загинула 14-річна гімназистка Марія Куцинда. Місто взялося поховати випадкову жертву за свій кошт.

Хто пам'ятає, торік такий собі пан Шуфрич доводив «недієздатність» «помаранчевого» уряду дурнуватим, але для багатьох очевидним аргументом: картопля на базарах подорожчала мало не вдвічі. Причому практично одночасно із завершенням збирання врожаю. Тоді змістовної відповіді на подібні закиди ніхто дати чи то не зміг, чи не схотів дискутувати за схемою «сам «не так». Лишалося вважати, що той рік на овочі виявився невдалим.

«Я син української землі, на якій відбулися найстрашніші трагедії ХХ століття — Голодомор і Голокост, що забрали життя мільйонів людей. Україна пам'ятає, яку загрозу несуть нетерпимість, насилля, агресія. Трагедія ніколи не має повернутися на українські землі, — сказав Президент України на пам'ятній церемонії, присвяченій жертвам концтабору Аушвіц-Біркенау в Кракові 27 січня 2005 року. — Цей біль я відчуваю сьогодні, але він лікує, я хотів би розділити його з моїми співвітчизниками й усіма людьми на Землі, тому що тільки він може дати мудрість і зачинити двері, за якими — дорога до пекла». Ющенко перший із державних діячів нової України порушив питання про створення у Києві меморіалів жертв двох тоталітарних режимів. Досі вшанування пам'яті загиблих від Голодомору і Голокосту обмежувалося покладанням урядових букетів у визначені дні.
Згідно з розпорядженням Президента від 23 вересня 2005 року, Кабінету Міністрів пропонувалося розглянути можливості створення Державного історико-меморiального заповідника «Бабин Яр». Міністерство культури і туризму розробило відповідну постанову. Чекали тільки на рішення міської влади, яка мала виділити землю і затвердити межі заповідника. Але не так сталося...

У суди Києва надійшли кілька скарг від найманих агітаторів політичних партій, які балотуються на виборах у Київську і Верховну Ради. Ці громадяни вимагають визнати, що укладені з агітаторами угоди «соціального партнерства» суперечать законодавству України. Дійсною метою таких угод, на думку позивачів, є спроба приховати факти купівлі-продажу голосів виборців на виборах у парламент і місцеві ради 26 березня 2006 року.

Політика — справа серйозна. Від людей, які нею займаються, часто залежать долі мільйонів. Кожний чиновник (депутат чи навіть Президент) на своїй посаді не народжується, а отже, його «дочиновницьке» буття було таким самим, як і в усього народу — з усім спектром емоцій та почуттів. А в нашому житті, не забуваймо, існують і такі прикрі аспекти, як психічні розлади та хвороби. Загальновідомо, що будь-яка хвороба прогресує саме під час стресових ситуацій та нервового напруження, а цього в політиці вистачало в усі часи.

Як пояснив журналістам на брифінгу з цього приводу Прем'єр-міністр Юрій Єхануров, підписаний у ніч із вівторка на середу російським «Газпромом» та українським «Нафтогазом» протокол — це той документ, який у вигляді додатку до базового контракту сторони підписують щороку. Цей документ, уточнив Єхануров, доповнює угоду, раніше укладену на міжурядовому рівні, про постачання газу на період до 2013 року. Протокол оформлено заднім числом як такий, що набирає чинності з 1 січня цього року.

«Газове непорозуміння» (ну що ми все «війна» та «війна» — деякі толерантні видання нейтральних у цьому протистоянні країн назвали наш конфлікт саме так) України з Росією змусило Європу замислитися над власною енергетичною залежністю від «російського ведмедя» (що поробиш — наших північних сусідів на цивілізованому Заході часто й досі сприймають як дикого тайгового звіра). І хоча вже через день-два після того як перелякані поляки, угорці, австрійці тощо виявили, що «блакитний вогник» на виході з їхньої труби поменшав, газопостачання європейських споживачів перекачуваного через територію України російського газу було повністю відновлено, деякі країни вже працюють над тим, аби надалі убезпечити себе від таких сюрпризів.

Оскільки Росія з Україною таки домовилися, Європа може зітхнути з полегшенням. Не так через те, що тепер не треба переживати за «свій» газ — чи дійде він з України в належному обсязі і вчасно, як через те, що принаймні на даний момент «затяті сусіди» обійдуться без посередника. Бо мирити Москву з Києвом — це й ворогові не побажаєш, а «ситий Захід» узагалі до таких нервів не пристосований.

Кінець війни чи перемир'я? Озирнувшись на наші багатовікові стосунки з Росією, у перше повірити складно. Але й друге — це вже здобуток. Тим паче, що «мирова угода» нібито є нашою маленькою перемогою. Одне тільки «прикро» — надто швидко якось усе це розв'язалося. Щойно українці (не за національністю — за духом і показником патріотизму) почали згуртовуватися, пишатися вперше за багато років непохитною позицією своєї влади тощо, як раптом — усе, кінець. Україна з Росією таки домовилися. Чому це можна вважати нашим успіхом? Тому що: 1) ми не замерзнемо; 2) ми купуватимемо російський газ дешевше, ніж по 230 доларів за тисячу кубометрів; 3) незважаючи на пункти 1) і 2), ми не «здали» свою газотранспортну мережу і не лише не потрапили у ще більшу залежність від північного сусіда, а й продемонстрували йому, що також маємо почуття достоїнства й уміємо та готові протистояти тиску і шантажу.