Днями в Польщі спалахнув скандал на сексуальному грунті, такий собі «Моніка-гейт» по-польськи. В епіцентрі — віце-прем'єр Анджей Леппер та депутат від «Самооборони» Станіслав Лижвінський.

Ще влітку різонуло серце гасло «Україна — зона вільна від НАТО». Справа не в НАТО, лякає самовизначення «зона». Частина України досі живе в Зоні, її ж вивершує та боронить. Це реставрований довгобуд із незмінною суттю і сталими суспільними стосунками у бараках: вертухаї, стукачі, блатний сходняк і прості зеки. Совєтський Союз описувала теорія двох зон — малої та великої: у малій перебували зека, у великій — решта населення. Еліти її дiлились на дві групи — «блатних» і «політичних». Агресивна босота, організована вигризати владу, брешучи в очі, і закривавлена інтелігенція в розбитих окулярах, нездатна навіть пробелькотіти, хто ж всадив швайку в спину. Попри те, що інтелігенції формально більше, блатні все одно почувалися комфортніше. Бо блатні є системотворчою частиною, і ролі поділені лишень формально — гебня тримає прапор, а блатні «дерибанять», їй «відстібаючи». Мета ж у адміністрації й урли була спільна — задушити, замочити, затовкти під нари слабких, але недобитих вчителів, лікарів, священиків, військовиків, інженерів чи звичайних трудяг. І неважливо, яку формально назву має ця Зона — совєтський чи постсовєтський союз, адже йдеться про ті самі принципи стратегічного управління.

Коли 27 листопада кіровоградці прокинулися зі сподіваннями, що місто нарешті має хоч якогось, але господаря — мера, то виявилося, що якраз навпаки, боротьба за керівне крісло не завершилася, а розгорнулася з новою силою. Протистояння чотирьох кандидатів і сил, що їх підтримують, вихлюпнулося на місто судовими позовами, компроматами, мітингами і таким модним в Україні явищем, як «касетний скандал». Недарма ж Кіровоград на виборах 2004 року називали «електоральним Сталінградом». Хоч масштаби цього разу не ті, а от наслідки... Правда, на третій тур може ніхто не прийти.

Перше, що згадується після вчорашніх подій, — це фраза Віктора Януковича, сказана ним під час президентської виборчої кампанії 2004 року. Пам'ятаєте: «Я вірю, що в нас більше сильних і здорових людей, аніж тих козлів, які заважають нам жити»? Ті вибори минули, але для Януковича «козли» залишилися. Це «помаранчеві» інакодумці уряду антикризової коаліції — мент Юрій Луценко, дипломат Юрій Тарасюк і вояка Анатолій Гриценко. Відучора в уряді залишився тільки останній. Відповідні рішення прийняла вчора Верховна Рада голосами антикризової коаліції та новітніх перебіжчиків із БЮТ. Усе. Універсал вiдкинуто, маски знято...
Після невдалої четвергової спроби відставити Юрія Луценка з посади міністра внутрішніх справ антикризова коаліція таки спромоглася на результативну атаку. Ба, навіть на бліцкриг. Учора в кілька кроків упродовж однієї години було відправлено у відставку і керівника зовнішньополітичного відомства Бориса Тарасюка, і Луценка; затим призначено міністром молоді, сім'ї та спорту «регіонала» Віктора Коржа, а керівником МВС — соціаліста Василя Цушка.

...Коли наші читачі читали дев'ятий номер газети, Україна вже була незалежною: кілька днів перед тим Верховна Рада прийняла історичний Акт. На першій сторінці того номера з-поміж іншого надруковано замітку про прес-конференцію Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука. «Говорячи про визнання незалежності України, — пише «УМ», — Л. Кравчук сказав, що це можливо тільки після 1 грудня. Якщо народ України своїм голосуванням підтвердить Акт, проголошений Верховною Радою».

Сьогодні виповнюється 15 років з того дня, як в Україні відбувся народний референдум, покликаний закріпити її незалежність. Підтримка Акту проголошення незалежності, перед тим прийнятого парламентом, була нечуваною: 90,32 відсотка голосів. Жоден регіон, навіть східний, не дав за суверенітет менше нiж 80 відсотків (винятком був тільки Крим, де незалежність підтримало трохи більше половини громадян)! Відтак нову сторінку своєї історії Україна почала з жирного та красивого заголовка.
Іван Драч тоді очолював Народний рух України — партію, котра як жодна інша, асоціюється зі здобуттям незалежності. Саме націонал-демократичні сили розмножили у суспільстві незалежницькі настрої. Щоправда, потім їхні ідеї підхопила і владна комуністична номенклатура, відтак перспективи суверенітету стали значно чіткішi. В інтерв'ю «УМ» відомий поет згадує події початку 90-х і пояснює, що спершу був проти референдуму, бо боявся, що люди проголосують не так.

Здавалося, що позачергові вибори міського голови були потрібні самим кандидатам у мери, а не чернігівцям. Таке враження, що жителі міста проспали і не помітили ні виборчої кампанії, ні самого дня голосування за того, до кого вони завтра підуть зі скаргами на опалення, діряві дахи та високі тарифи. Звичайно, і на бігборди, і на чорний піар, і на судові позови на дії територіальної виборчої комісії, навіть на телефонний тероризм та концерт зірок естради місцеві політтехнологи спромоглися. Але марно — «розбурхати» мешканців провінційного міста було важко. 26 листопада «прокинулися» і прийшли проголосувати на виборчі дільниці, за даними Громадянської мережі «ОПОРА», яка проводила моніторинг і екзит-поли, лише 34,7 відсотка виборців — удвічі менше, ніж на березневих виборах.

Я не знаю, скільки людей в Україні пам'ятають дату 28 листопада 2000 року. У цей день Олександр Мороз із трибуни Верховної Ради відверто, на весь голос, звинуватив українську владу у причетності до злочинів. Злочинів, які замислювалися безпосередньо у кабінеті Президента Леоніда Кучми. Минуло шість років. Чи покаране зло?