Післязавтра вперше за ці п'ятнадцять років до могили Віктора Цоя не прийде людина, що за життя була для нього однією з найдорожчих. Півтора місяця тому дружина лідера «Кіно» та мама його сина Олександра, Маріанна Цой, померла від раку. Могили подружжя на Богословському кладовищі в Пітері зовсім поряд. А там, на небесах, знову з'єдналися їхні душі... Це вже — з розділу «Життя після смерті» чергової книги про Цоя, на яку, можливо, колись вкотре наважиться хтось із його шанувальників.

Власне, писати про цю подію журналісти мали ще минулого року, коли, за словами Богдана Бенюка, «Біла ворона» так і просилася на сцену: і на часі була, і бажання повернути київському глядачеві улюблений мюзикл переповнювало... Але тоді «перемогли» «Миші та люди» — саме їх презентували Бенюк і Хостікоєв на День незалежності-2004. Сьогодні ж можна навіть сказати, що така перерва проектові пішла на користь. «Помаранчеві» події вдихнули в цю ідею сучасні мотиви й панове компаньйони, що самі були активними учасниками Майдану, взялися до роботи вже окрилені земляками, які сказали своє слово на захист свободи і права вибору. До того ж рок-опера «Біла ворона», яку написали Євген Рибчинський та Геннадій Татарченко, річ справді універсальна — на всі часи і для всіх народів.

«Неусвідомленою Рибою пам'ятаю себе давно — незабутні дитячі спогади безкінечної води, що біжить, яскравого сонця, піщаних мілин кришталево чистої ріки... озер, заповнених життям», — якось зізнався художник Валерій Шкарупа. І на доказ своїх відчуттів презентував виставку «Сонце в рибах», яку фахівці відразу ж охрестили продовженням його попередніх творчих пошуків (експозиції «Сонячний вітер», «Орієнтальне», «Інша подорож» тощо). Знову — інтуїтивні емоції, асоціації й домисли, невловима грань між кольорами, які переходять один в один настільки плавно і спокійно, що іноді починаєш сумніватися в існуванні таких «антагоністів», як білий і чорний. Техніка презентованих картин має милозвучну назву «левкас». (Левкас — це білий грунт для настінного та іконного живопису, Шкарупа наповнював його новими можливостями, додаючи льон, акрили, крейду, масло, пігменти тощо).

Сідні Поллак — яскравий представник старої гвардії, що доволі успішно тримається на поверхні світового кінематографа років так із сорок. Має у своїй творчій біографії як акторські роботи («Військове полювання», «Тутсі», «Широко заплющені очі»...), так і фільми, де він виступив режисером («Загнаних коней пристрілюють, чи не так?», «Тутсі», «Якудза», «З Африки» — ця картина отримала сім «Оскарів», та інші). Його ж останній фільм, «Перекладач», який нещодавно вийшов в український прокат, заінтригував громадськість ще на етапі підготовки до зйомок.

Натовпи абітурієнтів біля Інституту театрального мистецтва — явище настільки стале, що, здається, на нього не здатні вплинути найрадикальніші коливання на ринку професій. Сьогодні в моді — юристи, завтра — програмісти, післязавтра — міжнародники, але люди, що не мислять себе поза сценою, були і будуть завжди. Деякі прагнуть обрати не лише професію, а й відразу — сценічний майданчик, з якого обов'язково переконають у своїй геніальності увесь світ. Десять років у Національному театрі імені Лесі Українки працює студія для молодих акторів, яка є офіційним підрозділом Російської драми. Бажаючих увібрати в себе «кращі зразки досвіду світового студійного руху ХХ століття — від Станіславського і Леся Курбаса до Гротовського і Брука» (цитата з Положення про професійну студію молодих акторів на базі театру) не бракує. Але навіть успішне закінчення Студії, вважає її художній керівник Кирило Кашліков, є лише шансом для того, щоб пройти свій великий і непростий шлях в ім'я Театру.

У неділю вся прогресивна музична спільнота Європи під час фіналу «Нової хвилі» у Юрмалі тримала кулаки за своїх виконавців. Ну що, в нас це вийшло доволі навіть непогано: співачка Тіна Кароль «виспівала» другу премію цього відомого і престижного конкурсу. У журі, що оцінювало вісімнадцятьох конкурсантів із 13 країн, працювали Раймонд Паулс, Ігор Крутой, Лайма Вайкуле, Валерій Меладзе, Леонід Агутін. Першу премію (35 тис. у. о.) отримав латвієць Інтарс Бусуліс, третю (15 тис. у. о.) — росіянка Поліна Гагаріна. Нашій же Тіні, згідно з положенням про конкурс, разом із дипломом вручили 25 тис. доларів.

Навіть якщо б Міжнародний булгаковський фестиваль і не ряснів таким поважним списком учасників — підвищена увага киян йому була гарантована апріорі. «Толя — у горах, Ксюха — на дачі, а я — на морі...» — ситуація доволі знайома навіть і без реклами: літо, спека, творчий штиль... Тож будь-яка мистецька подія шанувальниками театру, які вже відпочили або лише збираються у відпустку, сприймається як останній шанс хоч якось протидіяти тотальному «мертвому сезону». Але цей фест не загубився б і восени чи навесні, коли сценічні майданчики ледь встигають змінювати декорації для чергових спектаклів. Він має те, що гарантує, як мінімум, 75 відсотків успіху: цікаву ідею і шляхетну мету.

Візуальне мистецтво людство завжди сприймало за принципом діаметральної протилежності. Творчість Сальвадора Далі, наприклад, одних примушує захоплено вигукнути «Вау!» тодi як інші з цього приводу промовисто крутять пальцем біля скроні. «Чорний квадрат» Малевича для когось — глибинна філософія життя, магнетизм і естетика, а є люди, для яких це полотно асоціюється з негром у кватирці. «Сергій Поярков — геніальний художник сучасності», — вважають одні. «Кон'юнктурник чистої води», — і така думка щодо Пояркова існує також. Якщо істина єдина, то чому тут спостерігаємо такий різнобій думок і вражень? Про це — наша розмова з відомим психологом Діаною Щербанською.

До посуду всі ми ставимося приблизно однаково і використовуємо, як правило, за призначенням: перефразовуючи відомий анекдот про боксера, ми з нього їмо. А тим часом саме посуд може стати тим цінним спадком, який передаватиметься у родині з покоління в покоління. Справді, ну кого сьогодні здивуєш картинами чи коштовностями? А от поставити на стіл чайний сервіз, вироблений у позаминулому столітті, та налити запашного чаю в нереально красиву чашку — ось він, фунт родзинок, що з часом лише додає у вартості.

«Я знаю, як усе повинно тут бути. Палац слід використовувати за призначенням. За великим рахунком, це — клуб, заклад, який зобов'язаний виробляти власну продукцію за наявності творчих сил. Ми будемо створювати те, що вже було», — так коментував Микола Мозговий своє призначення гендиректором Палацу мистецтв «Україна». Було це наприкінці березня, а нині Микола Петрович вирішив скористатися інформаційним приводом під назвою «100 днів», відзвітувати про зроблене і розповісти про те, що планується. Почав пан Мозговий з досить упевненої і нетипової (у цифровому еквіваленті) як для наших керівників заяви: «У березні я задекларував своє бачення Палацу майбутнього, а сьогодні я його зреалізував на 90 відсотків».