Прочитав недавно в газетi «Комсомольская правда в Українє» розмову з генерал–лейтенантом юстицiї, колишнiм заступником Генпрокурора України Миколою Обiходом, який ще при Кучмi керував розслiдуванням справ Юлiї Тимошенко. Вразила цифра, яку вiн назвав: у 8000 томiв зiбрано матерiали так званої справи «Тимошенко—Лазаренко». Вiн особисто збирав докази i знає, хоч нинi не працює в Генпрокуратурi, що цi кримiнальнi справи лежать на полицях. Пан Обiход зазначив, що вiн, як iще багато юристiв, вважав i вважає, що Генпрокуратура закрила їх незаконно. А от Верховний Суд сам не припиняв цих справ, не перевiряв законностi, повнiстю проiгнорувавши необхiдну процедуру, i не приймав ухвалу про пiдтвердження законностi рiшення прокуратури.

Із творчiстю видатного українського письменника Олега Чорногуза я познайомився ще в 60–тi роки минулого столiття, коли той працював у журналi «Перець», друкуючи гострi й уїдливi фейлетони та дотепнi гуморески. Нинi Олег Чорногуз — помiтна й знакова постать в українськiй лiтературi, автор першого сатиричного роману у вiтчизняному письменствi «Аристократ iз Вапнярки» та майже пiвтора десятка сатиричних романiв i повiстей.

Із кореспонденції Оксани Климончук у газеті «Сіверщина» від 8 вересня 2011 року я довідався про новину. Цитую: «На 20–ту річницю Незалежності Україна дізналася про своїх нових «героїв» — пан Янукович нагородив званням Героя донецького земляка, колишнього народного депутата від ПР, поета Бориса Білаша «за особистий внесок у збагачення національної культурно–мистецької спадщини, багаторічну плідну діяльність».

Не випадково саме в Кам’янцi на Черкащині проводяться конкурси пам’яті світового генія П. І.Чайковського. Адже в другій половині ХІХ ст. Кам’янка фактично була другим домом Петра Іллiча, де композитор плідно працював і створив багато своїх творів, серед яких — опери «Євгеній Онєгін», «Мазепа», «Орлеанська діва», балети «Лебедине озеро» і «Спляча красуня», ІІ Симфонія, яку назвали «Українською», фортепіанні шедеври «Пори року», «Дитячий альбом» та багато інших. Понад 70 рокiв тому до 100–літнього ювілею композитора було відкрито районну дитячу музичну школу, яка носить його ім’я.

Пiсля промосковських провокацiй 9 травня 2011 року у Львовi, коли група проплачених упирiв з манерами кримiнальних елементiв замiсть того, щоб покласти квiти на могили воїнiв в Одесi, раптом приїхала це робити за тисячу кiлометрiв вiд дому, довелося почути багато оцiнок, коментарiв, iнтерв’ю, виступiв на телешоу у Шустера, Кисельова тощо...

Останнiм часом на сторiнках газет почали з’являтися публiкацiї про депортацiю бойкiв iз Середнього Бескиду Карпат на пiвдень та схiд України. Це закономiрно, адже цього року виповнилося 60 років, як вiдбулося це сумнозвiсне переселення.

Скільки пам’ятаю — завжди гордилась історією свого села, його природою, роботящими людьми, колись тут жили 14 тисяч мешканців. А от за останні десятиліття багато важких ударів пережило моє село. Від двох міцних колгоспів залишились тільки спогади, живе тут зараз лише кілька тисяч людей. Пам’ятаю сльози моїх стареньких сусідок, коли гнали через село останнє стадо корів — на бійню за борги. Як на металобрухт, за безцінь розбирали техніку...

У нашому мiстi запрацювало з 5–ї до 8–ї години ранку радiо Росiї — «Голос Росiї» — через мiсцеву радiостанцiю «МиКомп». Цей «голос» запевняє слухачiв, що воно — дiйсно перше радiо Росiї i доносить свiту правду про велику країну — Росiю. Та виникає запитання, чому це радiо працює не на рiзних хвилях ефiру, а йде дротами просто в український дiм, у кожну хату? Українцi й так знають бiльше про Росiю, нiж росiяни про українцiв. Тому треба було б висвiтлювати «Голосом України» в Росiї нашу iсторiю i подiї.