У Криму є село Танкове. Його так назвали росіяни. Зла метафора. Чи злободенна? Танків ще немає, але є село, а в ньому люди — танківчани, танківці, танкісти... Все, крапка. Далі можна не писати, а тільки їхати степовим Кримом і дивитися на таблички з назвами — Танкове, Штурмове, Героїчне, дюжина Красногвардєйських.

Міський пейзаж, поштриканий міцними кийками мінаретів, — це Стамбул. Мінарети випинаються повсюди, навіть між панельними багатоповерхівками спальних районів, якоїсь стамбульської Троєщини. Мінарети, наче ракети на Байконурі, готові от–от стартувати в небо, поближче до Бога. Це міць останньої з трьох імперій, які панували на березі Босфору. Все, що було до турків, перебудовано, замасковано, але великою мірою не викинуто на смітник Османської імперії. Найбільший вияв зневаги до переможеного — не знищити його, а змусити підлаштуватися під переможця. Зрештою, це прагматично: не випалити вщент християнські храми, а добудувати мінарети і справляти в екс–церквах намаз.
Візантійські церкви і досі стоять такими — круглими і безхрестими, що додає їм беззахисності. Деякі стали музеями, деякі — мечетями. Але вони однак лишаються церквами. Саме тими, за образом яких будували русичі храми для свого новообраного Бога. Хто хоче і вміє — може молитися там і сьогодні. Незважаючи на блокаду мінаретів.

Востаннє чинний Константинопольський патріарх побував в Україні за місяць після Переяславської ради, та й то проїздом з Москви. Отже, вселенські патріархи не жалували нашу землю вже 354 роки. Нинішній Патріарх Константинопольський і Нового Риму Варфоломій І перерве цю сумну традицію, вочевидь, народжену не духовними різнобаченнями, а суто політикою. І якби не урочиста дата — 1020–річчя хрещення Русі, невідомо, як довго зустріч Вселенського патріарха з Україною ще залишалася б на межі неможливості.
Запрошення Варфоломієві І надіслала світська влада — Президент України Віктор Ющенко. Поділена церковна влада країни зробити цього не могла, бо ж очільник УПЦ Московського патріархату підпорядковується Алексію ІІ і не має відповідного статусу, а Київська церква самим Вселенським патріархатом вважається «неканонічною». Вшановувати візитом Київ чи ні — вирішував Синод у Стамбулі. Цьому передувала, вочевидь, значна внутрішня боротьба. Адже хоч як би Варфоломій І не говорив про сестринство православних церков, «старшосестринство» Російської вельми відчутне, й РПЦ дозволяла собі закинути Константинопольській «матері–церкві», що приїзд до Києва Вселенського патріарха неможливий без спеціального запрошення Алексія ІІ, духовно і юридично прописаного в Москві. За таких умов візит Варфоломія І до української столиці і «матері городів руських» радше можна розглядати як візит ввічливості, а не візит визнання.
У середу Варфоломій І прийняв у своїй резиденції, що в європейській частині Стамбула, групу журналістів з України. Розмову з нами чи, хай пробачить мені Його всесвятість, монолог Вселенський патріарх побудував так, щоб не зачепити краєм слова жодної актуальної гострої теми. І патріархові це вдалося — він зовсім відмовився відповідати на запитання. Отож бачення вселенським престолом міжукраїнського міжконфесійного діалогу залишилося нез’ясованим, як і питання визнання УПЦ Київського патріархату. Натомість Його всесвятість Варфоломій І розповів ось про що:

З усіх шевченкових заповітів — «поховайте та вставайте», «учітеся, брати мої, думайте, читайте», «вражою злою кров’ю волю окропіте» та дестяків інших уже давно хрестоматійних «імперативів» — станом на початок ХХІ століття виконано лише один: поховали таки чоловіка там, де й просив. Стоїть собі, дивиться на Дніпро і кручі, і слава Богу, не бачить телевізора й тому згори не переймається гризотами за своє третє місце.

Учора Києвом ходили люди в чорному. Із хоругвами, іконами та… прокляттями. Це називалося «антинатовська хресна хода». Люди, мобілізовані громадськими об’єднаннями «Православний вибір» та «Русскоє двіженіє», пішки дійти до Бухареста не встигали, тому, рушивши від залізничного вокзалу, вони досягли будівлі Міністерства оборони, а далі — Інституту міжнародних відносин, у якому притулилося кілька кімнат, зданих під офіс Інформаційно–документаційному центру НАТО. Вони дивилися звіддалік на ненависні споруди, де засіли окаянні, і, не виключено, шкодували, що закон жанру — в прес–анонсі обіцялося «молитовне стояння» — не допускає можливості закидати «віровідступників» гарячими кадилами, як гранатами. Вони знали, що ім’я диявола всохло до чотирьох літер і, згідно з останніми інструкціями, читається тепер як «НАТО». Це і коротше, і страшніше за ідентифікаційний код.

«Битва за Україну» триває: вчора десять країн НАТО (з–поміж них дев’ять нових членів Альянсу, а також Канада) звернулися з листом до Генсека Яаапа де Хоопа Схеффера, в якому закликають надати нашій державі, а також Грузії План дій щодо членства. «Це було б логічним продовженням нинішньої політики співпраці з цими країнами, особливо з огляду на зусилля, докладені ними для реформування своїх військових та політичних інституцій», — йдеться у листі. Водночас союзники застерігають: «Відмова надати Україні та Грузії План дій щодо членства може поставити під сумнів традиційну політику «відкритих дверей» НАТО».
Які шанси на квітневому саміті в Бухаресті впритул підійти до членства в НАТО, як і «за скільки» українська влада збирається перконувати власний народ у правильності євроатлантичного вибору, — про це «УМ» запитала у Володимира Огризка, міністра закордонних справ, «векторність» якого чи не найбільш яскраво виражена, попри його дипломатичний фах (або, можливо, й завдяки цьому). Та, насамперед, з огляду на найпекучіші для суспільства новини ми почали з «косовського питання».

День захисника Вітчизни у Радянського Союзу позичив ще Кучма. Відтак і досі незрозуміло, захисників якої саме Вітчизни треба вітати — тієї, що була і загула, чи тієї, що є нині. Жіноцтво розгубилося. А щоб ніякий Микола «не обідився», вітає всі підряд «штани». Питання «в якому полку служили?» чомусь не стоїть.

Маленька країна — це та, обсяг мізків якої здрібнений до думання про себе саму. Це коли на більше не вистачає або внутрішньої сили, або кебети.
Максимум, куди ширяє наша державницька думка, — це на 200 кілометрів углиб сусідського закордоння. Про сусідів же не можна не думати, навіть якщо й хотілося б: ті стовбичать попід вікнами і мимоволі привертають до себе увагу різними за зазначенням, здебільшого непристойними, жестами. Отож інколи, на жаль, наша Україна нагадує мені тиху провінцію, хутір на краю світу, де живе Кайдашева сім’я. Оповідь боротьби і марнот не заходить бодай у центр села, і вся історія спиняється на межі й вибухає драматичною лайкою, коли клятий сусід гиркає через тин чи риє канаву, аби одібрати у нас п’ятикопійчаний острів. Ні погляд, ні думка не сягають кудись далі, трохи далі за межу і ближче до горизонту.

Я не знаю, скільки поколінь політиків має віджити, щоб Україна та Росія вийшли на рівень раціональних і безпристрасних стосунків! Тільки не треба це називати стратегічним партнерством — словосполученням, яке нагадує посмертну маску для майбутнього небіжчика.

— Пане посол, насамперед ситуація з «блокадою» кордону польськими автоперевізниками та митниками. Як швидко вона вирішиться і яка запорука того, що подібне не повториться найближчим часом?
— Блокування було результатом дій польських перевізників, митників, окремих осіб з українського боку, котрі не могли отримати візу. Ніякої запоруки уникнення подібних ситуацій не може бути. Ми можемо тільки розв’язувати проблеми.