Лінія долі Станіслава Щербатих часто самотужки вигиналася такими екстрiм–зигзагами, що дух захоплювало, а він ще більше, з власної волі, приперчував, як здавалося, прісні будні — оголені нерви барда завжди мали перебувати у надчутливій формі. «Пісня — це творчість абсолюту, з нею почуваєш себе незалежнішим», — афористично явилось йому незадовго до завершення земного життя. Цей особливий статус свободи — як щеплення проти вірусу сервільності. «Ніяк не світить бардам стати придворними скоморохами! — резюмував він. — Так само, як не можна уявити придворного кобзаря часів цариці Катерини. Тому не було в Союзі й довго ще не буде в Україні «Заслуженого барда Республіки».

Жителів обласного центру Прикарпаття люди в білих халатах час від часу приємно дивують несподіваними медичними новаціями. Приміром, торік у найбільш людних місцях Івано–Франківська, зокрема біля супермаркетів, почали працювати мобільні бригади лікарів, котрі безкоштовно проводили первинну діагностику і надавали всім бажаючим консультації щодо лікування та профілактики найпоширеніших недуг.

«Цьогоріч, щойно потепліє, ми відновимо виїзну консультативну практику, котра отримала чимало схвальних відгуків іванофранківців, — розповідає головний лікар міста Тарас Масляк. — Зазвичай люди, які відчувають лише незначні нездужання, до поліклінік не поспішають і, на жаль, часто «переводять» хворобу в хронічну стадію. Можливість поспілкуватися з фахівцями медицини, так би мовити, поза планом спонукає багатьох до ретельніших обстежень і серйозного лікування. Тим паче що на базі нашої Центральної міської клінічної лікарні вже створено умови для надання медичної допомоги європейського рівня за багатьма профілями. Найсучасніший комп’ютерний томограф, здатний проводити не тільки анатомічну, а й функціональну діагностику, — яскраве тому підтвердження».

«Десант» Прикарпатського університету в Михайлiвському — російській архіоколиці — щоліта очікують, ледь не як манни небесної. До приїзду доброчинців із Західної України керівництво тамтешнього музею–заповідника імені О. С. Пушкіна готує обширний фронт робіт. І не помиляється у своїх очікуваннях. Приміром, торік, як повідомляла агенція новин «Псковская лєнта новостєй», «У Михайлiвське з України приїхав загін чисельністю 19 осіб. Традиційно маючи в колективі вправних теслярів, загін замінив перекриття каплиці на кладовищі у Вороничі, відремонтував дах каплиці на Савчиній гірці, а також наново пофарбував нижній ярус фасаду Георгіївської церкви».

Чому студенти Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника вже чверть століття долають такий далекий шлях на північ, аби долучитися до збереження матеріальної культури сусідньої держави, з’ясовуємо в незмінного керівника михайлівських наукових експедицій, доцента Ярослава Мельника.

Серед головних командирів Української повстанської армії найбільшої слави — і цілком заслужено — зажив Роман Шухевич, військовий талант якого сягнув рівня найвизначніших воєначальників ХХ століття. Це визнавали навіть закляті українофоби. Сумнозвісний генерал–лейтенант НКВС Павло Судоплатов, причетний до вбивств провідних діячів українського національно–визвольного руху, у своїх мемуарах констатував: «Із 1943 по 1950 роки цей чоловік [Шухевич] відзначався великою хоробрістю і мав досвід конспіративної роботи, що дозволяло йому ще 7 років після відступу німців займатися активною підривною діяльністю».

Пан Михайло передплачував і уважно читав «Україну молоду» як, за його словами, «найпатріотичнішу масову національну газету». Для нашого видання він кілька разів коментував доленосні події в житті держави і дав інтерв’ю «Останні з підземного бункера», в якому розповів про героїчну загибель 17 травня 1954–го полковника «Грома» (Миколи Твердохліба), командира військової округи УПА «Говерля», лицаря Золотого Хреста Заслуги I класу.

Іван Вагилевич–молодший навіть у свої 85 як дві краплі води схожий на Івана Вагилевича–старшого, котрий прожив лише 55 років. Принаймні якщо брати для порівняння портрети галицького просвітителя, що збереглися до наших днів.

Звістку про «бронзу» юного земляка, здобуту в жовтні 2012–го на Міжнародній олімпіаді з астрономії у південнокорейському місті Кванджу, мешканці прикарпатської Долини сприйняли спокійно, як цілком прогнозований успіх.

Підлеглим єпископа Миколая, незалежно від того, духовного вони сану чи «рядові» віруючі, нудьгувати не доводиться. Новації їхнього владики, якого навіть колеги–ієрархи називають креативним мене­джером і великим ентузіастом, найперше додають динамізму будням священиків та ченців. Небачені досі серед служителів культу спартакіади з ігрових та силових видів спорту під орудою преосвященного Миколая, заснування з його ініціативи Спортивно–технічного братства імені святого Нестора та інші цікаві дійства не тільки тримають у доброму тонусі духовенство, а й орієнтують мирян на активний спосіб життя.

Це — лише штрихи до невтомної діяльності 60–річного єпископа Миколая, спрямованої передусім на зміцнення Христової віри серед мешканців Покуття, Гуцульщини та Буковини. Зведений під його патронатом у Коломиї величний кафедральний собор Преображення Христового, освячення якого відбулося чотири місяці тому, став однією з перлин сучасного церковного зодчества в Україні.

Владика Миколай — цікавий співрозмовник, який не уникає будь–яких, навіть вельми подразливих для сучасного християнського світу, тем. Та напередодні Дня святого Миколая наша розмова переважно торкалася проблем «виживання» доброти й милосердя в жорстких умовах сьогодення.

Дивовижну метаморфозу, що сталася з прикарпатським аграрієм після його піввікового ювілею, не можуть виразно пояснити ні сам Володимир Гловацький, ні його друзі та родичі, ні мистецтвознавці. Та факт залишається фактом. У зрілому віці чоловік, котрий до того не тримав у руках різця і пензля, почав творити такі ікони, композиції з дерева, художні полотна, які без спеціальних знань і навиків, на думку фахівців, створити неможливо. Мабуть, земляки агронома Гловацького менше б здивувався, якби почули, що він вивів сорт пшениці, придатний для засіву високогір’їв Карпат, ніж побачили збудовану ним на власному обійсті церкву Пресвятої Трійці, власноруч виготовлені для неї престол, іконостас і всі до єдиного — кілька десятків — образи.

Ландшафтні приваби Циганського горба найкраще відкриваються з боку Коршева. Дорога, що веде від однойменної залізничної станції до невеликого села Ліски, майже впирається в узвишшя, густо поросле старим, схожим на ліс, садом.